Батьківський підпис на паперу — і дитина зникає за стінами закритої установи. Будинок дитини, школа-інтернат або психоневрологічний заклад стають її новим домом на довгі роки.
Володимиру Пилипенку сьогодні 26 років. За своє життя він побував у дванадцяти різних інтернатних установах. Кожна з них залишила в його пам'яті сліди насилля, приниження та жорстокого поводження. «Мене здали в чотири роки в дитячий будинок, а в чотири з половиною років мене поклали в психіатричну лікарню на Слобідці. Там почали робити уколи», — розповідає він. Ці ін'єкції він запам'ятав на все життя. Попереду чекало ще багато років у різних закладах, і доля хлопця здавалася вже визначеною, якби не випадкова зустріч з людиною, яка змінила його життя.
Тетяна Макарова, правозахисниця та активістка громадської організації «За право жити», яка захищає права дітей-сиріт та інвалідів, знайшла Володимира в Піщанському інтернаті, коли йому було дванадцять років. «Там були миші, пацюки, короста. Вова розповідав про це, і його за це карали, відправляючи в психіатричну лікарню», — згадує вона. Протягом років Макарова допомагала хлопцю, але коли він досяг повноліття, його чекав удар: його визнали недієздатним.
«Недієздатність мені поставили у вісімнадцять років в Білгородському інтернаті, тому що я багато розповідав. Мене зробили дурнем, почали колоти галоперидол, аміназин, себазол — робили овочем», — каже Володимир. Цей статус означав повну втрату прав. «У недієздатної людини немає ніяких прав, це страшно. Їм дають такий статус, щоб вони були керовані, щоб вони були як річ», — пояснює Макарова.
Правозахисниця була шокована, коли дізналася про масовість цієї практики. Чиновники систематично позбавляли дієздатності молодих людей, які були приречені на довічне перебування в інтернатах. «Я побачила на власні очі цю молодь, красивих хлопців і дівчат, які хотіли вийти на свободу, але мені сказали — на жаль, вони не можуть, вони недієздатні», — розповідає вона.
Та сама доля спіткала Сергія Неделевича та Дениса Холостенка. Обидва отримали статус недієздатних. У інтернатах їх використовували як безкоштовну робочу силу, повністю ізолюючи від світу. «Неделевич працювати не хоче! — Як не хоче? Тоді укольчик і на відпочинок. Словом, щоб нас не кололи, ми всі й працювали», — розповідає Сергій. Він працював у кочегарні, інструктором, двірником та охоронцем. Пізніше виявилося, що на нього та інших вихованців Новосавицького психоневрологічного інтернату були оформлені документи як на штатних працівників. «Я пропрацював там офіційно три з половиною роки, на мене була заведена трудова книжка та зарплатна картка», — додає він.
Свідчення дітей нікого не цікавили через їхній статус недієздатних. Але Тетяна Макарова не здавалася. На її рахунку вже не один виграний судовий процес, і кожна перемога означала врятовану долю. Володимир, Сергій та Денис нарешті отримали нормальне життя — вони офіційно дієздатні, працюють, навчаються, створюють сім'ї. Проте правозахисниця не зупиняється. Її головна мета — притягнути винних до кримінальної відповідальності. «Ми намагалися притягнути всіх. Потрібно довести, що це масове знущання. На наші твердження вони відповідають — це не доведено. Але сьогодні ми з прокуратурою області вже порушили кримінальні справи і доводимо, що це було масове насилля», — каже вона.
Макарова показує виписки з історій хвороб хлопців, де чітко написано, що їх лікували психотропними препаратами. Паралельно вона вивчає лист від головного позаштатного спеціаліста Міністерства охорони здоров'я України за спеціальністю «Психіатрія, наркологія». У документі зазначено, що психотропні засоби на кшталт аміназину та галоперидолу не можуть застосовуватися в інтернатах, а їхнє призначення може розглядатися як катування.
Експлуатація дитячої праці в інтернатах — явище поширене. У вересні прес-служба уповноваженого Верховної Ради з прав людини повідомила про Мукачівський дитячий будинок-інтернат, де вихованців використовували як безкоштовну робочу силу. Частина дітей регулярно їздила в села Мукачівського району, де виконувала господарсько-польові роботи: збирала фрукти, обробляла сіно, садила картоплю. Людмила Волинець, експертка з прав дитини, пояснює: «Як правило, мова йде про трудову експлуатацію в закладах мінсоцполітики, де утримуються діти з ментальними проблемами та затримкою в психічному розвитку».
Журналісти потрапили в один з таких закладів — Залучанський дитячий будинок-інтернат. Тут проживає 124 вихованці, третина з них — лежачі діти та молоді люди з особливими потребами. За словами волонтерів, умови утримання жахливі. Василь Футерко, керівник організації «Українська благодійницька мережа», часто відвідує цей заклад. «Тут працює близько 51-52 людей на посадах молодшої медичної сестри, санітарки, няньки, але це на чотири зміни. Мало би бути 70-80 осіб. Поки не дадуть гроші з бюджету, не буде більше няньок. Якщо діти лежать без реабілітації, це катастрофа. Напевне, вже ніхто не скаже, скільки дітей безповоротно втратили шанс хоч якось пересуватися», — розповідає він.
Футерко зазначає, що в Залучанському інтернаті умови більш-менш пристойні, на відміну від Делятинського та Коломийського дитячих будинків-інтернатів. Журналісти поговорили з однією з дівчат, яка проживає в закладі. На запитання про харчування в Делятині вона відповідає: «Погано! Хліб, вода, каша». Те саме в Коломиї. М'яса там не давали, рибки теж, соків також.
Журналісти вирішили відвідати Коломийський інтернат, але їх не пустили за поріг. Тоді вони зателефонували директорці закладу Марії Денис і запитали, чому волонтери та журналісти не мають доступу до дітей і як розподіляється допомога. Директорка все заперечила. «Я просто сказала, що волонтерів не допускати поки у них не буде медичних книжок. Фрукти роздали, за це не переживайте. Якщо привозяться фрукти, то має бути сертифікат. Волонтери привозять, пишеться акт, хто привіз. Якщо це продукти харчування, вони включаються в меню, якщо засоби гігієни — сестра-господиня виписує раз в місяць», — каже вона.
Експерти, волонтери та колишні вихованці інтернатів переконані, що сама система не повинна існувати. Форма, в якій функціонують ці заклади, створює умови, близькі до катастрофічних. Ангеліна Чендарова, волонтерка та колишня вихованка дитячого будинку-інтернату, згадує: «Нам казали, що ви нікому не потрібні. Ви нікому не потрібні, ми вас годуємо, ми працюємо. Всі працівники захищають інтернатну систему, тому що хочуть там працювати і мати гроші».
Галина Курило, директор українського офісу Міжнародної організації захисту прав людей з інвалідністю (DRI Ukraine), висловлює різку критику: «Інтернати — це ліжкомісця, а не люди і не діти. Послуги там не надаються такі, які повинні надаватися, вони там просто не можуть надаватися. В результаті ми отримуємо недоглянутих дітей, це негідне поводження і майже межує з тортурами».
Незважаючи на численні викриття журналістами, роботу волонтерів та звернення правозахисників, кількість дітей в інтернатах не зменшується. Як і раніше, це близько 100 тисяч підопічних. Замість того щоб зосередитися на усиновленні сиріт, підтримці сімей чи створенні будинків сімейного типу, держава продовжує наповнювати інтернати новими дітьми — майбутніми жертвами цієї системи.