Редакція «Слідство.Інфо» провела розслідування умов утримання українських військовополонених у Виправній колонії № 9 в Борисоглібську Воронезької області. Матеріал ґрунтується на свідченнях дружини загиблого військового та його товариша по камері, який провів у полоні понад рік.
Володимир Міщенко походив з Донеччини, мешкав у Мирнограді з родиною. На військовій службі перебував з 2017 року. Після завершення контракту у 2020-му повернувся на роботу на шахту, однак незабаром поновив службу водієм-санітаром у шпиталі Покровська. У січні 2022 року його відправили у відрядження до Маріуполя на місячну заміну колеги.
З першими днями повномасштабного вторгнення Володимир займався збиранням медикаментів та продуктів для поранених, а згодом перевозив тіла загиблих до моргу. Його командир Сергій з позивним «Каспер» згадує його як надійного бійця, який виконував складну роботу без скарг. На початку березня 2022 року Міщенко разом з іншими військовими спробував покинути місто і з того часу зник зі зв'язку.
Дружина Володимира Вікторія дізналася про його полон 23 березня, коли сусіди показали їй відео з українськими полоненими. Наприкінці серпня вона отримала лист, у якому чоловік писав, що його добре годують і просив чекати. Однак листи, які писала йому Вікторія, до нього не доходили. У 2023 році про чоловіка було лише дві звістки від Червоного Хреста, які підтвердили його перебування в полоні, але не надали жодних деталей про його стан.
У лютому 2024 року з Вікторією звʼязався військовий Володимир Мірошниченко, 36-та окрема бригада морської піхоти, який близько року провів в одній камері з її чоловіком. Він повідомив, що Міщенко перебуває в Борисоглібську і не тільки тримається сам, але й підтримує інших полонених. Ця звістка дала Вікторії надію, хоча вона розуміла, що не може нічого зробити.
Мірошниченко провів у полоні 1 рік і 10 місяців, спершу в СІЗО № 2, а потім у ШИЗО виправної колонії № 9. Близько року він був в одній камері з Міщенком, поки їх не розділили за пів року до звільнення. Коли Мірошниченко бачив Міщенка, той втратив близько 40 кілограмів. За його словами, Міщенко важив понад 100 кілограмів, а в момент зважування мав лише 63 кілограми.
Умови утримання були жахливими. Їжа складалася з води з кількома картоплинами, а іноді полонених не годували кілька днів поспіль. Побиття відбувалися щодня, вранці та ввечері, незалежно від звання чи терміну перебування. Охоронці змінювалися — приїжджали чеченці, буряти та інші. Собак могли спустити в будь-який момент, особливо під час допитів, де завжди були присутні кінологи.
Мірошниченко розповідає про жахливі випадки насильства. Один полонений згнив заживо від інфекованих ран після укусів собак. Наглядачі наказували йому видавати звуки, щоб вони знали, коли він помре. Іншим засовували ніж в рот, розрізаючи щоку, третім напускали перцовий газ в рот, деяких саджали на палку. Полонені не могли дивитися на охоронців, лише собі під ноги. На рідкісних прогулянках забороняли піднімати голову. За підрахунками Мірошниченко, у ШИЗО утримували близько 100 людей.
Після побиттів тіла полонених були настільки пошкоджені, що вони не могли самостійно встати з ліжка і один одного підсаджували. Деякі не могли присісти і ходили до туалету стоячи. Допитували їх представники ФСБ, які не називали своїх імен та позивних. Мірошниченко говорить, що кожен день чекав на обмін, а полонені підтримували один одного, хоча деякі мали суїцидальні думки. Охоронці навіть підкидали їм лезо.
31 січня 2024 року Мірошниченко був обміняний. За інформацією Офісу генерального прокурора, з Борисоглєбської виправної колонії № 9 повернули 16 військовополонених українців.
Влітку 2024 року Вікторія отримала дзвінок від слідчої, яка повідомила, що в Україну ймовірно повернули тіло її чоловіка. На впізнання вона не заходила, але її брат та двоюрідна сестра підтвердили особу. Згідно з протоколом судмедекспертизи, Володимир Міщенко помер від кахексії та двобічної гнійної пневмонії. Дружина зазначає, що при його зростанні 190 сантиметрів вага понад 100 кілограмів була нормальною, тому втрата близько 40 кілограмів була катастрофічною.
Сергій «Каспер», командир Міщенка, також пройшов через російський полон. Спочатку він потрапив в Оленівку, де 28 липня 2022 року стався вибух, унаслідок якого загинуло понад 50 військових полку «Азов». Потім його перевели в СІЗО в місті Кінешма Іванівської області, за 400 кілометрів на північний схід від Москви. Там харчування було мінімальним — за цілий день збиралося лише дві кружки їжі обʼємом 0,3 літра. Полонених били шокерами, натравлювали собак, відбивали мʼязи на ногах. Охоронці говорили, що тренуються на них під час допитів, випробовуючи нові зразки електрошокерів та дубинок.
Окрім допитів, полонені могли отримати удар шокером у будь-який момент. Їх змушували вчити список імен з так званої «Алеї янголів» — памʼятника з іменами «дітей Донбасу, які загинули під час війни». Охоронці в будь-який час могли підійти зі списком, назвати число, і полонений мав назвати імʼя. За невірну відповідь били шокером. У цьому СІЗО утримували близько 250 людей.
Тарас Семків, заступник керівника Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу Генпрокурора, у коментарі журналістам зазначив: враховуючи широку географію місць несвободи, схожі методи насильства та ідентичні мотиви катувань, включаючи дискримінацію за національною та мовною ознаками, можна зробити висновок про цілеспрямований, системний характер дій посадових осіб органів влади Російської Федерації.
Станом на час публікації матеріалу, за даними Офісу Генпрокурора, 2 836 повернутих українських військовополонених визнали потерпілими за фактами катувань у російському полоні. За інформацією ГУР, Україна повернула додому близько чотирьох тисяч своїх громадян.