Щодня в Україні від помилок медичних працівників гинуть люди. За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, цей показник становить шість смертей на добу. Однак судова практика демонструє разючий контраст: за останні три роки винесено лише вісімнадцять обвинувальних вироків у справах про лікарські помилки. Експерти вказують на недосконалість законодавчої бази як на головну причину цієї ситуації. Чинне законодавство дозволяє штучно затягувати як слідчі дії, так і судові засідання, перетворюючи пошук справедливості на багаторічний марафон. Журналісти Слідства.Інфо з Рівненщини стверджують: навіть трагічна смерть дитини через медичну недбалість не гарантує швидкого розслідування та справедливого вироку.Історія сім'ї Козярів почалася як звичайна історія молодого подружжя. Роман та Лариса були щасливі, коли народилася їхня донька Христина. Перші два місяці життя дівчинки здавалися нормальними, але незабаром батьки помітили тривожні ознаки. Під час годування дитина закашлювалася, їй було важко ковтати. Звернувшись до лікарів, подружжя почало довгу одіссею по лікувально-профілактичних закладах.Дитину госпіталізували до інфекційного відділення Рівненської обласної дитячої лікарні. Там розпочався цикл, який повторюватиметься багато разів: госпіталізація, виписка, знову госпіталізація. Лікарі діагностували пневмонію, обструктивний бронхіт, алергію. Проводилися численні обстеження, рентгенівські знімки, аналізи крові.Під час одного з обстежень виявили цитомегаловірус. Однак цей результат, здається, не вплинув на тактику лікування. Лікарі продовжували лікувати дитину від пневмонії та обструктивного бронхіту, ніби результат аналізу не існував. Роман, намагаючись розібратися в ситуації, звернувся до обласного дитячого інфекціоніста. Та, переглянувши висновки, лише розвела руками: «Я навіть не знаю, що вам на це сказати». Цитомегаловірус – це вірус, носіями якого є більшість людей. Однак лише невеликий відсоток інфікованих розвиває активну цитомегаловірусну інфекцію. Для плодів та немовлят це захворювання становить серйозну загрозу, здатну призвести до втрати слуху, зору та навіть смерті.Лікарем Христини в обласній лікарні була завідуюча інфекційно-боксовим відділенням Алла Єрьомкіна. На запитання батька про те, чому цитомегаловірус залишається без уваги, вона не дала переконливої відповіді. Коли Роман пропонував направити дитину до столичних фахівців, його пропозиції ігнорувалися.Сама Єрьомкіна підтвердила, що від цитомегаловірусної інфекції дитину не лікувала. На виправдання вона наводила аргумент про відсутність єдиного протоколу лікування в Україні. На той час, коли Христина перебувала в стаціонарі, лікарка вважала недоцільним лікувати цитомегаловірусну інфекцію через гіпотрофію та анемію дитини. Препарати, якими лікують цю інфекцію, призначаються з вісімнадцяти років, тому ризик від їх застосування, на думку лікарки, перевищував потенційну користь.Після місяців перебування в обласній лікарні стан Христини погіршився. Батько помітив ністагм – мимовільні рухи очей, почалася атрофія зорових нервів, розвинулася тахікардія. Роман вирішив самостійно везти дитину до столичної клініки «Охматдит». Він домовився з лікарнею та вирушив у Київ без медичного супроводу та реанімобіля. Коли сім'я прибула до столиці, лікарі були здивовані, дізнавшись, що дитину в такому важкому стані відправили без медичного персоналу.Головний лікар Рівненської обласної дитячої лікарні Віталій Бойко заперечив, що з реанімобілем були якісь проблеми. Він стверджував, що завжди надає супровід, але в цьому випадку, мовляв, не було потреби. Однак батько розповідав іншу версію: вони самі вирішили їхати, оскільки лікарня не запропонувала супровід.У столичній клініці діагноз був поставлений одразу – та сама цитомегаловірусна інфекція, яка досі не фігурувала в офіційних висновках рівненських лікарів. Христину госпіталізували та розпочали адекватне лікування. Батько помітив позитивні зміни: дитина стала активнішою, припинився ністагм, спостерігалися покращення.Після восьми тижнів лікування в Київі дівчинку виписали додому з розрахунком, що вона повернеться на продовження терапії через місяць. Однак через п'ять днів перебування вдома стан Христини різко погіршився. Вона почала важко дихати. Швидка допомога доставила дитину знову в обласну лікарню, на цей раз у реанімаційне відділення. Там, незважаючи на всі зусилля, дитина померла.Патологоанатом у своєму висновку вказав причину смерті: цитомегаловірусна інфекція. Роман почав шукати відповідь на питання, хто з лікарів несе відповідальність за смерть його доньки. Дві місцеві інстанції – обласна лікарня та обласне управління охорони здоров'я – дали однакову відповідь: лікування проводилося правильно, а результат був закономірним.Батько звернувся до правоохоронців. Поліція розпочала кримінальне розслідування. Батьків надали статус потерпілих. Слідчий Рівненського відділу поліції Борис Вєтров повідомив, що основним завданням буде призначення комплексної судово-медичної експертизи, яка дозволить фахівцям оцінити дії лікарів.Скаргу також скерували до Міністерства охорони здоров'я. Рік очікування – і нарешті Роман їде до Києва, щоб особисто отримати рішення міністерської клініко-експертної комісії. Заступник голови комісії Ігор Слонецький передає йому довгоочікуваний документ.На подвір'ї Міністерства Роман уважно вивчає висновок експертів. Документ чітко вказує на численні недоліки: неповна та несвоєчасна діагностика, відсутність реальної діагностики цитомегаловірусної інфекції, недооцінка важкості стану дитини, помилка у встановленні діагнозу, неправильне тлумачення лабораторних досліджень, неадекватна тактика медичного лікування протягом п'яти епізодів стаціонарного лікування в обласній дитячій лікарні.На відміну від місцевих висновків, міністерський документ чітко вказує на суттєві недоліки при наданні медичної допомоги. Однак головний лікар обласної дитячої лікарні Віталій Бойко вважає цей висновок перебільшеним. Він заявляє, що це лише думка експертів, а не істина, і що висновок можна оспорювати в суді.Алла Єрьомкіна також ставить під сумнів висновок міністерської комісії. Вона запитує, хто саме його писав, виражаючи недовіру до експертів.Чому міністерський висновок суперечить місцевим? Чи справді місцеві колеги захищають одну зі своїх? Заступник міністра охорони здоров'я Олександр Лінчевський пояснює, що все залежить від особистостей експертів – від їхньої ретельності, об'єктивності, незаангажованості та здатності беземоційно розслідувати справи та говорити правду.Світова практика відходить від таких комісій, де всі члени знають один одного, зазначає Лінчевський. Перше в Україні засідання клініко-експертної комісії в новому форматі вже відбулося в анонімному режимі, коли лікарі не знають членів комісії, а комісія не знає, хто і де лікував пацієнта.Лінчевський критикує радянську систему, орієнтовану на покарання. Він зазначає, що логічно і інтуїтивно здається, що за трагедію повинно бути покарання. Однак за двадцять років незалежності країна має численні трагедії та покарання, але кількість трагедій не зменшується.Насправді покарань практично немає. Судові розгляди справ про лікарські помилки тривають роками. Призначаються все нові експертизи. Часто пацієнтів визнають приреченими, а лікарів невинними, оскільки висновки роблять не сторонні фахівці, а їхні ж колеги.Адвокат Олександр Бражніков зазначає, що умовні вироки та звільнення від покарання через закінчення строків притягнення до відповідальності – це скоріше правило, ніж виключення. Загалом притягнення лікарів до відповідальності за помилки є винятком із загального правила. Судова практика розглядає такі випадки як дуже рідкісні. Як правило, такі дії підпадають під амністію або застосовується звільнення від покарання з різних причин.Слідчий поліції Борис Вєтров за останні два роки мав сім справ про лікарську недбалість. Щоразу він стикається з однаковими проблемами. Необхідність проведення численних засідань, службових розслідувань, вилучення медичної документації та, насамперед, експертних комісій призводить до значного затягування строків розслідування.Особливо складно, коли самі лікарі не визнають власної провини у смерті своїх пацієнтів. Алла Єрьомкіна заявляє, що не вбачає своєї вини в цьому випадку. Вона визнає, що їй як лікарю це дуже неприємно, що вона переживає, але вважає найбільш неприємним моментом в роботі лікаря те, коли батьки не дякують, а пред'являють претензії.Лікарці неприємно, головний лікар ставить під сумнів міністерський висновок. Виникає питання: чи виживе наступна дитина, хвора на цитомегаловірусну інфекцію? Що напишуть у висновку місцеві колеги наступного разу? Чи будуть вони захищати одного зі своїх? Чи понесе лікар відповідальність за свої помилки?У Міністерстві охорони здоров'я переконують, що необхідно вирішувати велику освітньо-кваліфікаційну проблему в медицині. Потрібно змінювати правила при відборі студентів та переглядати принципи мотивації лікарів. Саме для цього потрібна медична реформа, яку непривітно зустрів парламент. І тисячі тих, хто звик роками вирішувати долю пацієнтів, не ризикуючи майже нічим, чинять опір змінам.
Коли помилка коштує життя: як медична система України уникає відповідальності
