Після тріумфу Майдану держава прийняла два важливих закони. Один захищає учасників мирних зібрань від переслідування та покарання. Другий дозволяє карати тих, хто чинив насильство проти протестувальників. Проте, як з'ясувало розслідування, недобросовісні люди вже знайшли спосіб використовувати ці закони у своїх цілях – навіть залучаючи до цього осіб, які давно покинули цей світ.
У середині лютого 2014 року на території харківської академії внутрішніх військ відбулися драматичні сцени. Місцеві активісти отримали інформацію про те, що курсантів планують відправити до столиці для розгону Майдану. Володимир Чистілін, один із учасників харківського Євромайдану, згадує той день: люди заблокували виїзд з академії, щоб перешкодити цьому плану.
Проте вже другої половини дня почали з'являтися тітушки. Поліцейські та найманці почали атакувати активістів. Вечором сталася масова сутичка, під час якої багато людей отримали поранення. Журналіст Дмитро Синельников був присутній у момент першого зіткнення. Він розповідає, як беркутівці та тітушки атакували протестувальників. Поліцейські затримали його, забрали камеру з дорогою оптикою, яку так і не повернули.
Чистілін добре пам'ятає подальший розвиток подій. Близько дюжини людей було затримано і доставлено до районного відділку. Потім вони зникли з поля зору громадськості. Активісти чекали на новини про їхню долю. Ночами Чистілін отримав інформацію про те, що затриманих везуть до Червонозаводського суду. Процес проводився таємно – люди вивезли затриманих о першій годині ночі, щоб уникнути гласності. О п'ятій ранку все закінчилося, і затримані отримали по 15 діб арешту.
У районному відділку слідчий Бабушкін порушив кримінальну справу проти активістів і проводив їхні допити. Згодом, після перемоги Революції гідності, харківське ГУМВС провело службове розслідування щодо дій поліцейських, які побили журналістів та пошкодили їхнє обладнання. Розслідування не виявило жодних порушень. Документ підписали полковник Голуб та підполковник Тарабанов.
Цей самий підполковник Тарабанов раніше потрапив у центр уваги всієї країни, коли допомагав тітушці приховати ніж після сутичок на харківському Євромайдані.
У ранок 20 лютого одинадцять людей потрапили з-під академії до поліцейського арешту. Однак уже 22 лютого прокурор міста Харкова Євген Попович подав протести і вимагав негайно звільнити шістьох затриманих. Він посилався на новий закон про недопущення переслідування та покарання осіб у зв'язку з подіями під час мирних зібрань. Цей закон ухвалили 21 лютого, але офіційно він мав набути чинності лише через тиждень. Попович подав протест, який був явно незаконним з формальної точки зору. Причина його дій стала зрозуміла пізніше: у запалі боротьби правоохоронці затримали не лише справжніх протестувальників, а й осіб, які випадково опинилися на місці, та, ймовірно, деяких тітушок. Саме цих людей і поспішив захищати прокурор. Шістьох затриманих одразу відпустили.
Одним із тих, кого звільнили на вимогу прокурора, був Олександр Макаренко. Його допитував слідчий районного відділку, суд його арештував, але потім він вийшов на волю за наказом прокурора. Макаренко відмовився розповідати, як він опинився на пікеті. Євромайданівці, які були затримані разом з ним, його взагалі не пам'ятають. Чистілін каже: «Деяких людей я не знаю, ці прізвища мені нічого не говорять».
На цьому історія могла б закінчитися, але Макаренко несподівано з'явився знову. У вересні того ж року до тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів надійшов лист від жителя селища Нова Водолага Михайла Симонова. Він обурювався арештом Макаренка, називав його учасником Революції гідності та вимагав люструвати суддю, який його арештував. Прокуратура охоче підхопила цю ідею.
Селище Нова Водолага розташоване на Харківщині. Саме там, за словами листа, живе людина, яка так турбується про долю Олександра Макаренка. Журналісти спробували знайти цього заявника. На вулиці Леніна в селищі останній будинок з непарним номером – це будинок номер дев'ять. Далі вулиця впирається у вулицю Гагаріна і закінчується. У листі вказано номер будинку 299. Виникає логічне питання: чи існує такий заявник взагалі?
Перевірка показала дивовижний результат. Сімонов Михайло Георгійович народився у 1941 році, жив у Криму і помер. Однак після того, як він перейшов у потойбічний світ, він, мовляв, став вимагати люстрації судді іменем харківського активіста Олександра Макаренка.
Голова Харківської громадської люстраційної палати Федір Веніславський прокоментував цю ситуацію. Він зазначив, що комісія, яка отримала такий лист, не зобов'язана перевіряти, чи існує заявник насправді, де він живе і чи збігається його адреса з указаною. Якщо є підстави, передбачені законом про відновлення довіри до судової влади, комісія повинна провести перевірку протягом року. Веніславський вважає, що в цьому випадку має місце маніпуляція та зловживання положеннями закону, ймовірно, для розрахунків з конкретним суддею.
Люстрація судової системи – справа необхідна. Проте коли вигадана особа, прикриваючись іменем сумнівного героя Революції гідності, вимагає покарання для судді, процес очищення влади перетворюється на фарс. І після таких маніпуляцій найкращі місця в системі займуть лише антигерої.