Ранку 23 березня 2017 року на перехресті бульвару Шевченка та вулиці Пушкінської у Києві був убитий Денис Воронєнков. Депутат Російської Держдуми, член Комітету із безпеки та протидії корупції, він розглядався в Росії як корупціонер і державний зрадник, а в Україні — як важливий свідок у розслідуванні злочинів проти Євромайдану та у справі колишнього президента Віктора Януковича. Вбивство сталося о 11:26 і було записане камерами готелю «Прем'єр-Палас».
Записи дозволяють детально відтворити перебіг подій. Того дня Воронєнкова супроводжував лише один охоронець. До них наблизився невідомий у капюшоні та червоних кросівках, який звернувся до жертви, переконався у тому, що це потрібна людина, і зробив постріл впритул. Охоронець також отримав кулю. Вбивця здійснив ще три постріли у Воронєнкова, після чого кинув пістолет ТТ біля тіла. Охоронець встиг дістати зброю з сумки і кілька разів влучив у груди та обличчя нападника.
Уже за кілька годин після стрілянини радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко заявив, що виконавець убивства — російський агент. Однак при собі він мав посвідчення бійця Національної гвардії України на ім'я Павла Паршова. За твердженням Геращенка, Паршов ніколи не був у Росії, але у лютому 2015 року пішки перейшов кордон із Білоруссю в Україну і пройшов навчання у російському таборі з підготовки диверсантів, який функціонує з часів НКВС. Після цього, за словами Геращенка, він поступив на службу до Нацгвардії. «Впевнений, що організатор і замовник цього злочину перебуває в Російській Федерації. Те, що кілер — громадянин України, говорить лише про те, що Російська Федерація має величезну кількість агентів і осіб, на яких вона може впливати або задіяти в убивствах», — заявив Геращенко.
Цю версію спростовують колишні побратими Паршова з батальйону «Донбас». Сергій Жержевський, боєць цього формування, служив разом із Паршовим протягом року. Жержевський — активіст Євромайдану, який добровольцем пішов у батальйон, пережив Іловайський котел та чотири місяці полону. Після обміну він повернувся на контракт. Разом із Паршовим вони займалися східними єдиноборствами і багато спілкувалися. За словами Жержевського, у Паршова не було сумнівів щодо патріотичних переконань: «Багато поглядів співпадало із моїми. Це було в інтересах України. Наприклад, вибити ворога із нашої землі. І займалися підготовкою, щоб була можливість воювати».
Зі слів Жержевського, Паршов із позивним «Боксер» ніколи не брав участі у бойових зіткненнях. Він отримував 10 тисяч гривень на місяць і повне забезпечення, а також статус учасника бойових дій, хоча служив лише на блок-постах. Така служба його не влаштовувала — він хотів потрапити на передову. Жержевський розповідає: «Він ніс службу, досить добре виконував свої обов'язки. Але при цьому каже: робіть догани і звільніть мене. Казав, що його запрошують в Правий Сектор і він зможе там воювати».
Однак після звільнення Паршов до Правого Сектору не пішов і на передову не поїхав. Під час служби він не приховував від колег, що кілька років до цього жив у Росії, і регулярно скаржився на батька, який підтримав анексію Криму і залишився там. Жержевський припускає: «Крим якраз наболіле. Можливо, це вбивство Воронєнкова з таких поглядів, що той голосував за анексію. Можливо, його ще настроїли, що він росіянин».
Паршов виявляв крайній радикалізм у поглядах, що стало причиною численних конфліктів у батальйоні. Жержевський описує атмосферу: «Там скоріше неонацизм, ніж націоналізм. Кричалки — такі як «Зіг Хайль», а також татуювання з німецькими хрестами, рунами та іншою подібною символікою. За словами Жержевського, бійці, які розуміли значення цих знаків, намагалися розпитувати Паршова про його погляди, але розмови часто закінчувалися конфліктами.
На похороні Паршова у Павлограді також використовували рунічну символіку. Закриту труну накрили чорним прапором із білим зображенням так званого «Чорного сонця» — символу, поширеного серед частини неоязичницьких та ультраправих середовищ. Сам Паршов у полку «Азов», який також використовував схожу символіку, не служив.
Із численної родини Паршова на похорон прийшла лише його мати. Також там були кілька чоловіків у чорному одязі, які приховували обличчя та уникали камер.
Замість традиційного хреста на могилі встановили знак із руною «Треба», яку також називають «Воїном духу». Її трактують як символ принесення себе в жертву заради певної мети. На табличці з ім’ям Паршова були й руни, що позначали народження та смерть.
Подібні знаки можуть бути пов’язані з рідновірством. Водночас Верховний Волхв Руського православного кола Світовит Пашник стверджував, що така символіка більше характерна не для української, а для російської традиції.
За його словами, українські рідновірські громади переважно використовують символи, пов’язані з місцевою культурою, зокрема тризуб. Натомість скандинавські руни та певні різновиди хрестів, які журналісти побачили на похованні Паршова, Пашник пов’язував із російськими течіями.
Він також стверджував, що ще до початку війни українським рідновірським організаціям було складно конкурувати з російськими структурами, які мали значно більше ресурсів. Пашник припускав, що російські спецслужби могли використовувати такі організації для створення мереж впливу в Україні.
За його словами, після початку війни розбіжності стали особливо помітними: частина українських рідновірів стала на захист України, тоді як представники проросійських середовищ опинилися на боці угруповань «ДНР» і «ЛНР».
Про можливу присутність російських спецслужб у радикальних та неонацистських середовищах говорив і Ілля Пономарьов — колишній депутат Держдуми Росії та один із діячів російського антифашистського руху.
Саме з Пономарьовим Денис Воронєнков мав зустрітися в день своєї загибелі.
Пономарьов згадував і про інший резонансний злочин: у 2009 році в Москві загинули його знайомий, правозахисник Станіслав Маркелов, та журналістка Анастасія Бабурова.
За словами Пономарьова, російська влада мала значну агентурну мережу серед скінхедських, фашистських та неонацистських організацій. Він пояснював це тим, що представників таких середовищ було простіше залучати до співпраці під гаслами патріотизму та захисту держави.
Пономарьов був депутатом Держдуми двох скликань і єдиним російським парламентарем, який проголосував проти ратифікації анексії Криму. Вбивство Воронєнкова він пов’язував із російськими спецслужбами.
За його версією, Паршов раніше був причетний до схем із незаконним переведенням коштів у готівку, а такі структури в Росії традиційно перебували в полі зору ФСБ. Тому Пономарьов вважав практично безсумнівним, що російські спецслужби знали про Паршова ще до вбивства.
Чи був він безпосередньо завербований, Пономарьов достеменно не знав. Однак вважав таку можливість високою, зважаючи на те, що Паршов кілька років жив у Росії.
КРИМІНАЛЬНА СПРАВА ТА РОКИ В РОСІЇ
Паршов справді кілька років переховувався у Росії від українського правосуддя.
Ще у 2011 році в Дніпропетровську відкрили кримінальну справу щодо групи людей, яких підозрювали у фіктивному підприємництві з метою ухилення від сплати податків. За даними матеріалу, багато фігурантів цієї справи також були прихильниками рідновірства.
Четверо з них, серед яких був Паршов, виїхали до Росії і навіть не отримали повідомлення про підозру. Інші фігуранти провели під вартою від двох до майже трьох років.
Адвокат обвинувачених Олена Кречетникова розповідала, що окремі підозрювані перебували за ґратами понад 800 днів. Коли їм зрештою визначили заставу, її розміри становили від трьох до дев’яти мільйонів гривень — суми, які, за словами адвокатки, родини не могли внести.
Ілля Пономарьов стверджував, що Паршов входив до кримінальної групи, яка могла перебувати під контролем ФСБ.
За інформацією, яку Пономарьов, за його словами, отримував від слідчих, у цієї групи могли бути й інші злочини. Він також говорив, що остаточні інструкції щодо Воронєнкова Паршов нібито отримав у Донецьку, де востаннє перебував 6 березня.
Пономарьов описував можливу схему як комерційне замовлення, яке водночас могло надійти через російські спецслужби. Це залишалося його версією, а не встановленим судом фактом.
ЧИ БУВ МОТИВОМ «СПРАВА ЯНУКОВИЧА»
Однією з перших версій після вбивства стало припущення, що Воронєнкова могли усунути через його свідчення українським правоохоронцям.
Ілля Пономарьов у це не вірив. Він звертав увагу, що, попри численні повідомлення Воронєнкова про погрози, українська сторона тривалий час не надавала йому посиленої охорони.
У Генеральній прокуратурі також не називали його свідчення у справі Віктора Януковича критично важливими.
Начальник департаменту спеціальних розслідувань Генпрокуратури Сергій Горбатюк пояснював, що бачення Воронєнковим подій було важливим для слідства, однак його показання не можна було розглядати як прямий доказ вини Януковича у злочинах, які розслідували правоохоронці.
При цьому автори матеріалу звертали увагу на інший контекст — небезпеку для людей, які залишили Росію та перейшли на бік її опонентів.
Як приклад вони згадували Олександра Литвиненка, колишнього співробітника російських спецслужб, який загинув у Лондоні у 2006 році. Розслідування цієї справи у Великій Британії тривало багато років, після чого британська сторона пов’язала організацію вбивства з російськими спецслужбами.
Скільки часу знадобиться українським правоохоронцям, щоб остаточно встановити замовників та організаторів убивства Дениса Воронєнкова, на момент виходу розслідування було невідомо.
Автори наголошували, що імена організаторів багатьох інших резонансних убивств в Україні на той час також залишалися невстановленими.