Лютневі страти в Авдіївці забрали життя шістьох військовослужбовців 110-ї окремої механізованої бригади імені Марка Безручка. Росіяни самі опублікували відео з тілами вбитих українців у Telegram, і саме за цим записом родичі впізнали своїх близьких. Понад півроку потому вдалося повернути в Україну останки п'яти з шести загиблих бійців.
З осені 2023 року на фронті різко зросла кількість випадків вбивства беззбройних українських захисників. У жовтні 2024 року журналісти «Слідства.Інфо» представили документальний фільм «У полон не брати», присвячений цій проблемі.
Іван Житник, який воював під позивним «Джанго», два роки служив у складі 110-ї бригади в Авдіївці. У лютому 2024 року він разом з п'ятьма пораненими товаришами опинився на позиції «Зеніт». Його сестра Інна розповідає про обставини того дня: «У нього було поранення. 200-та міна розірвалась, вбила хлопців, уламки полетіли йому в хребет. Його перебинтували і сказали чекати евакуації».
Евакуація так і не прибула. Коли на позицію зайшли російські військові, Іван розмовляв зі своєю сестрою та її чоловіком Дмитром. Інна згадує той момент: «Мій чоловік питає: «Вже зайшли росіяни?» Хлопці кажуть: «Так, зайшли». Світло було погане, але я встигла побачити, що в приміщення зайшов літній чоловік з бородою і хрипкуватим голосом. Він пройшовся і наказав виходити». За лічені секунди зв'язок обірвався.
Після цього до Інни подзвонив один із побратимів Івана на ім'я Іван. Він повідомив, що вдалося домовитися з окупантами про те, що полонених заберуть, нададуть їм медичну допомогу та обміняють під час найближчого обміну. Проте ці обіцянки виявилися брехнею. Уже за день жінка побачила у соцмережах відео, де її брат був уже мертвий — росіяни стратили його та ще п'ятьох українських бійців.
«Нічого він не встиг сказати — ні «прощай», ні «до побачення». Я думала, що це не останні кадри, що я його ще побачу. Якщо вони пообіцяли, що повернуть, то що ж вони такі звірі?» — говорить Інна Шубіна. Близько місяця вона жила надією, що Іван виявиться живим. Однак у березні в чаті рідних загиблих на «Зеніті» з'явилася інформація про повернення тіл. Першою про це написала Людмила Дубицька, дружина одного з убитих бійців.
Людмила впізнала свого чоловіка Андрія Дубницького за татуюваннями на його тілі, коли росіяни опублікували відео. Вона описувала ці ознаки волонтерам, які працювали з тілами військовослужбовців, повернутих в обміні. «Я перша знайшла тіло чоловіка. Через групи в Telegram писала, що шукаю чоловіка, описувала татуювання. Тіло прибуло в обміні 29 березня 2024 року. Мені написала жінка, яка займається тілами та заснувала групу пошуку безвісти зниклих та загиблих», — розповідає Людмила.
Після цього вона одразу повідомила інших рідних страчених на «Зеніті» бійців. Усі тіла привезли до Києва. Для Інни це був момент, сповнений суперечливих почуттів: «У мене така радість навіть з'явилася. Боже мій, невже ми знайшли, невже ми знайшли. Ці три дні ми так плакали. Ми розуміли, що знайшли тіло. Чому радіти? Було радісно, що ми хоча б можемо його поховати по-людськи».
Опізнання тіл відбувалося по-різному. Для Інни процес був довгим. Судмедекспертиза постійно просила чекати результатів ДНК-тестування. Тоді Інна подзвонила судмедекспертці і попросила знайти тіло брата за зовнішніми ознаками. Експертиза спочатку відмовилася, посилаючись на велику кількість фотографій. Однак коли Інна згадала про перебинтовану спину після поранення, ситуація змінилася. «Вона запитала: «А який одяг у нього був?». Я їй розказала. Вона поклала слухавку, через деякий час передзвонює: «У середу я вас чекаю з мамою на перездачу ДНК».
Людмилі Дубницькій навіть не довелося робити ДНК-тест, оскільки тіло можна було впізнати за татуюваннями та рисами обличчя. У морзі вона попросила повністю відкрити їй тіло, хоч як це було важко. «Було поранення в паховій зоні, про яке він мені розповідав. І від вогнепальної зброї був отвір у правій стороні грудної клітини», — розповідає вона.
Тіло Івана Житника було настільки посічене уламками, що визначити характер травм було неможливо. Після опізнання та ДНК-тестів рідні отримали можливість поховати своїх близьких. Інна не приховує своєї гіркоти щодо офіційних оцінок втрат: «Я нещодавно слухала інтерв'ю їхнього командира Чумака. Він сказав, що у нас незначні втрати. Але я хочу сказати, що ці незначні втрати для нас — значні».
За даними українських правоохоронців, від початку повномасштабного вторгнення Росії російські військові стратили 102 українських військовополонених на полі бою.