Держава втрачає документи під грифом «таємно» — це факт, який повторився у 2014 та 2022 роках. Але справжня проблема полягає не в самому факті витоку, а в тому, що відбувається потім. Чи держава замінює скомпрометовані інструкції та процедури, чи лише змінює позначки на папірцях?
У 2014 році, коли частина українських силових структур перейшла на бік Росії та були захоплені приміщення з архівами, існувала загроза — ймовірно реалізована — що до рук ворога потрапили документи з грифами «Таємно» та «Цілком таємно». Це були накази, методики, розпорядження та матеріали, які регламентують роботу режиму секретності та інформаційного захисту. У 2022 році подібні ризики повторилися на південних територіях під час окупації та колаборації частини персоналу.
Проблема в тому, що публічні дискусії часто зводяться до спрощення: якщо документ потрапив у відкритий доступ або до ворога, його потрібно «розсекретити». Але це неправильний підхід. У системах НАТО, де класифікація працює професійно, інформація залишається класифікованою, доки уповноважений орган не ухвалить рішення про декласифікацію. Реальна реакція держави на витік — це не символічне зняття грифу, а конкретні дії: фіксація інциденту, розслідування, оцінка шкоди, заміна скомпрометованих інструкцій та процесів, дисциплінарні й кримінальні рішення, профілактика повторення.
У США встановлено орієнтир: оцінка шкоди має бути завершена не довше ніж за 6 місяців від дати офіційного оголошення компрометації. У практиці американських органів безпеки прямо підкреслено, що поява матеріалу в медіа не означає його декласифікацію — такі документи мають оброблятися як класифіковані, доки не буде офіційного рішення.
Приклад Великої Британії 2021 року показує, як це має працювати. Пакет класифікованих документів Міністерства оборони був втрачений посадовцем, знайдений цивільною особою й переданий медіа. Посадовець сам повідомив про втрату, а Парламент Великої Британії зафіксував заяву уряду про повне розслідування. Загальний принцип всюди однаковий: після компрометації держава змінює те, що «згоріло», а не грається табличками.
Для України виникають конкретні питання. Чи була проведена оцінка шкоди після 2014 року щодо компрометованих категорій документів — наказів та інструкцій з режиму секретності, методик захисту інформації, шаблонів документообігу та організаційних процедур? Коли розпочата така оцінка, хто був відповідальний, які були ключові висновки? Які інструкції та накази були відкликані й перевипущені в новій редакції? Які процедури змінені? Чи проводилась ревізія доступів і каналів доведення?
Аналогічні питання стосуються 2022 року. Чи фіксувалися інциденти компрометації на окупованих територіях? Чи проводилася оцінка шкоди? Що саме було перевипущено або змінено?
Окремо варто розглянути логіку розсекречення. Чи змінювався статус грифів у матеріалів, які гарантовано опинилися у ворога або були оприлюднені? Якщо так — коли саме і за якою процедурою? Якщо ні — які конкретно дії зроблено для мінімізації шкоди? Навіть у США несанкціоноване розкриття прямо не означає декласифікацію. Інформація не вважається декласифікованою лише тому, що її розкрили чи перепублікували.
Є й друге питання — про методики, за якими визначають «шпигунську апаратуру» та спеціальні технічні засоби. У технічній сфері одна й та сама функція може бути легітимною в одному контексті й криміналізованою в іншому. Коли критерії непрозорі, з'являється простір для зловживань. Чи існує чинна методика та критерії, за якими визначаються такі засоби? Чи переглядалася вона після 2014 та 2022 років? Якщо методика закрита, чи існує процедура незалежної технічної експертизи з допуском експертів та можливість перевірити коректність висновків?
Україна програє не тоді, коли ворог десь дістав папери. Україна програє тоді, коли після цього не робиться повноцінна оцінка шкоди, не замінюються скомпрометовані інструкції, не змінюються процедури. Режим секретності перетворюється на форму без змісту — з потенціалом корупції й тиску на людей, замість реального захисту держави.
У Великій Британії класифікація будується як система, де рівень захисту співмірний із ризиком компрометації. У США зафіксовано дисципліновану рамку: витік не дорівнює декласифікації, а оцінка шкоди має цільовий строк. У НАТО ключовий сенс системи не в «грифі», а в мінімальних стандартах захисту та в реакції на компрометацію. Це не абстракція — це питання того, чи продовжує ворог читати нашу «інструкцію з експлуатації» у війні проти нас.
Державні органи мають надати публічну відповідь у межах, дозволених законом. Чи проводилися оцінки шкоди після 2014 та 2022 років щодо компрометованих категорій документів, і які рішення ухвалено для мінімізації шкоди? Чи було перевидано та оновлено ключові інструкції та регламенти режиму секретності й інформаційного захисту після зазначених подій? Чи існує політика «не підтверджувати» щодо матеріалів, які з'явилися в медіа, та як вона застосовується на практиці? Чи переглядалися методики щодо визначення спеціальних технічних засобів — і чи передбачено механізм незалежної технічної експертизи?
Ці питання прямо визначають, чи наша система безпеки адаптувалася після компрометації, чи лише імітує захист.