Редакція «Слідства.Інфо» зібрала розповіді про військовослужбовців та їхніх коханих, чиї стосунки витримали випробування повномасштабної війни. Ці історії свідчать про те, як почуття можуть залишатися живими навіть у найтяжчих обставинах — під час розлук, полону, а іноді й після втрати.
Стас «Фара», 24-річний боєць, який служив у Силах оборони протягом п'яти років, отримав поранення під час операції у Кринках на Херсонщині. Під час реабілітації він освідчився своїй коханій Ангеліні. За її словами, це було несподіване й чарівне кохання — щире та яскраве. Вона розповідала журналістці Насті Станко, що Стас виявився щирою, справедливою та доброю людиною, і вона без вагань сказала «Так».
Після одужання Стас повернувся в Кринки на бойові завдання. Перші два рази він повернувся живим, але третій вихід став останнім. Ангеліна згадує, як він розповідав про жахіття цього місця — за п'ять років служби він не зустрічав нічого гіршого. Командир попередив його, що дві попередні бригади, які заходили туди, не повернулися, але Стас все одно пішов. У червні 2024-го він зник безвісти у свої 24 роки.
Юрій, який служив начмедом 505-го окремого батальйону морської піхоти під псевдонімом «Док», провів у Кринках 25 днів. За цей час він врятував життя десяткам побратимів, хоча й сам отримав контузію. Він розповідав про найдовшу евакуацію пораненого, яка тривала 2,5 тижні, та про трагічні випадки, коли люди гинули під час доставки до пункту евакуації. Одного разу керована авіаційна бомба влучила в точку евакуації, і загинули поранений, група евакуації та інші військові. Юрій наголошував, що таких трагедій було дуже багато, і хоча він робив все можливе, щоб врятувати людей, евакуація часто ставала смертельною.
У 2023-му році Юрій одружився й обіцяв дружині повернутися на перший спільний Новий рік додому. Він навіть звернувся до командира з проханням дозволити йому бути вдома на святкування. Коли він повернувся з Лівого берега, він помітив, що дружина дуже хвилювалася за нього — вона схудла й погано почувалася. Юрій розумів, що вона пережила те саме, що й він. Попри надзвичайну складність операції в Кринках, де за даними поліції зникли безвісти 788 українських військових, Юрій сказав, що без роздумів повернувся б туди на завдання, якби отримав наказ. Для нього це місце великої слави та героїзму морської піхоти.
Ганна вже понад два роки чекає на повернення свого чоловіка Сашка з російського полону. Вони познайомилися, одружилися, і буквально через три дні після весілля він вступив до полку, бажаючи проявити себе. Його направили у Маріуполь, де він зустрів повномасштабне вторгнення окупантів. Сашко залишався у складі полку «Азов» до останнього дня оборони міста.
Під час боїв у Маріуполі Сашко іноді вдавалося відправляти дружині повідомлення. Військові страждали від голоду та спраги. Люди, які мали доставляти продукти, гинули, не встигаючи принести їжу. У одному з повідомлень Сашко писав: «Сонечко, в нас все буде. Коли я повернусь, у нас буде все. У нас буде їжа, хліб, цукор. Я дуже хочу чаю». Ганна розповідала, що це були страшні повідомлення — чоловік описував, як вони з побратимами знайшли пакет гречки й розділили його на трьох, і це була вся їхня їжа на день.
Сашко також описував те, що відбувалося в місті. Він писав про багато загиблих, про людей, які помирали несподівано. Він бачив пару, яка стояла й притискалася одне до одного під обстрілом і так й померла в обіймах.
Ганна дізналася про здачу Сашка в полон з новин. Жінки з «Азову» об'єдналися, щоб разом добитися повернення своїх рідних. Вона говорить, що кожен справляється з цим по-своєму — хтось постійно плаче, хтось намагається щось робити. Але кожен день вона прокидається з цим, засинає з цим і живе у цьому. Вона не знає, що буде з чоловіком, чи завтра його вб'ють, чи він ще буде жити. Вона не знає, скільки часу йому ще доведеться перебувати там, яким він повернеться, чи взагалі виживе після всього цього.
Не всі історії мають надію на повернення. Анастасія Назарова втратила свого чоловіка Вадима, якого холоднокровно стратили росіяни під час окупації Чернігівщини. Вони познайомилися в інтернеті у 2017 році, довгий час спілкувалися, поки Вадим служив. У 2018-му вони одружилися, а за два роки у них народився син.
Вадим почав воювати у 2016-му, коли йому виповнилося 18 років. Під час повномасштабного вторгнення він перебував на Сумщині, де боронив кордон, а потім його переправили на Чернігівщину. Він служив у складі 16-го батальйону 58-ї бригади. Вадим не розповідав дружині про переведення, щоб її не хвилювати.
9 березня Вадим востаннє вийшов з дружиною на зв'язок. Він написав Анастасії, що сильно їх із сином любить, сумує і з ним все добре. Це повідомлення дівчина зберігає досі. Після кількох днів спроб додзвонитися до чоловіка, Анастасія почала пошуки через побратимів і командирів.
На початку квітня вона виклала оголошення у фейсбуці та постійно тримала зв'язок з командиром Вадима, який припускав, що велика частина українських військових може перебувати у полоні. Після розповсюдження оголошення місцеві почали телефонувати Анастасії. Вони розповідали про те, що відбувалося під час окупації, а кілька жінок запропонували допомогу з пошуком. Вони перевірили морги, шукали схожого на Вадима загиблого та дивились татуювання.
Одного дня брат Вадима зателефонував дружині зі словами: «Все, можна його не шукати». Це було 12 квітня. Коли Анастасія запитала, що він має на увазі, брат відповів, що його вже немає. Сестра Віка знайшла його в морзі.
Пізніше стало відомо, що під час окупації Лукашівки на Чернігівщині у березні 2022-го росіяни привели беззбройного Вадима Назарова до Вознесенської церкви. Полоненому зв'язали руки та розстріляли на очах у місцевого підлітка.
Анастасія зібрала всі фото чоловіка в альбоми й зберігає їх, щоб потім показати синові та розповісти, яким був його батько. Вона говорить, що син дуже схожий на свого батька — це маленька копія татка.