Історія, яка розпочалася з простої крадіжки в невеликому музеї Нідерландів, через десять років вибухає міжнародним скандалом, втягуючи в себе політиків, спецслужби та кримінальні структури. Це розслідування розкриває складну мережу змови, корупції та безпорадності влади.
Ночі дев'ятого січня 2005 року в Музеї Західної Фрісландії у місті Горн відбувається дерзкий злочин. Коли останній працівник закриває двері о п'ятій вечора, в будівлі залишається щонайменше одна людина з помічниками. Вони мають чіткий план: вивести з ладу сигналізацію та вкрасти цінні експонати.
Директор музею Ад Гірдінк пояснює, що система охорони того часу мала серйозний недолік. Коли її намагалися заблокувати, вона цього не розуміла і не спрацьовувала. Цей технічний промах став ключем до успіху злочинців.
Уранці десятого січня персонал виявляє масштаб втрати: двадцять чотири картини та сімдесят предметів зі срібла – келихи, монети, вази, таці, столові прибори. Найціннішими були полотна – двадцять три на полотні та одна на дереві. Поліція знаходить на місці злочину сліди ДНК та відбитки пальців, але ідентифікувати злодіїв не вдається.
Розслідування привертає увагу голландських медіа, однак коли стає ясно, що правоохоронці не мають жодних зачіпок, інтерес поволі спадає. За даними ФБР, чорний ринок викрадених артефактів оцінюється у шість-сім мільярдів доларів щорічно, тому одна крадіжка з провінційного музею здається крапею в морі.
Тиша навколо цих подій порушується лише через десять років, і це стає інформаційним вибухом, який найбільше вдарить по Україні.
На початку грудня 2015 року дирекція музею скликає прес-конференцію з сенсаційною заявою: картини, викрадені десять років тому, перебувають у руках українських збройних формувань, а до справи причетні відомі в Україні політики. Скандал миттєво стає темою номер один у світових та українських медіа.
Українська влада виявляється абсолютно не готовою до такого розголосу. Міністр Закордонних Справ Павло Клімкін не може дати конкретної відповіді журналістам, обмежуючись туманними формулюваннями про взаємодію правоохоронних органів. Міністр Внутрішніх Справ Арсен Аваков лише повідомляє, що над цим працюють.
Нідерландський колега Клімкіна Берт Кундерс коментує ситуацію стриманіше, але наполегливо просить допомогти повернути картини якнайшвидше. Він вважає, що публічність справи зменшує шанси на їх продаж на чорному ринку.
Президент України Петро Порошенко відразу дає Службі Безпеки України доручення розібратися. Однак протягом наступних двох місяців від офіційних осіб не надходить жодної обнадійливої заяви. За інформацією розслідувачів, українська сторона не поспішає розслідувати цю гучну справу.
Королівство Нідерланди – невелика європейська держава з населенням 16,5 мільйонів, одна з найбагатших у світі. Золота доба Нідерландів припала на сімнадцяте століття, коли голландські художники створили шедеври, які нині входять до найвідоміших і найдорожчих творів світового мистецтва. Живопис для Нідерландів – національна святиня. Коли у 90-х грабіжники викрали картину вчителя Рембрандта Пітера Ластмана, вся країна мобілізувалася на пошуки, і за рік шедевр вдалося повернути.
«Шторм на морі Галілейському» самого Рембрандта та «Концерт» Вермеєра, винесені чверть століття тому з бостонського музею Ізабелли Стюарт Ґарднер, називають найдорожчими в історії вкраденими творами – кожна коштує близько півмільярда доларів.
Горн розташований на узбережжі озера Ейселмер за 35 км на північ від Амстердама. Його сімдесятитисячне населення живе спогадами про славетне минуле. Колись тут базувалася Голландська Ост-Індська компанія – казково багата приватна фірма, що торгувала з країнами Ост-Індії та Китаю два століття. Згодом місто стає центром торгівлі сільськогосподарською продукцією та важливим транспортним вузлом. Його культурна спадщина нагадує про ці славні часи.
Музей Західної Фрісландії відкрили наприкінці дев'ятнадцятого століття в будівлі, яка й досі стоїть у центрі міста. Тут зберігають велику колекцію картин, історичної зброї, порцеляни, срібла та предметів побуту, розташовану в двадцяти п'яти кімнатах. Після Другої світової війни під будівлею виявили підвали п'ятнадцятого століття, де згодом виставили історичні знахідки Горна та його околиць.
Багата колекція приваблює відвідувачів з усіх куточків країни та закордону. Музей особливо пишається своєю збіркою живопису, хоча імена авторів картин були не такі відомі, як Рембрандт чи Ван Гог.
Директор музею Ад Гірдінк пояснює, що Горн був дуже важливим містом у сімнадцятому столітті, і саме в цей період була створена колекція. Альдерман з культурних питань Джудіт де Йонг наголошує, що цей живопис є культурною спадщиною міста, яка належить музею та Горну в цілому.
Цікавий факт: вкрадені картини були далеко не першорядними. Серед експонатів були й значно цінніші роботи. Працівники музею переконані, що злодії були дилетантами в мистецтві і діяли навмання, винісши витвори саме для перепродажу. Гірдінк припускає, що вони викрали каталог – картини різних жанрів, без конкретного замовника.
Щоб здійснити крадіжку, злочинці заховалися під чорним рядном, яке вкривало саркофаг і тоді сягало підлоги. Після інциденту рядно підрізали, і тепер охорана музею щовечора перевіряє, чи не заховався тут хтось знову.
Артур Бранд – нідерландський приватний детектив у галузі мистецтва з двадцятирічним стажем. Він займається цією справою вже півроку, постійно контактуючи з місцевими правоохоронцями. Його розслідування розкриває причину, чому українські правоохоронці, зокрема СБУ, не поспішають допомагати голландським колегам.
Бранд розповідає про дві версії розвитку подій. По-перше, є людина в Голландії, яку підозрюють у перевезенні картин до України. По-друге, існує великий скандал з корумпованим полісменом, який, за інформацією медіа та поліції, зводив нідерландських злочинців в Україні з працівниками Служби Безпеки України.
Мова йде про Марка Мільчарека, екс-працівника голландської кримінальної поліції з польським корінням. Неймовірно, але з травня 2013 року цей голландський правоохоронець хотів перебратися з багатих Нідерландів до України. Його резюме, знайдене на українському сайті, підтверджує цей намір. Можливо, роль відіграло його одруження з українкою рік тому.
Кримінальний журналіст газети «NRC» Марсель Хенен описує це як найгучнішу корупційну справу останніх років. Мільчарек копіював і продавав секретну інформацію з баз даних поліції голландському криміналітету. У нього були передплатники, які щомісяця за суму від тисячі до п'яти тисяч євро купляли інформацію про себе, перевіряючи, чи поліція веде проти них розслідування. На цьому він заробляв значні суми.
За даними голландської прокуратури, останніми роками Мільчарек щомісяця на кілька днів їздив у Київ, де зустрічався з представниками СБУ та українського криміналітету. Він організовував зустрічі для голландських злочинців з південної провінції Брабант, відомої виробництвом та трафіком наркотиків, з українськими кримінальними структурами та працівниками СБУ.
Хенен повідомляє, що Мільчарека підозрюють в організації кримінальної діяльності в Україні, включаючи трафік наркотиків – амфетамінів та екстазі. Хоча прямих доказів поки немає, голландська прокуратура звернулася до України по допомогу. Мільчарек запрошував до Києва провідних голландських наркоторговців і проводив з ними час у київських готелях.
Такі зустрічі дали свої плоди. За даними джерел розслідувачів, саме рік-півтора тому в Україні з'явилися потужні лабораторії з виробництва екстазі. Головною темою розмов був продаж, транспортування та виробництво наркотиків, і саме під час однієї такої зустрічі українська сторона нібито запропонувала купити крадені картини з Горна.
На думку голландських правоохоронців, перші спроби продати вивезені витвори мистецтва на території України зафіксовано після 2010 року.
Одна з картин – «Сцена на кухні» Флоріса ван Шутена – ще ніколи не з'являлася в медіа. До фотографії картини долучене видання «События Недели» з заголовком про скандал з актором Пореченковим, датоване кінцем жовтня – початком листопада 2014 року. Голландцям відомо щонайменше про три спроби продати цю картину з використанням цього фото та одну – вживу. Останній раз «Сцена на кухні» засвітилася в Києві, і пропонували її працівники СБУ.
Бранд отримав цей знімок від свого інформатора, який добре знається на цій темі. Той підтверджує, що це робили працівники СБУ та представники збройних угрупувань.
Найактивніше крадені картини намагаються продати у 2014 році, причому роблять це доволі примітивно – пропонують незнайомим людям і дрібним дилерам, обдзвонюючи їх по телефону.
Сьомого лютого на одному з мистецьких сайтів з'являється повідомлення від користувача під ніком «Ілларіон 2011» із зображенням підпису художника з проханням допомогти його розпізнати. За півтори години – нове повідомлення з чотирма зображеннями картини. Наступного дня користувач Джейн До відповідає, що це твір Яна Лінсена «Елієзер і Ребекка біля колодязя» 1629 року, вкрадена з музею в Горні. Це та єдина картина, намальована на дереві. Після цього «Іларіон» більше не повертається до теми.
Розслідувачам вдається домовитися про зустріч з автором повідомлень. Його справжнє ім'я – Вадим, він живе в Київській області неподалік столиці. На його прохання обличчя закривають і голос змінюють.
Вадим розповідає, що свого часу був менеджером по збуту побутової техніки, мотався по всій Україні і займався антикваріатом як хобі. Він розвішував оголошення в селах і біля магазинів з текстом про купівлю антикваріату, картин та ікон.
Чотири дні до виставлення оголошення, на початку лютого 2014 року, йому зателефонував невідомий. Той запитав, чи Вадим займається антикваріатом і може купити картину високого рівня. Вадим попросив фотографії, щоб розібратися. Коли він отримав зображення, то не зрозумів, що за картина. Він вирішив запитати на форумі, де був зареєстрований, і йому відповіли, що картина вкрадена. Вадим відписав людині, що вона повинна продавати картину сама, бо вона дуже погана, і розповів, що йому пояснили про її крадіжку. Розмова закінчилася.
Ціну невідомий не озвучив, а сам цікавився, що можна за неї отримати. Історію походження він пояснив так: його босс, знайомий, їде у Францію і доручив йому продати картину, але просить не висвічувати його, бо антикварний бізнес не любить засвічених речей – вони погано продаються. Вадим просив назвати художника, щоб знайти аналогічні роботи на аукціонах і скласти цінову політику, але той не знав. За словами Вадима, той розмовляв як сільський хлопець, не як менеджер, звичайним суржиком.
Вадим каже, що йому пропонували лише одну картину, однак з дзвінка було зрозуміло, що їх може бути й більше. Можливо, якщо хазяїн повернеться з Франції, він ще якісь речі з колекції продаватиме.
Випадок з Вадимом підтверджує, що картину точно намагалися продати на чорному ринку ще під час Майдану, тобто до заходу загонів майданівської Самооборони до маєтків заможних чиновників та тим більше до подій на Донбасі. Це категорично спростовує офіційну версію міністра Арсена Аванова про знаходження картин.
Аваков заявляє, що їм відомі факти про те, що в одній з дач під Донецьком група людей виявила колекцію, яку ідентифікують як таку, що має відношення до картин, які пропали кілька років тому з голландського музею. Він також повідомляє про ймовірність того, що цю колекцію намагаються продати на чорному ринку.
Анонім, який дзвонив до Вадима, міг бути як власником картин, так і посередником. Олександр Брей, знаний експерт на ринку живопису в Україні з сорокарічним стажем, стверджує, що картини вкрали в період розквіту посередництва в мистецтві.
Брей розповідає, що бум почався після 2004 року. Люди відчули смак легких коштів, заробленими легко, і виникло багато посередників, яких можна було вести рахунок уже на тисячі.
До світу прекрасного тягнувся навіть екс-президент України Віктор Янукович. На відео його дня народження 2011 року гості несуть пакунок, схожий на картину. На відео його втечі з Межигір'я видно, як він вивозить багато мистецьких творів.
За словами Брея, у цей час живописом найбільше цікавляться бізнесмени, банкіри та чиновники, часто не розуміючи його цінності. Раніше це було звичайною справою – дарувати картини людям на великих посадах, як це робили для Януковича та інших чиновників.
Другий публічний витік інформації про активні спроби продати картини в Україні стається за півтора року після пропозиції Вадиму. Ключова подія відбувається в посольстві Нідерландів у Києві.
У липні 2015 року про картини в посольстві розмовляють п'ятеро людей. Це Борис Гуменюк, який представляється заступником командира батальйону ОУН, двоє працівників посольства – громадян Нідерландів, перекладач-українка, яка невдовзі покидає зустріч, та людина, яка прийшла з Гуменюком як перекладач. Гуменюк туманно пояснює, що може допомогти повернути викрадені картини.
Полотна нібито перебувають на непідконтрольній Україні території. Інформацію про них він отримав від українця, який є чи то військовослужбовцем, чи то партизаном. Той вперше подзвонив у липні 2014 року, а про картини Гуменюк спілкувався з ним до приходу в посольство тричі телефоном.
Гуменюк розповідає, що ще один дзвінок був кінець осені 14-го – початок зими, потім ще одна розмова приблизно весною. Начебто в передмісті Донецька, в одному з маєтків, який належить людині з близького оточення Януковича, знайдено велику колекцію живопису. Походження колекції, як господар її набув, в законний чи незаконний спосіб – все це було невідомо. Гуменюк розумів, що картин там є багато, більше 30. Люди хотіли щось конкретне, але це було туманно – вони просто давали йому інформацію.
Постать Гуменюка дуже суперечлива. З серпня 2014 року він справді перебував у зоні АТО – в селі Піски під Донецьком. На запитання, чому невідомі звернулися саме до нього, він відповідає, що всі знали – він займається скупкою та продажем картин і є професіоналом.
Гуменюк стверджує, що топ-галеристи України брали в нього роботи, які потім ставали окрасами музеїв і прикрасили топ-колекції відомих людей. Справді, він виставляв оголошення про купівлю картин українських майстрів та антикваріату переважно на тернопільських сайтах, що свідчить про те, що він був радше дрібним дилером. Сам Гуменюк називає себе заможною людиною, якій нічого не потрібно, і каже, що пішов у посольство, бо просто хотів допомогти голландцям.
Гуменюк наголошує, що про ніякі гроші, особливо щодо нього особисто, не йшлося. Однак його колишній керівник, командир добробату ОУН Микола Коханівський, розповідає зовсім іншу історію. За його словами, Гуменюк був шахраєм, який не гребував нічим, і Коханівський особисто вигнав його з батальйону у березні минулого року.
Коханівський розповідає, що давно були підозри про те, що волонтерська допомога не вся доходить до батальйону, але прямих фактів не було. Гуменюк вивів з батальйону сім машин, по суті вкрав, вкрав значну частину складу – дві третини вивіз, і це стало останньою краплею.
Розповісти більше про розмову в посольстві міг би перекладач Гуменюка – Юрій Круликовський, директор Благодійного Фонду сприяння розвитку мистецтва та директор галереї «АртХол». Це людина зовсім іншого калібру. На фотографіях він разом з послом України в Нідерландах Олександром Горіним та дружиною очільника МЗС Наталією Клімкіною, яка працює першим секретарем, відповідальним за політичні та культурні питання посольства України в Нідерландах.
Круликовський повідомляє, що погодився зв'язати Гуменюка з посольством Голландії і не більше того. Він відгукнувся на пропозицію Бориса, тому що мав дуже гарні зв'язки з дипломатичним корпусом, зокрема з посольством Голландії. Однак він відмовляється давати подальші інтерв'ю з певних причин, натякаючи, що розумна людина може здогадатися, які саме.
За даними розслідувачів, після зустрічі на прохання голландців Борис Гуменюк надсилає електронною поштою три зображення картини Генріка Боґарда «Сільське весілля» з актуальним номером видання «Україна молода». Це мало підтвердити, що Гуменюк справді контактує з людьми, які нібито перебувають на Донбасі і мають картини. Однак як на непідконтрольній території дістали свіжий номер української газети – залишається загадкою.
Через місяць на розмову з Гуменюком приїжджає приватний детектив Артур Бранд. За даними розслідувачів, їхня розмова відбулася в галереї Юрія Круликовського. На зустрічі присутні Бранд, Гуменюк, представник посольства Нідерландів та Круликовський як перекладач.
Бранд розповідає, що посольство попросило музей продовжувати самим, оскільки Гуменюк просив не повідомляти українські органи. Йому це гарантували. Представники нідерландського посольства зв'язалися з музеєм і сказали, що хтось хоче повернути картини, і в цьому немає нічого протизаконного. Вони запитали, чи хочуть вести переговори, але мусили самоусунутися, тому що інша сторона попросила не повідомляти українських правоохоронців.
Непорозуміння виникають, коли мова заходить про ціну картин. Гуменюк думав, що вони коштують близько п'ятдесяти мільйонів євро, і він отримав би п'ять мільйонів як десять законних відсотків. Бранд пояснює йому, що колекція коштує півмільйона, і десять відсотків – це лише п'ятдесят тисяч євро. Це був лише один відсоток з того, що Гуменюк собі уявляв. Той нібито погодився, але сказав, що є проблема – йому буде важко переконати своїх людей.
Під час розмови Гуменюк запитує Бранда: якщо вони домовляться щодо картин, як бути зі сріблом? Його запитання стає для детектива несподіванкою, бо в посольстві він нічого не згадував про срібло. Бранд запитує, чи вони мають і срібло, і Гуменюк відповідає ствердно.
На запитання, чи він фізично бачив картини, Гуменюк відповідає, що ні, ніколи. На запитання, чи люди з ним контактували після скандалу, він відмовляється говорити, не хочучи брехати, і каже, що є органи, які мали б цим займатися. Гуменюк наголошує, що йому більше не цікава ця колекція.
Гуменюк не хоче обговорювати тему крадених витворів мистецтва невипадково. Він знає набагато більше, ніж каже. Розслідувачам вдається з'ясувати, що він намагався продати картини задовго до приходу в посольство. До голландців він звернувся тоді, коли стало зрозуміло – на чорному ринку покупців на товар не знайти.
До редакції розслідування зателефонував чоловік, який попросив не називати його імені. За його словами, восени 2015 року одеський арт-дилер на ім'я Олена звела його з таким собі Юрієм Волошиним, який пропонував картини нідерландських художників, зокрема «Сільське весілля» Боґарда, яке Гуменюк надсилав до посольства.
Волошин запитує анонімного чоловіка, навіщо йому фотографія, якщо він може сам піти і подивитися, сфотографувати та оцінити. Розмова відбувається в Києві, роботи там, скоріш за все. Волошин повідомляє, що робіт 12-15, і вони розійшлися «по хаткам». На запитання про ціну він відповідає «50» – за одну роботу.
Розслідувачам вдається ідентифікувати Юрія Волошина за відео. Він сидить у студії одеського телеканалу в жовтні 2014 року разом з Борисом Гуменюком. В обох – нашивки батальйону ОУН, і вони розповідають про війну на сході України.
Розслідувачі їдуть до Одеси, щоб особисто поспілкуватися з Волошиним про викрадені картини. Той представляється трейдером та адвокатом. Питання про витвори мистецтва захоплюють його зненацька.
На запитання, чи він людям пропонує приїхати в Київ і безпосередньо подивитися картини, називаючи ціну в 50 тисяч євро за одну, та чи він говорить, що має 12-15 картин, розкиданих по хатках у Києві, Волошин відповідає, що, ймовірно, так. У нього є ця переписка, збережена на вайбері.
На запитання, чи він знає, де картини, Волошин каже, що був звонок, був розповідь про те, що є такі картини, і якщо у тебе є мистецтвознавці – пропозиція їх запропонувати. На запитання, хто звонив, він відповідає, що, на жаль, видалено, і не може сказати, але це від тих, з ким у нього були відносини.
За даними розслідувачів, восени 2014 року знайти покупця на картини Волошину пропонували Борис Гуменюк та Вадим Сливич. На фотографії Сливич разом з Гуменюком. За словами Волошина, коли Гуменюк і Сливич втягували його в історію з картинами, вони озвучили йому іншу версію їхнього походження.
Волошин розповідає, що розповідь була така: картини комусь подарували, одному з господарів, якого вони вивозили. Вивозили то ли з Луганська, то ли з зони АТО, людина потрапила в полон разом з сім'єю, її спасали, і вона відблагодарила.
Волошин недарма згадує саме Луганськ. За словами журналіста Максима, який також розслідує справу про картини, вони викрали з голландського музею невипадково, а на замовлення конкретної людини. Так полотна потрапили в Україну. Про це журналісту повідомив екс-працівник українських правоохоронних органів, який виїхав закордон.
Максим розповідає, що картини украли на замовлення деякого «Футболіста», який був одним із совласників або засновників футбольного клубу «Алчевськ Сталь».
«Футболіст» знає про спроби розслідувачів зв'язатися з ним, щоб він підтвердив чи спростував цю версію, але він мовчить. За інформацією розслідувачів, згодом на замовника картин нібито прийшло орієнтування, і працівники Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю влаштували обшуки у його помешканнях у Києві та Луганську.
Найімовірніше, горезвісних картин знайшли в столиці. За однією з версій, замість віддати конфіскат, ГУБОЗівці – чи то у змові зі своїм начальством, чи то з власної ініціативи – сховали картини і розділили їх між собою. Так, за даними джерел, щонайменше три з них потрапили до луганчанина Івана Клименка, який працював у міжнародному відділі ГУБОЗу МВС України.
Працівник правоохоронних органів розповідає, що Клименко курував контрабанду і спеціалізувався на картинах.
За даними розслідувачів, після 2007 року Клименко робить спробу перейти на роботу в СБУ, подарувавши потенційному начальству щонайменше одного «голландця». Однак в Службу Безпеки його не беруть. Натомість він опиняється в транспортній міліції. У 2011 році Клименко завершує кар'єру в правоохоронних органах і проживає в Києві.
Розслідувачам вдається зв'язатися з Клименком. Свою причетність до справи він категорично заперечує, кажучи, що вперше про це чує. На запитання, чи це неправда, він відповідає, що конечно, такого факту не було. На запитання, чи він не виїжджав голландські картини, які вкрадені були з Горна, і чи вони не фігурували особисто у нього, він однозначно відповідає ні.
У розмові Клименко не заперечує, що чув про викрадені голландські картини, але давно, ще десять років тому. Він каже, що побачив якусь публікацію в Інтернеті. У 2005 чи 2006 році в Інтернеті після крадіжки з'явилося повідомлення про те, що картини украдені на якусь суму, невелика замітка.
На запитання, в якому Інтернеті він це бачив і чи він розуміє голландську, Клименко відповідає, що ні, це було на російській, російський репост, переклад. У нього навіть була посилання на те медіа, яке це друкувало.
На запитання, чого він цим цікавився, Клименко пояснює, що це зрозуміло – він працював у ГУБОЗе, і на той випадок, якщо де-небудь в Україні буде проскакувати інформація, то щоб знати, куди звертатися, якщо вони щось знайдуть. Він навіть розпечатав це на пів-листочка, вона була буквально на кілька рядків.
Розслідувачам вдається знайти дочку Клименка – Ірину. На своїх сторінках у соцмережах вона пише, що працює у київській компанії «White Peacock Holding». Це кіпрський офшор, який торгує Україні металом та нафтопродуктами. Контактною особою вказаний Геннадій Струтинський. В мережі він виступає контактною особою й інших компаній – ТОВ «БІОМІГ» та ТОВ «Біотепло» з луганською пропискою.
На здивування розслідувачів, в Інтернеті знаходять й інші оголошення: «White Peacock Holding» продає картини. Наприклад, з 2011 року пропонує на ринку картину голландського художника Мельхіора де Хондекутера за 5 мільйонів євро.
Розслідувачі телефонують в компанію, представляючись потенційним покупцем. Їм пояснюють, хто продавець, і натякають, що до нього буде не так легко підібратися. Струтинський запитує, чи розслідувач від СБУ чи правоохоронної системи. Коли той підтверджує, Струтинський каже, що продавець від СБУ, точніше, колишній, але їх колишніх не буває – у них зв'язки божевільні, тому пробити це йому так, як два пальці.
Відчайдушний вчинок колективу голландського музею – прес-конференція – остаточно ховає невдалі спроби продати викрадені витвори мистецтва. Та публічний скандал мав конкретні наслідки. За даними нідерландської сторони, злякавшись, злочинці розділили колекцію картин, щоб її важче було знайти.
Бранд повідомляє, що наскільки їм відомо, більшість картин досі в Києві та його околицях, частину вже вивезли за межі України в одну з європейських країн, але в яку саме, він поки що говорити не може, оскільки розслідування тривають. Вони не вірять словам Гуменюка, що картини знаходяться на непідконтрольній території.
Нині голландський детектив обережніший у своїх звинуваченнях щодо екс-голови СБУ Валентина Наливайченка. Однак він досі наполягає, що до спроб продати картини в Україні безпосередньо причетні працівники Служби Безпеки України.
Бранд стверджує, що є група людей, в якій є працівники СБУ, які досі пропонують картини.
На запитання про контакти з генералами СБУ, Гуменюк спочатку намагається розповісти про зустрічі, але потім відмовляється, кажучи, що не буде про це говорити.
Бранд ще категоричніший щодо лідера партії «Свобода» Олега Тягнибока. Той відповів на звинувачення у «Фейсбуку», запропонувавши замість крадених картин повернути зображення українських націоналістів.
Бранд розповідає, що підозри щодо Тягнибока вони надіслали українському Інтерполу. У свою чергу через кілька тижнів Україна відповіла Нідерландам, що має підтвердження того, що справді Тягнибок причетний до цієї справи. Під час зустрічі Борис зазначив, що радився з високопоставленими політиками, і саме вони сказали йому йти до Нідерландського посольства.
Борис Гуменюк був кандидатом у депутати до Київської Міської Ради від Всеукраїнського Об'єднання «Свобода» на останніх виборах. Прес-секретар Олега Тягнибока Христина Равлюк не заперечує особистого знайомства її керівника з Гуменюком, однак звинувачення проти лідера партії називає смішними.
Равлюк бачить у цьому слід російських спецслужб, зокрема ФСБ, яким потрібно черговий раз роздмухати скандал і очорнити патріотичний рух в Україні.
Наприкінці минулого року розслідувачі надсилають інформаційні запити в Адміністрацію Президента, Генеральну Прокуратуру, СБУ та Український Інтерпол. СБУ за дорученням Президента кілька місяців перевіряє інформацію, оприлюднену у ЗМІ. А в українському Інтерполі вважають надання коментаря передчасним.
Бранд розповідає, що шостого жовтня голландська поліція передала весь список імен, які він їм надав, українській поліції. Наскільки йому відомо, нікого з цих людей досі не допитали. Уже чотири місяці минуло, відколи вони надали всі імена.
Мовчання української влади просто вражає. Ніхто досі не заперечив, що крадені картини в Києві і що вони в руках працівників СБУ чи українського криміналітету.
У квітні в Нідерландах відбудеться консультативний референдум про ратифікацію Угоди про асоціацію з Україною. Це остання країна-член ЄС, яка досі не схвалила цього історичного документу. За попередніми даними, голландці не надто мріють мати Україну своїм економічним партнером – не в останню чергу через скандал з картинами.
Влада Нідерландів заявила, що врахує настрої своїх громадян. Тому для України повернення витворів мистецтва голландцям – це вже не тільки справа честі, а можливо, ще й питання перспективи спільного європейського майбутнього.
Олександр Брей наголошує, що твори мистецтва ніякими грошима не можна оцінити, байдуже, скільки вони коштують – десять мільйонів чи сто, це немає ніякого значення.
Альдерман з культурних питань Джудіт де Йонг просто хоче, щоб картини повернулися до Горна. Вона думає, що це також відповідальність українського уряду, щоб допомогти. Уряд запевнив їх, що хоче допомогти, і вона вірить йому, що він допоможе повернути картини до Горну.
Поки картини не повернулися на Батьківщину, в музеї Західної Фрісландії створили окрему кімнату з порожніми рамами, які нагадують кожному відвідувачу про трагедію, що сталася тут десять років тому. Інсталяція з'явилася тут не лише на згадку, а й як знак надії. У Горні вірять, що викрадені витвори мистецтва рано чи пізно повернуться додому. Для цього українським правоохоронцям треба хоча б почати виконувати свою роботу.