На вересень 2023 року близько 7,4 млн українців перебувають за межами країни. Це дані Міністерства закордонних справ, які надійшли на запит громадської мережі ОПОРА і ґрунтуються на інформації Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Водночас Центр економічної стратегії наводить дещо менші цифри — 5,6–6,7 млн осіб, які покинули Україну через повномасштабне російське вторгнення.
Розподіл біженців по країнах світу показує концентрацію в європейських державах. Найбільше українців знайшли притулок у Німеччині (14,6% від загальної кількості), Польщі (13%) та США (12%). Значна частина громадян обрала Канаду (5,4%), Чехію (5%), Великобританію (2,8%) та Іспанію (2,5%). За даними травня 2023 року, у Німеччині проживало близько 1,1 млн українців, у Польщі — 990 тисяч. Чехія приймала 340 тисяч, Іспанія — 178 тисяч, Італія — 158 тисяч, Болгарія — 157 тисяч осіб.
Серед біженців переважають жінки, особливо у віці 35–49 років (18% від усіх біженців). Значна частина дітей також покинула країну разом з матерями. Багато хто з них зазнав суттєвих матеріальних втрат після початку вторгнення.
Дослідження Центру економічної стратегії, яке спиралося на дві хвилі соціологічних опитувань агенції Info Sapiens (листопад–грудень 2022 року та квітень–травень 2023 року), показало, що від 1,3 млн до 3,3 млн українців можуть залишитися за кордоном назовсім залежно від оптимістичного чи песимістичного сценарію розвитку подій.
Редакція поговорила з кількома біженцями про їхні плани щодо повернення. Усі респонденти погодились на інтерв'ю за умови конфіденційності.
Тетяна, 49 років, разом із 22-річним сином евакуювалась із оточеного Маріуполя наприкінці березня 2022 року. Спочатку вони перебували на Західній Україні, але жінка не змогла знайти роботу — її бізнес у рідному місті втрачений. Син наполіг, щоб мати виїхала до Європи, де їй буде безпечніше. Вже рік вона живе в Німеччині. Держава сплачує оренду невеликої окремої квартири та виплачує близько 400 євро допомоги. Тетяна активно вивчає німецьку мову, розуміючи, що без неї неможливо влаштуватися на роботу.
«Спочатку плакала постійно, хотіла додому, в Маріуполь. Потім зрозуміла, що навряд чи туди повернусь. Син вже дорослий, у нього своє життя. В Україні не вижити самому, без роботи. У Німеччині спочатку все дратувало. Але згодом звикла, і начебто нічого. Занурюсь у вивчення мови, роздивляюсь інше життя. Чи повернусь в Україну? Не знаю. Дуже б хотілось, але лякає майбутнє: що буде з країною, з економікою, з роботою», — розповідає вона.
Катерина, 42 роки, перебуває у Литві майже півтора року разом із донькою-першокурсницею. Вона працює у школі, донька вступила до місцевого вишу. Чоловік залишився в Україні, вони зустрічаються раз на кілька місяців на Західній Україні. Катерина не готова навіть їздити до столиці через страх обстрілів після пережитої окупації.
«Ми не плануємо повертатись в Україну. Квартиру нашу зруйновано, жити все одно ніде. Зарплата вчителя тут значно вища, ніж вдома, роботи вистачає. Закінчиться війна — заберемо чоловіка до Литви. Тут більші перспективи і фінансові, і по роботі. Я не бачу у найближчій перспективі можливості і сенсу повертатись», — говорить вона.
Оксана, 40 років, із 12-річною донькою чотири місяці жила в Німеччині, де працювала майстром нігтьового сервісу й непогано заробляла. Однак рік тому повернулась додому. Причиною стало не переконання у необхідності повернення, а страх втратити чоловіка, який залишився в Україні. Дочка пережила окупацію й мала нервовий зрив.
«Майже у всіх друзів родини порозпадались під час війни. Жінки з дітьми поїхали до Європи — там знайшли когось, приїхали розлучатись. Чоловіки, які лишились тут самі — загуляли. Я хочу зберегти родину, тому ми маємо бути разом», — пояснює вона.
Микита у 2022 році закінчив київську школу. Він завжди мріяв вчитися на програміста за кордоном. Коли Київщина була частково окупована, часу на роздуми не було. Його мама, лікар, залишилась у столиці, а сам Микита разом із дідом поїхав до Чехії, де живе його дядько. Хлопець вивчав мову, вступив до чеського вишу, живе у гуртожитку й підробляє в IT-компанії. Після того як йому виповнилось 18 років, він не може приїжджати в Україну до кінця війни, оскільки його не випустять назад.
«Звісно ж, довелось швидко стати самостійним. Та нічого, це корисно. Тут вже з'явились друзі, влаштувався на роботу, мамі не треба підтримувати мене. Але я вважаю себе українцем і все одно хочу повернутись до Києва після отримання диплому і закінчення війни. Принаймні, зараз є такі плани», — каже він.
Марія, 38 років, з Київщини разом із 6-річною донькою й мамою-пенсіонеркою втекла від війни у березні 2022 року. Вони дісталися Італії, потім переїхали до Франції. Другий рік вони мешкають у передмісті Парижу на базі відпочинку безкоштовно, отримуючи соціальну допомогу близько 350 євро на людину. Соцслужби періодично намагаються їх виселити, служба зайнятості пропонує роботу прибиральницею чи няньою, але Марія відмовляється й трохи підробляє на українську фірму.
«Зараз моя донька відвідує французьку школу, вже розуміє і спілкується французькою. Я хочу, щоб вона продовжувала навчання. Тут ми у безпеці, соціальної допомоги вистачає лише на проживання, але принаймні тут не летять над головою ракети і не горить земля у твоєму дворі. Повертатись в Україну? Наврядчи. Страшно навіть уявити, що з країною буде після війни. Корупція нікуди не ділась. Ціни в Україні такі ж, як у Франції, а зарплати мізерні. По сусідству живе киянка, яка до війни працювала у Кабміні. А тут працює прибиральницею й заробляє більше грошей. Вже купила машину і почувається чудово. Певно, держава має щось запропонувати для нас, щоб ми повернулись. Якось зацікавити», — розмірковує вона.
Планування повернення та реальність
Згідно з опитуванням Info Sapiens на замовлення Центру економічної стратегії, переважна більшість українців (63%), які зараз перебувають за кордоном, планують повернутися до України. Проте чи вони насправді це зроблять — питання відкрите. Що довше триватиме війна, то більше людей адаптуватимуться до життя за кордоном і тим менше буде мотивації повертатися.
Неповернення українців матиме серйозні наслідки для економіки. За розрахунками авторів дослідження, країна може щорічно втрачати від 2,7% до 6,9% ВВП через відсутність робочої сили та людського капіталу.
Щоб стимулювати повернення біженців, Центр економічної стратегії запропонував низку рекомендацій. Серед них — налагодження співпраці з країнами ЄС щодо організованого повернення українців після закінчення війни; прискорена відбудова постраждалих регіонів; надання матеріальної допомоги людям із окупованих та зруйнованих територій під час реконструкції; розвиток державно-приватного партнерства; збільшення ресурсів на комунікацію зі співвітчизниками через дипломатичні представництва; спрощення реінтеграції дітей до українських шкіл та вступу випускників іноземних закладів до українських вишів; відкриття ринку праці ЄС для українців після завершення конфлікту.
Уже зараз очевидно, що перемога над агресором — це лише перший крок. Україні доведеться вести активну роботу, щоб переконати своїх громадян повернутися додому. Це критично важливо, оскільки біженці — значна частина робочої сили, необхідної для відновлення зруйнованої країни, а також майбутнє покоління, яке визначатиме розвиток держави.