Українські дипломати в Брюсселі минулого року робили оптимістичні заяви про стан Збройних сил. За їхніми словами, українська армія вже входить у п'ятірку найсильніших на європейському континенті. Дійсно, порівняно з початком бойових дій на Донбасі військовий потенціал України помітно зріс. Проте розслідування показує: у деяких частинах ситуація залишається настільки критичною, що порівняння з європейськими арміями видається абсурдним.
З одного боку, держава демонструє успіхи. На презентаціях у Брюсселі показують відкриття баз, оснащених новим обладнанням. Полк «Дніпро-1» у Дніпропетровську отримав сучасні пересувні пункти розміщення – КУНГи, придбані за державні кошти. Міністри особисто перевіряли комфортність цих машин, розпитуючи військовослужбовців про умови проживання. Командир полку Юрій Береза пояснював, що база створена для побратимів, пов'язаних з Донецьком. Волонтери вкладали власні кошти в ремонт приміщень, працюючи власними руками.
Але паралельно з цими успіхами існує зовсім інша реальність. На військовому полігоні на Дніпропетровщині базується 53-та окрема механізована бригада, про яку, вочевидь, забули у Міністерстві оборони та Генеральному штабі. Бійці цієї частини самі викладали в соціальні мережі відео та фото своїх умов проживання – матеріали, які телебачення не показує і які не бачать прем'єр-міністр та міністри.
Хлопців вивели з зони АТО для бойових злагоджень і розмістили на навчальному полігоні, який військові називають болотом. Намети постійно затоплюються. Командир живе в КУНЗі – єдиному сухому місці на території частини. Солдати стверджують, що їм зараз гірше, ніж на передовій. Усе буквально плаває у воді.
Довгий час військові боролися з водою самотужки. Один із бійців, який назвав себе Олегом, розповідав: кожен брав лопату й починав окопуватися. У сусідніх підрозділеннях копали траншеї, робили самодільні дренажні системи. Вода поступово відступала, але саму проблему – жити в таких умовах – ніхто не вирішив.
Поки хлопці рятували намети від затоплення, у них не було води для побутових потреб. Лазня на момент спілкування журналістів з військовими не працювала вже місяць. Військовослужбовець, який назвав себе «Лунтіком», порівнював умови з тим, як живуть бездомні: вмитися, побритися, помитися – все це було неможливо. Про прання одягу мови взагалі не могло бути. За його словами, умови були надзвичайно суворі навіть для мирної території.
Коли прийшли морози, ситуація загострилася. Намети бійців 53-ї бригади залишилися без дров, які мала постачати військове відомство. Це було особливо дивно, оскільки поруч з полігоном розташоване лісництво Міноборони. За словами Олега, за весь період служби на полігоні вони отримали лише три машини паливних брикетів для величезної кількості наметів. Чекати дрова від Міноборони означало просто замерзнути в полі.
Бійці добували деревину для обігріву самостійно, на свій страх і ризик. Олег розповідав, що іноді, коли вони виїжджали за дровами, їх наздоганяли лісники та військові поліцейські, арештовували машину і везли дрова назад. Проблема ускладнювалася тим, що бригаді не видавали бензин для заправки машин та бензопил. Військові знайшли вихід: вони брали конфіскований алкоголь, який щодня вилювався на складі, міняли його на бензин і таким чином пиляли дрова.
В умовах холоду та вологи в бригаді катастрофічно зросла кількість хворих. Щодня десятки хлопців стояли в черзі на відправку до військового шпиталю у Черкаському. Медпункт на полігоні був переповнений. Військовослужбовець, який назвав себе «Доком», розповідав, що вони лікували людей, як могли, за допомогою буржуйки. Фізіологічні розчини замерзали на холоді. Потрапити до шпиталю можна було лише зі страшною лихоманкою або переломами – якщо була машина, щоб довезти хворого. «Док» пояснював: якщо машина була заправлена, вони везли хворого. Якщо ні, намагалися дотягнути до ранку, а потім вирішували проблему. Але машини часто ламалися посеред дороги.
Волонтери, які допомагали 53-й бригаді, були обурені ситуацією. Борис Патиченко розповідав, що військові спочатку не розповідали про умови проживання – не хотіли скаржитися. На запитання, чому вони мовчали, військові відповідали: ми не будемо скаржитися, ми будемо вирішувати проблему самі.
Патиченко згадував, що військовослужбовцям привозили іржаву воду, від якої у бійців почали псуватися зуби. Волонтерська допомога командуванням приймалася, але до хлопців доходила з запізненням. Волонтер Ірина Кашлевська доставила 20 тонн води, але командування відповіло, що видасть її лише тоді, коли зберуться всі підрозділи 53-ї бригади. Волонтери не розуміли, чому командування не йде назустріч своїм же підлеглим.
Волонтер Світлана Свердліченко пояснювала: бійці були готові до складних умов, вони самі окопали палатки. Але передбачити все в незнайомій місцевості було складно. Більшість хлопців, які служать у цій бригаді, були не місцеві, тому умови виявилися для них більшим випробуванням, ніж все інше.
Журналісти надіслали офіційний запит у Міноборони, яке переадресувало його Генеральному штабу. Коли вони зателефонували заступнику начальника прес-служби Генштабу Владу Волошину, той здивувався, що питанням 53-ї бригади зацікавились журналісти. Волошин пояснював: коли людина приходить у військо, мобілізована, вона одразу каже, що їй потрібно те й те. А їй відповідають: слухай, подумай своєю головою і дістань це сам. На запитання, чи це нормально, Волошин відповів: звичайно, нормально!
Проте під час інтерв'ю Волошин не став заперечувати, що проблеми у 53-й бригаді дійсно існують. За його словами, були проблеми з виплатою зарплати – заборгованість становила близько 600 тисяч гривень. Але, як він стверджував, на момент розмови вже пройшло кілька траншів виплат і заборгованість майже погашена. Щодо води та палива, представник Генштабу запевнив, що розберуться найближчим часом. На полігон щодня приїжджає сім машин з дровами – це на 200 з гаком наметів. На прохання журналістів бійці 53-ї бригади надіслали фото цих дров.
Щоб зрозуміти, чи гасло «дістань собі сам» стосується всієї української армії чи лише 53-ї бригади, журналісти запитали у демобілізованих військових з першої хвилі мобілізації. Досвідчені бійці 20-ї батальйонної тактичної групи, яка свого часу теж базувалася на полігоні в Черкаському, не розуміли ситуацію. Рустам Келдіяров, демобілізований головний старшина 20 БТРО, розповідав: у них щодня виїжджала машина з людьми до 12 осіб з бензопилами. Лісник указав їм місце, де були повалені дерева та сухостій. Вони там їздили щодня, і мінімум – щодня дві машини готували дрова для себе.
Попри гучні заяви керівництва про розвиток армії, процес забезпечення Збройних сил продовжує шкутильгати. Українська армія досі хворіє від системних проблем. Обіцянки про реформи та реальність існують у країні в паралельних світах, які скоро не матимуть між собою нічого спільного.