У серпні дизайнер Олександр отримав серйозну травму – зламав ногу. Швидка доставила його до лікарні швидкої медичної допомоги у Миколаєві. Медики негайно повідомили, що без операції кістки не зростуться нормально, але спочатку потрібна передоплата за медикаменти – три тисячі гривень.
Під час обстеження лікар-хірург пояснив, що в ногу встановлять набір фіксаторів – медичне залізо для фіксації кісток. Однак про вартість цього матеріалу пацієнту нічого не сказали. Цю інформацію Олександр отримав лише наступного дня після операції, коли до нього прийшов невідомий чоловік і повідомив, що він винен п'ять тисяч сто гривень за встановлений імплантат. Коли дизайнер попросив документи, йому обіцяли їх надати пізніше. Гроші передали невідомому кур'єру прямо в палаті лікарні.
Поки Олександр лікувався, він дізнався від своїх сусідів по палаті, що його сума – це ще не найбільше. Іншим пацієнтам хірургічні послуги обійшлися набагато дорожче. Вартість самого «залізо» коливалася від десяти до тридцяти тисяч гривень.
Другий Олександр, тридцятирічний чоловік, потрапив до тієї ж лікарні на початку вересня після того, як його збила машина. Він отримав переломи обох ніг. Лікар-травматолог сказав його матері, що для якісного лікування необхідно встановити титанові пластини вартістю двадцять дев'ять тисяч гривень. Матері довелося збирати цю суму кілька тижнів. За її словами, загальні витрати на матеріали та лікування склали близько сорока тисяч гривень.
В обох випадках гроші передавали одній і тій же людині – Степану Чирику. Цей підприємець формально поставляє імплантати в миколаївську лікарню швидкої допомоги. Для страхування себе він укладає договори з усіма пацієнтами перед передачею коштів. Проте в цих договорах не зазначено ні виробника, ні країни походження матеріалу, ні конкретної назви того, що вживляють пацієнту.
Віктор Сердюк, колишній лікар і нинішній президент Всеукраїнської Ради захисту прав та безпеки пацієнтів, має дванадцять років досвіду в цій сфері. Після ознайомлення з миколаївськими договорами він дійшов висновку, що вони грубо порушують права пацієнтів. За його словами, у договорах мають бути точні дані про виріб – його номенклатурні скорочення, сертифікати якості та інформація про виробника. Натомість миколаївські угоди не містять навіть цих базових відомостей.
Сергій, який тривалий час працював посередником між лікарями та пацієнтами, погодився розповісти про схему роботи цього бізнесу на умовах анонімності. За його словами, пацієнтам підсовують договір для підпису, а потім родичів ставлять перед фактом, що потрібно зібрати певну суму. У більшості випадків вартість матеріалу в договорі не перевищує тридцяти-сорока відсотків від загальної суми. Все інше – це винагорода лікаря за операцію.
Посередники, які збирають гроші та передають їх лікарям, формально оформлені як фізичні особи-підприємці. Через їхні рахунки проходять сотні тисяч гривень. Сергій пояснив, що роль посередника полягає у збиранні коштів, передачі їх медикам та вирішенні конфліктних ситуацій. При цьому лікар залишається ніби осторонь – усі претензії виникають саме до посередника.
Журналісти спробували розшукати цих підприємців. За адресою, де мав бути зареєстрований підприємець Козаченко, який активно продавав імплантати медичним закладам Миколаєва, журналістів зустрів його син. Молодий чоловік заявив, що нічого не знає про бізнес свого батька. Коли його запитали, чи батько займається торгівлею протезами, син відповів, що не розуміє, про що йдеться. Він додав, що з батьком важко спілкуватися, оскільки той любить випити. Син уточнив, що батькові сорок чотири роки.
Пошуки іншого «постачальника» – ФОП Литвиненка – також виявилися безрезультатними. За місцем реєстрації його не було. Сусідка повідомила, що Олександр Віталійович Литвиненко торгує взуттям на ринку та в магазині на вулиці Радянській.
Дизайнер Олександр намагався отримати інформацію про встановлені йому фіксатори. Він зателефонував Степану Чирику, який продав йому цей виріб. Продавець запевнив, що має всі необхідні документи і надішле їх. Однак замість обіцяного пацієнт отримав лише Свідоцтво про державну реєстрацію виробів індійської компанії Апотекаріс Сандріз Мануфактурінг в Україні, яке є у вільному доступі в Інтернеті.
Перевірити цю інформацію неможливо, оскільки медики не розписують, що конкретно було встановлено пацієнту. За словами Сергія, люди зазвичай взагалі не бачать, що їм вживляють. Це може бути матеріал з Китаю, Росії чи Європи. Оскільки ніхто не контролює матеріал, який вживляється, то після операції пацієнтам можуть надати будь-який сертифікат.
Коли журналісти прибули до Миколаївської лікарні швидкої допомоги, медики виявилися неприязні. У травматологічній ординаторській лікарів запитали, чому журналісти знімають без дозволу головного лікаря. Коли журналісти пояснили, що головного лікаря немає, лікарі наполягали, що всі зйомки мають проводитися з дозволу начмеда, який заміщує керівника.
Попитавши у лікаря-травматолога про його роботу з Чириком, журналісти отримали відмову. Лікар сказав, що він дуже зайнятий і не може розмовляти, оскільки пацієнт йде на операцію. Інший лікар також відмовився спілкуватися, заявивши, що відповідатиме на питання лише з дозволу адміністрації.
На сходинках лікарні журналісти зустрілися зі самим Степаном Чириком, який поспішав на ділову зустріч. Побачивши камеру, він спробував втекти, але журналісти його наздогнали. Спочатку Чирик категорично відмовився розмовляти, посилаючись на брак часу. Однак врешті-решт він змушений був відповідати на питання.
Коли журналісти запитали, де виробляється матеріал, з якого він зроблений, в якій країні та якою фірмою, Чирик заперечив, що в договорі цього немає, стверджуючи, що там все написано. На питання про відсоток збільшення ціни він відповів, що не може цього сказати, оскільки все відповідає законодавству. Коли журналісти запитали, чому у нього не відкритий КВЕД на спеціалізовану торгівлю ортопедичними виробами, а лише на оптову торгівлю, Чирик не відповів. На запитання про співпрацю з усіма лікарями лікарні він підтвердив, що так.
Журналісти спробували зв'язатися з Ларисою Дергуновою, очільницею міського управління охорони здоров'я Миколаєва. Кілька днів вони намагалися дозвонитися до головного медика міста, але безуспішно. Вдома сказали, що вона на роботі. На роботі також повідомили, що її немає, можливо, вона поїхала в лікарню.
Журналісти вирішили дослідити майно Дергунової та її родини. Згідно з декларацією, очільниця міськздрава не має ні нерухомості, ні автомобілів, а лише банківський рахунок на сто п'ятдесят дев'ять тисяч гривень. Однак її чоловік володіє двома земельними ділянками площею п'ятсот тридцять сім та вісімсот квадратних метрів, двома будинками площею сімдесят п'ять та п'ятдесят чотири квадратних метра, автомобілем BMW520 та банківським вкладом сто шістдесят чотири тисячі гривень.
Донька Дергунової Альона Глінка також має значне майно: дві земельні ділянки площею п'ятсот та вісімсот тридцять два квадратних метра, два будинки площею триста одинадцять та двісті сімдесят вісім квадратних метрів та автомобіль Lexus RX 350 вартістю понад мільйон гривень. Журналісти запитали у Дергунової, як їй на зарплату чиновника вдалося побудувати два будинки. Вона відповіла, що вони живуть у цих будинках уже десять років, а її чоловік – бізнесмен, який займається бізнесом у минулому, теперішньому та майбутньому. На запитання про талант донькі Дергунова сказала, що та закінчила два інститути з червоним дипломом.
Поки очільниця миколаївської охорони здоров'я турбується про добробут своєї родини, звичайні пацієнти залишаються без гарантованої законом безкоштовної медичної допомоги.