Перші випадки коронавірусної інфекції в Україні були зареєстровані 3 березня 2020 року. Однак підготовка до можливої епідемії розпочалася раніше: 3 лютого Кабінет Міністрів України ухвалив розпорядження № 93-р про запобігання занесенню та поширенню гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом 2019-nCoV. Попри наявність офіційного плану, його виконання було вкрай незадовільним.
У березні 2020 року виникли скандали через вивезення з України медичних виробів — масок та засобів захисту, які мали бути обмежені для експорту. Одночасно виробництво вітчизняних ПЛР тест-систем було загальмоване, а закупівлі імпортних тест-систем розпочалися лише наприкінці березня, коли епідемія в країні вже спалахнула. Тодішній міністр охорони здоров'я провела значний час на ізоляції в Нових Санжарах разом із репатріантами, навіть беручи участь у тенісному турнірі. Президент Зеленський публічно подякував їй за цей крок. Громадяни України не отримували жодної публічної інформації від МОЗ та місцевих державних адміністрацій про виконання рішень КМУ та підготовку до протидії епідемії протягом лютого. Лише наприкінці лютого була створена посада Головного санітарного лікаря України, на яку призначили Віктора Ляшка. Таким чином, серйозна підготовка до пандемії розпочалася з затримкою на півтора місяця.
Системні проблеми охорони здоров'я
У 2020 році Україна зустріла пандемію в стані глибокої реформи системи медичної допомоги. Ще раніше розпочалася реформа санітарно-епідеміологічної служби, яку ліквідували, передавши її функції іншим відомствам. Це створило критичні прогалини саме в тих галузях, які мають вирішальне значення для стримування інфекції: первинна медична допомога, епідеміологія, інфекціологія та екстрена медицина.
Україна стикнулася з гострою нестачею лікарів загальної практики та сімейної медицини. У багатьох областях укомплектованість цими фахівцями становила не більше 75 відсотків від потреби. За даними 2018 року, щільність лікарів первинної медичної допомоги в Україні складала 4,8 на 10 тисяч населення, що значно нижче за середній показник у ЄС у 2016 році — 7,8 на 10 тисяч населення.
Особливо критичною стала ситуація з лікарями гігієнічної групи, до якої входять гігієністи, епідеміологи, паразитологи, бактеріологи та вірусологи. Їхня кількість суттєво скоротилася з 2011 по 2012 роки — з 0,84 до 0,09 на 10 тисяч населення. Це було прямим наслідком реформи Державної санітарно-епідеміологічної служби України. За період реформування кількість епідеміологів у системі МОЗ скоротили вдесятеро.
Процес переведення терапевтів та педіатрів на посади сімейних лікарів не компенсував втрату епідеміологічних служб. Колишні спеціалісти не змогли взяти на себе функції, які раніше покладалися на епідеміологів. Додаткову складність створила велика частина населення, яка не мала свого сімейного лікаря з різних причин, включаючи нестачу фахівців. У березні 2020 року лише 29 мільйонів українців мали закріпленого сімейного лікаря.
Кількість лікарів-інфекціоністів, які працюють переважно в стаціонарах, також скоротилася. Водночас зменшилася кількість лікарів екстреної медичної допомоги, хоча під час епідемії потреба в такій допомозі суттєво зростає. Стаціонарна медична допомога залишалася недостатньо реформованою, що призвело до поганого забезпечення лікарнь ліками, обладнанням, лабораторними реактивами та засобами захисту. Фінансування стаціонарів значною мірою залежало від благодійних внесків громадян, які разом із державним фінансуванням не забезпечували належних умів.
Тимчасові заходи та їхні наслідки
У березні 2020 року Україна запровадила превентивні заходи, подібні до заходів країн, які зіткнулися зі значними спалахами інфекції. Карантинні обмеження були введені завчасно — за 13 днів до критичної межі захворюваності. 25 березня, коли в Україні налічувалося 113 хворих на коронавірусну інфекцію, був введений стан надзвичайних умов. За часом запровадження заходи були синхронізовані з Чехією, Словаччиною та Австралією.
Однак реалізація цих заходів мала суттєві недоліки. Закриття частини великих організацій і підприємств в Україні було неконтрольованим і стихійним. Уряд не визначив перелік критично важливих служб, закладів, підприємств і організацій, що позбавило їхніх працівників можливості працювати та користуватися громадським транспортом.
Особливо контрастною була позиція України щодо громадського транспорту. Усі країни, навіть ті з найвищою захворюваністю та смертністю від COVID-19, зберегли роботу транспортної системи з певними обмеженнями. Рекомендації ВООЗ, ЄС та міжнародних транспортних асоціацій наголошували на важливості збереження функціонування міського транспорту. Міжнародна організація громадського транспорту UITP у лютому 2020 року підготувала рекомендації, в яких головна теза полягала в тому, що громадський транспорт, навіть під час пандемії, є критично важливим для країни і має працювати у зміненому режимі.
У випадку з Україною все було навпаки. У Києві та деяких інших містах громадський транспорт було припинено повністю, що спричинило хаос та вимушене стихійне закриття великих підприємств і організацій. Органи влади не визначали, які з цих структур є критично важливими. Це став одним із важливих чинників, що визначив економічні втрати країни від пандемії.
Повернення заробітчан як джерело нових хвиль інфекції
Мільйони українців працюють у європейських країнах, де спалахнула епідемія. Запровадження карантину, закриття підприємств та погіршення умов проживання змушували велику частину українських заробітчан повертатися до України. Разом із ними країна отримувала нові інфекційні хвилі COVID-19.
2 квітня голова Держприкордонслужби України Сергій Дейнеко повідомив, що з 13 березня в Україну вже повернулися близько 650 тисяч українських громадян. За інформацією МЗС, наразі 13 869 українських громадян, які залишаються за кордоном, просять про допомогу. З них 8,5 тисячі розраховують на повернення в Україну. Щонайменше 170 громадян України за кордоном мали встановлений діагноз коронавірусної інфекції.
Передбачалося, що українські репатріанти одразу після повернення потраплятимуть до спеціальних обсерваторів на 14 днів. Однак залишалося невирішеним питання про те, чи здатна Україна забезпечити обсервацію у таких масштабах.