Дискусія про енергетичну безпеку України останніми тижнями зосереджена на блокаді окупованих районів Донбасу. Офіційна позиція влади проста: без вугілля з контрольованих сепаратистами територій доведеться закуповувати паливо за кордоном, що призведе до підвищення тарифів на електроенергію. Однак цей аргумент не витримує критики. Вугілля з окупованих земель становить лише третину від загального обсягу споживання. Основну частину видобувають на підконтрольних державі територіях. Проблема полягає не в дефіциті палива, а в системі, яка дозволяє посередникам наживатися на закупівлях обладнання для шахт. Якщо усунути цих посередників, електроенергія може взагалі не подорожчати.
Вугілля — це не просто паливо, а джерело швидкого збагачення за рахунок державного бюджету. Державні вугільні підприємства демонструють дивовижну здатність купувати один і той самий товар на однакових умовах з різницею у 50-70%. Про це розповідає Євген Тамразов, член робочої групи з контролю за дотриманням законодавства при здійсненні державних закупівель. На засіданнях цієї групи, де беруть участь 15-20 осіб, включаючи представників Міністерства енергетики та вугільної промисловості, постійно виникають запитання про завищені ціни. Представники міністерства розуміють проблему, але нічого не змінюється.
ДП «Селидіввугілля» здобуло сумну славу найвищими цінами на закупівлях через систему «Прозоро». Коли журналісти звертаються до керівництва цього об'єднання з запитаннями, представники спочатку відмовляються давати коментарі на камеру, потім запитують, чи не ведеться прихований запис. Більш відверті лише шахтарі, які ніколи не бачили державних грошей.
Дмитро Григор'єв працює машиністом на шахті «Курахівська», що входить до складу ДП «Селидіввугілля». Це об'єднання складається з чотирьох шахт: «Курахівська», «Україна», «Росія» та «Новогродівська». Останню довгий час вважали рятівницею показників усього об'єднання, але її потужна лава вичерпана. Запуск нової лави потребує великих інвестицій, яких на підприємстві немає. Про хронічний брак коштів і неналежне фінансування говорять усі — від директорів до простих гірників.
Навіть найкращий комбайн на «Новогродівській» шахті вже тричі відпрацював свій технічний ресурс. На багатьох інших дільницях вугілля видобувають так, як робили це десятки років тому. Григор'єв розповідає, що через нестачу коштів на ремонти він часто видобуває вугілля вручну, як у часи Стаханова. Тоннаж при такому способі мізерний, тому й зарплата невелика. Спеціальний одяг не видавався вже багато років. Є проблеми зі світильниками та спасателями.
Григор'єв вважає винною державу, яка виділяє замало дотацій на вугільну галузь. Але його рідне об'єднання «Селидіввугілля» наприкінці січня 2017 року уклало угоду на закупівлю 2,5 тисячи шахтарських ліхтарів по 1990 гривень за штуку. Водночас конкуруюче об'єднання «Волиньвугілля» купило такі самі лампи за 1200 гривень. З п'яти мільйонів гривень, витрачених на світильники, два мільйони виявилися переплатою.
Директор ДП «Селидіввугілля» пояснює, що виробники ліхтарів самі не прийшли на тендер, можливо, вважаючи підприємство неплатоспроможним. Насправді, як стверджує секретар комітету Верховної Ради з питань паливно-енергетичного комплексу Вікторія Войцицька, інших постачальників відлякують дискримінаційні умови, внесені самим «Селидіввугіллям». Це об'єднання дозволяє собі вимагати розрахунків протягом 120 днів — умова, яку не прийме жодна адекватна компанія, що працює на ринкових засадах. Таким чином, відсікаються всі небажані учасники, залишаються лише ті, хто попередньо домовився з замовником.
З моменту запровадження системи «Прозоро» «Селидіввугілля» провело через неї тендери на 200 мільйонів гривень. Незважаючи на прозорість процедур, активісти, які відслідковують корупцію в закупівлях, виявили, що ціни на обладнання перевищують ринкові на 30-60%. Генеральний директор підприємства Сергій Пахомов пояснює це особливостями українського ринку, де ціни постійно коливаються. Але це пояснення не витримує критики.
Усі тендери «Селидіввугілля» виграють кілька компаній, засновані колишніми донеччанами. Майже кожна позиція обходиться державі значно дорожче, ніж на інших шахтах. Євген Тамразов наводить конкретний приклад: очікувана вартість пожарного трубопроводу для «Селидіввугілля» становила 22,5 мільйона гривень на 15 кілометрів. Водночас «Луганськвугілля» придбав трубопровід меншого обсягу з такими самими з'єднаннями в два рази дешевше. Насправді «Селидіввугіллю» потрібно було витратити 10-12 мільйонів, а не 22.
Переплата на гірничому обладнанні закладається у вартість видобутого вугілля. Роздута вартість вугілля потім закладається в тариф на електроенергію. Таким чином, все населення оплачує надприбутки посередників, через яких шахти закуповують необхідну техніку.
Шахтарське містечко Гірник не газифіковано. Котельня, яка працювала на вугіллі, давно розібрана. Мешканці багатоповерхівок опалюють житло виключно електроенергією. Електрообігрівачі працюють у кожній кімнаті, і якщо їх вимкнути, температура в квартирах миттєво падає на два-три градуси вище нуля за добу. Тому люди змушені тримати їх увімкненими навіть, коли йдуть на роботу.
У Гірнику безліч проблем. Холодна вода подається лише кілька годин на день вже 20 років. Централізованого опалення немає багато років. Але найболючіше питання — тарифи на електроенергію. Владислав Паращук, робочий гірничо-очисного забою на шахті «Курахівська», розповідає, що його щомісячне споживання становить 3,5 тисячи кіловат-годин. Рахунок за електроенергію майже дорівнює його зарплаті. При зарплаті сім тисяч гривень брутто, на руки він отримує п'ять тисяч. Комунальні послуги поглинають всю його зарплату.
Паращук — гроз, як називають робочих гірничо-очисного забою. Його робота, як і робота прохідників, вважається найтяжчою на шахті, тому й зарплата найвища. Але через високі тарифи на електроенергію та затримки з виплатою зарплати багато грозів і прохідників живуть у борг. Деякі місцеві магазини для постійних клієнтів видають товари від розписки. Сергій Бредіхін, шахтар, описує цей порочний цикл: люди беруть крупи, макарони, творог — все необхідне для виживання. Потім, коли отримують зарплату, повертають борг і знову починають жити в кредит.
Щоб припинити переплату десятків мільйонів на тендерах, активісти запропонували провести їх заново. Натомість адміністрація «Селидіввугілля» погрожує соціальним вибухом. Вікторія Войцицька описує цю тактику як шантаж: керівництво говорить, що вже пізно щось міняти, інакше тисячі людей залишаться без роботи. Це, на її думку, свідчить про появу нових «смотрящіх» з новими правилами.
Коли камери вимикаються, керівництво об'єднання наполягає, що причини завищених цін слід шукати не в Селидово, а в Києві. Вони стверджують, що тендери укладали б на кращих умовах, якби Міністерство дійсно цього хотіло. На засіданнях у міністерстві присутні активісти та близько 20 представників міністерства, які мовчать. Керівництво шахт просить їх або захищати підприємства, або прямо сказати, що вони неправі, і тоді вони щось змінять.
Без камер, у приватних розмовах, журналістам постійно повторювали: корупцію слід шукати не на місцях, а в Києві. Директор шахти «1-3 Новогродівська» Микола Галушко, розмовляючи під гуркіт працюючого комбайна, також каже, що справжні рішення приймають не керівники підприємств. Вони лише видобувають вугілля, не купують і не продають.
Під час перехресного допиту активістів керівники «Селидіввугілля» розкрили, що система так званих «смотрящіх» за галуззю, притаманна часам Януковича, не зникла. Сучасні «смотрящі», попри неофіційний статус, мають величезний вплив на галузь за мовчазною згодою влади. Євген Тамразов розповідає, як керівники шахт і представники міністерства говорять про «смотрящого», який знаходиться за 500 метрів від міністерства, в офісі на вулиці. Це вже за межами здорового глузду, як у 2013 році.
За 500 метрів від Міністерства енергетики та вугільної промисловості, на вулиці Богдана Хмельницького, 26, знаходиться будівля, яка належить доньці одіозного підприємця Віталія Кропачева. Можливо, там знаходиться і сам Кропачев. Саме про цю адресу розповідали журналістам у незалежних профспілках гірників на кожній шахті «Селидіввугілля».
Під арку входять. У дворі припаркувані «Мерседеси», «Порше», «Рендж-Ровери». Охоронець на вході підтверджує, що це офіс Віталія Кропачева. Але його немає на роботі. На наступний день журналісти повертаються. Елітні автівки вже не вміщаються у дворі — навіть пішки важко протиснутися. Новий охоронець з рацією повідомляє, що питання разом з номером телефону передані Кропачеву. Але начальника немає, і невідомо, коли він буде.
Тим часом міністр енергетики Ігор Насалик визнав, що дослухається до порад Кропачева. Активісти та медіа називають його новим «смотрящим» за вугільною галуззю від Президентського оточення. Примітна деталь: компанії «Доненергоекспорт» та «Тріалтрейд» нещодавно почали вигравати багатомільйонні тендери на «Селидіввугіллі». До війни їх пов'язував спільний контактний телефон. У ті часи «Доненергоекспорт» вигравав більшість тендерів на «Торезантраціті», яким керував Віталій Кропачев. Тоді вони заробили близько 300 мільйонів гривень.
Євген Тамразов обурюється: він навіть не знав, що Кропачев був одним з організаторів батальйону «Торнадо». Представники шахт говорять його ім'я з особливою інтонацією, не прямо, а натякаючи: «Ви розумієте, хто це формує?» Головне розуміти, що якщо про це говорять прямо в міністерстві, то про це знає міністр як керівник. Якщо знає міністр, то, напевно, знає й Президент. І всіх ця ситуація влаштовує.
Голова незалежної профспілки Михайло Волинець, який також входить до групи, що перевіряла закупівлі, каже, що «смотрящі» постійно змінюються, як і міністри. Незмінним залишається лише постійний контроль над галуззю з боку Президентського оточення. За часів міністра Демчишина було двоє «смотрящіх»: Андрій Вєнгрін, який жив у Селідово і запустив схеми, та Трегубенко — народний депутат від БПП, підпорядкований Кононенко. Кононенко був наглядачем над всім паливно-енергетичним комплексом, Трегубенко — над вугільною галуззю. Потім Трегубенка замінили на нового.
Наразі для державних вугільних підприємств готується новий кредит під державні гарантії — мільярд гривень. Він має сприяти переходу галузі на бездотаційну роботу. Це не перший мільярд і не перша спроба зробити вугільні підприємства прибутковими. Але всі попередні спроби закінчувалися однаково: посередники казково багатіють, а шахтарі дедалі більше провалюються в злидні. На те, що тепер щось якісно зміниться, сподіватися просто не доводиться. Очікуваний шахтами мільярд просто розчиниться в бездонних кишенях «смотрящіх».