Одеські пенітенціарні установи залишаються для суспільства майже герметично закритою зоною. Територія обнесена колючим дротом, а те, що відбувається всередині, рідко стає предметом публічного обговорення. Проте колишні в'язні розповідають історії, які кидають світло на систему, де праця засуджених перетворилася на джерело доходів для адміністрації та комерційних партнерів.
Одеська область утримує шість пенітенціарних закладів, чотири з яких розташовані в самому місті: дві чоловічі виправні колонії (для першовиявлених та рецидивістів), жіноча колонія та слідчий ізолятор. Саме в цих установах розгортається система, яку колишні ув'язнені описують як експлуатацію.
Олена Бурлаченко, яка відбувала покарання в Чорноморській колонії №74, характеризує становище засуджених лаконічно: вони працюють на виробництві за мізерну оплату, а ставлення до них нагадує ставлення до безкоштовної робочої сили. Вона розповідає про швачок, які виконують якісну роботу, але не отримують умовно-дострокового звільнення саме тому, що адміністрація не хоче втратити цінних працівників. Керівництво колонії, за її словами, затримує звільнення тих, хто добре працює, посилаючись на сумніви щодо виправлення засудженої.
Сергій Беньковський, виконуючий обов'язки начальника обласного управління пенітенціарної системи, обґрунтовує необхідність праці в'язнів соціальним розвитком та профілактикою занедбаності. За його словами, праця — це форма терапії, яка облагороджує людину. Проте офіційна статистика та розповіді засуджених розповідають зовсім іншу історію.
Згідно з офіційними даними, у всіх установах виконання покарань Одеської області перебувають близько трьох тисяч засуджених, з яких офіційно працюють 410 осіб. Заробітна плата коливається від 312 до 1000 гривень на місяць. Однак колишні в'язні називають набагато менші суми. Олена Бурлаченко отримувала близько 30 гривень щомісяця, тоді як інші жінки заробляли від 15 до 20 гривень. Мінімальна зарплата, яку вона коли-небудь отримувала, становила 7 гривень, а максимальна — близько 200 гривень на місяць.
Віктор, який нещодавно звільнився з чоловічої виправної колонії №51, описує умови праці як архаїчні: застаріле обладнання, завищені норми виробітку та мізерна оплата. За його словами, хоча нараховується певна сума, засуджені отримують максимум 40 відсотків від ставки. Решта грошей розподіляється між адміністрацією та персоналом колонії.
Олександр Поворозний, який сам відбував покарання і тепер займається захистом прав ув'язнених, розглядає примусову працю як механізм тиску. Засуджених маніпулюють обіцянками умовно-дострокового звільнення в обмін на інтенсивну роботу, але гроші, які їм обіцяють, залишаються лише на папері.
Керівництво колонії заперечує звинувачення, стверджуючи, що нараховується 100 відсотків зарплати всім табельованим засудженим. За словами Беньковського, оплата залежить від якості роботи: за роботу на п'ять отримують 30 гривень, на чотири — 25, на три — 20. Крім того, він наголошує, що засуджені, які порушують режим, потрапляють у дисциплінарний ізолятор, що природно впливає на їхній заробіток.
Але чи справді в'язні працюють недостатньо, чи результати їхньої праці присвоюють інші? Це питання набуває особливої ваги, коли розглядаються доходи керівництва.
Геннадій Георгієнко, керівник пенітенціарної системи Одещини, — кадровий державний службовець з офіційною зарплатою 13 тисяч гривень на місяць. Проте його декларація розкриває значно більш багатий образ життя: квартира в Києві та автомобіль «Хюндай Санта Фе» вартістю понад мільйон гривень. Пояснюючи цю різницю, Георгієнко розповідає плутану історію про повернення до України в 2010 році, рік без роботи, придбання квартири та поступові доплати за автомобіль, включаючи килимки та реєстрацію.
На цьому фоні особливо разючо виглядає праця засуджених жіночої колонії, які виготовляють костюми «Мисливець». За документами, колонія продає такий костюм за 1364 гривні. На ринку подібний виріб коштує від 3 до 5 тисяч гривень і більше. Олена Бурлаченко розповідає, що за виготовлення цих костюмів вона не отримувала нічого, хоча могла б заробити 30 гривень на місяць, а інші дівчата — від 15 до 20.
Основні замовники форменого одягу — підприємства «ФормСтиль» та «АстраЛюкс». Ці компанії давно працюють із силовими структурами та мають неоднозначну репутацію. Лише за 2016 рік обидві фірми продали одягу силовим структурам на суму понад 100 мільйонів гривень. Коли журналісти спробували дізнатися, скільки цих підприємств заробляють на праці засуджених, представники ТОВ «Астра-Люкс» відмовилися відповідати, посилаючись на комерційну таємницю.
Куди ж йде різниця між ціною продажу та вартістю виробництва? Віктор, колишній в'язень, стверджує, що це частина більшої схеми. За його словами, співробітники пенітенціарної служби — від охоронців до керівництва — беруть участь у цій системі, яка функціонує як одна велика корупційна структура.
Цікаво, що Геннадій Георгієнко не задекларував майно своєї дружини Наталі. Під час розмови він пояснив, що вони давно розлучені, але залишаються в добрих стосунках та спільно опікуються дітьми. Однак майно колишньої дружини значно перевищує його власне. Вона володіє земельною ділянкою в Київській області площею майже два гектари, трьома квартирами в Одесі та будинком на Великому Фонтані. Крім того, у неї є два магазини в торговельних центрах «Афіна» та «Кристал».
Наталя Георгієнко — колишня депутатка та помічниця народного депутата Петра Симоненка. Вона мало відома в Одесі як успішна підприємиця, хоча, за словами свого колишнього чоловіка, займається бізнесом понад 30 років і все заробила власною працею.
Під час підготовки цього матеріалу стало відомо, що Геннадій Георгієнко залишив посаду керівника пенітенціарної системи Одеської області. Офіційна причина — реформування служби. Його місце займає Сергій Беньковський, який наголошує, що ні він, ні його попередник не залежать від тюремного життя. На його словах, вони не беруть участь у схемах, які він образно називає жаргонізмом про куріння та крадіжки.
Але зміна керівництва навряд чи змінить саму практику. Хоча ці установи офіційно називаються виправними, вони залишаються прибутковими для тих, хто ними керує. Система, де праця засуджених перетворюється на джерело доходів для адміністрації та комерційних партнерів, продовжує функціонувати незалежно від того, хто займає керівні посади.