Морська піхотинка Інга Чекінда вперше публічно розповіла про свій досвід ув'язнення в російських в'язницях. Журналісти «Слідства.Інфо» записали її свідчення про те, як російські військові катували українських жінок під час їх утримання в полоні.
Чекінда служила у 1-му батальйоні морської піхоти. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Росії, командування наказало їй повернутися в тил, але вона замість цього взяла участь у боях за Маріуполь. Під час оборони міста піхотинку разом з іншими захисниками взяли в полон. Там вона пробула близько шести місяців, змінивши чотири місця позбавлення волі.
Перші дні в полоні
28 лютого 2022 року Інга прибула до Маріуполя з побратимами. Вони оборонювали місто протягом двох з половиною місяців. Спочатку обстріли були не такими інтенсивними, але згодом російські військові почали систематично знищувати міське господарство — зникла вода та електрика. Морська піхотинка разом з іншими захисниками розташовувалась у бункері на заводі Ілліча, який часто помилково називають «Азовсталлю», хоча це три різні промислові об'єкти на одній локації.
Команди батальйону наказали захисникам обрати один з трьох варіантів: залишатися в бункері, здаватися в полон або виходити невеликими партизанськими групами. Близько 110 жінок, включаючи медиків, військовослужбовців Нацгвардії та інших, були зібрані і вивезені окремо від чоловіків. Спочатку вони намагалися прорватися, але машина, на якій їхала Інга, зупинилась, і їм довелось повернутися в бункер. Згодом вони були вивезені на КрАЗі до місця дислокації, де їх зустрів один з командирів батальйону з білим прапором. Російські військові провели обшук затриманих.
Перший пункт утримання — Оленівка
Перше місце ув'язнення було в Оленівці, Донецька область. Там Інгу та інших утримували недовго — близько семи днів. 19 квітня 2022 року їх привезли до СІЗО №2 у Таганрозі, Російська Федерація. Саме там, за словами Чекінди, розпочалось те, що вона називає пеклом.
Перші два дні в таганрозькій в'язниці були відносно спокійними. Російські наглядачі проводили перевірки двічі на день — вранці та ввечері. Під час цих перевірок охоронці били затриманих по ногах, змушуючи їх розставляти їх максимально широко. Затримані не мали права змінювати позицію, що створювало враження, що хребет вот-вот розломиться навпіл. Це була демонстрація влади над ув'язненими.
Потім до в'язниці приїхав лейтенант російської армії. На відміну від охоронців, він не приховував своє обличчя. Пізніше Інга зрозуміла, що його привезли спеціально для допитів з метою вибити інформацію.
Перший допит
При першому в'їзді в камеру лейтенант схопив Інгу за волосся, вивів її з камери, поставив до стінки і наказав розставити ноги на ширину плечей. Потім він вивернув їй руки. Лейтенант запитав: «Ти що у нас, міцний горішок?» — і вдарив її двома руками по вухах. Голова Інги закрутилась, і вона зрозуміла, що її чекає жорстоке поводження.
Інга перебувала в камері зі своєю посестрою, дівчиною-зв'язківицею, з якою служила в одному батальйоні. Їх камера розташовувалась напроти кабінету, де проводились допити. Лейтенант часто забирав Інгу з камери прямо в цей кабінет.
Чекінда запам'ятала обличчя тортурера. «Це очі людини, в якій немає життя. Він дивиться на тебе, наче живий, але в очах немає життя, вони прозорі», — розповідає вона. Лейтенант представився їй: «Запам'ятай мене на все своє життя. Мій позивний — «смерть». Він показав свої руки — у нього не було фаланг на пальцях, вони були відбиті, залишилась лише суцільна кістка.
Лейтенант допитував Інгу про місцезнаходження зброї, зокрема про хімічну зброю та американські протитанкові ракетні комплекси «Джавелін». Чекінда розповіла про озброєння своєї роти, розуміючи, що якщо вона збреше, а російські військові дізнаються про це, їй буде ще гірше.
У перший день приїзду до Таганрога Інгу поставили до стінки. Вона подумала, що її просто розстріляють.
Тортури та сексуальні погрози
Російські допитувачі запитували Інгу про місце її народження. Їм дуже не сподобалось, що вона народилась у Литві. Вони запитували: «Якого чорта ти тут служиш? Чому ти не в себе на Батьківщині?». Інга відповідала: «Бо Україна — це моя країна. Литва — моя Батьківщина, а стояти буду за Україну».
Після цього її закинули в кімнату з великою піччю, куди, здавалось, можна було поставити труну, і вона згоріла б там повністю.
Лейтенант бив Інгу без розбору — для нього не мало значення, чоловік вона чи жінка. Він бив з усієї сили. Протягом трьох днів він лупцював її, і на її нозі з'явилась величезна гематома, тому що він ставив її до стінки і бив правою ногою, потрапляючи по лівій.
Одного дня лейтенант сказав Інзі: «Якщо ти не розкажеш інформацію, то я зґвалтую твою посестру». Він привів її посестру в кабінет. Лейтенант ударив дівчину в сонячне сплетіння, і вона впала на коліна від болю. Потім він запитав: «Смоктати вмієш?». Посестра була молодою дівчиною, їй було 25 років, вона ще не бачила життя. Вона плакала і відповідала: «Не вмію». Вона плакала не від болю, а від образи — вони стояли за Україну, а з ними так знущаються.
Лейтенант повторив запитання. Посестра знову плакала і говорила «ні». Тоді Інга сказала: «Давайте я це зроблю». У лейтенанта був дерев'яний молоток з ручкою близько тридцяти сантиметрів. Він наказав Інзі взяти молоток, одягнути на нього презерватив і смоктати його. Вона робила те, що він наказував, щоб тільки він не чіпав її посестру. Вона робила це і плакала. Лейтенант сказав їй: «Чого ти плачеш? Я тобі зараз твої зуби виб'ю».
Є ще один момент, який Інга запам'ятала. Лейтенант поставив її перед стінкою і почав бити гумовою дубинкою. Вона кричала від болю, але він не зупинявся. Потім він сказав їй, що якщо вона буде мовчати, він покладе її на підлогу, розсуне ноги і буде її насилувати до втрати пульсу.
Інга розуміла, що він може це зробити. Вона була охоплена страхом, тому що, попри те що вона була живою, вона абсолютно нічого не могла вдіяти. Але лейтенант не наважився це зробити — він ще трохи її побив і все.
Тортури посестри
Наступного дня посестру забрали з камери. Інга думала, що вже ніколи її не побачить. Потім вона почула крик і зрозуміла, що це плаче її посестра. Це був не просто плач, а крик. Це був нелюдський крик, який Інга не може передати словами. Вона досі чує цей крик у своїй голові.
Коли посестру повернули в камеру, вона розповіла, що її відвели в кімнату з піччю. Це була та сама кімната, де людину можна було запхнути цілком і спалити. Піч була включена і горіла.
Лейтенант вдарив посестру близько сорока разів. Потім він разом з кадирівцем почали її пхати в піч. Один взяв за одну ногу, інший за іншу, і вони почали її пхати в піч. Тоді Інга згадала крик, який чула.
Коли Інга запитала посестру, як вони змогли запхнути її повністю, та відповіла, що навіть не пам'ятає цього моменту, тому що її свідомість вимкнулась. Вона лише відчула, як вогонь торкається її обличчя. Вони не запхнули її повністю — вони хотіли вивести її з рівноваги.
Зупинення тортур
Останній день, коли Інга бачила цього лейтенанта, він вивів її за волосся в кабінет для допитів. Він поставив стілець, закурив і почав гасити цигарки об її руку. Це не було дуже болючим, але було неприємним.
Потім він наказав їй покласти руку на стіл і почав замахуватись молотком. Інга подумала, що зараз він вдарить і у неї більше не буде руки.
Поряд сидів кадирівець і сказав: «Не чіпай більше цю жінку». Інга була в шоку. Лейтенант знову замахнувся молотком, і кадирівець знову його зупинив: «Я тобі сказав, не чіпай її більше».
Тоді лейтенант сказав: «Іменем Російської Федерації я дарую тобі життя». Інга відповіла: «Спасибі», і її вивели з кабінету. Коли її завели в камеру, їй наказали співати пісню «Happy Birthday to You». Вона почала співати. До цього вона просто просила, щоб її застрелили. Вона більше не могла виносити знущань.
Умови утримання
Російські в'язничні охоронці годували Інгу та її посестру мінімально. На день давали два шматки хліба. Один шматок розламували і ділили: один на сніданок, другий на обід. Половинка другого шматка йшла на вечерю. Якщо залишалась ще половинка від першого шматка, вони їли її близько десятої години ранку і запивали водою, щоб не здохнути з голоду.
Інга та її посестра ділились їжею. Якщо одна не могла стримати голод, інша віддавала їй свій шматок. У камері був залізний стіл, і якщо на ньому залишались крихти, вони всі їх збирали. Інга ніколи не думала, що у XXI столітті людина буде збирати крихти зі столу просто щоб не здохнути з голоду.
Російські охоронці також давали квашену капусту. Коли її їли, створювалось враження, що шлунок та кишківник роз'їдаються. Якщо у людини був підвищений шлунковий сік, вона не могла просто жити. Іноді капусту давали кожен день, і дівчата, які не могли її їсти, могли два дні бути голодними. Інга їла, тому що не хотіла здохнути з голоду.
Режим у в'язниці
Чергові в'язниці розділялись на три зміни. Перша зміна займалась прибиранням камери. Наглядач другої зміни не дозволяв затриманим вставати з місця. На третій зміні було найлегше — їм дозволяли ходити в туалет без дозволу і говорити.
Охоронці не заходили в камеру, вони лише відкривали «кормушку» — вікно у дверях камери, через яке могли залазити морди кадирівців. Вони постійно задавали одне й те саме запитання: «Росія чи Україна?». Інга говорила, що утримується від відповіді. Вона розуміла, що якщо скаже «Україна», її просто поховають. А якщо скаже «Росія» — це неможливо. Вона також казала своїй посестрі утримуватися. Вони не могли зрадити Україну.
Бували моменти, коли всі камери мали разом кричати про Путіна та образливі речі про Зеленського. Вони кричали, тому що знали, що якщо не будуть цього робити, їх поховають.
Але скільки б вони не співали російський гімн, який їх змушували співати, вони його так і не вивчили. Коли включали гімн, затримані мали стати біля стінки і співати. Але вони не були дурочками, щоб вивчати гімн. Гімн висів перед їхніми очима на стінці, і вони просто його читали.
Російські охоронці дуже любили пісні про 9 травня та інші подібні. Вони давали затриманим роздруківки і наказували вивчати. Наприклад, вони казали: «Сьогодні будемо співати «Смуглянку». Камери по черзі співали ці пісні. Іноді охоронці підходили і казали: «А тепер тільки ця камера співає». Якщо затримана не вивчала пісню, її карали. Тому вони вивчали ці пісні та співали. Це була така забава для російських охоронців. Затримані дуже сподівались, що 9 травня їх обміняють.
Передача до іншої в'язниці
За тиждень-два перед етапом затриманих перевели в іншу камеру — яскраву, схожу на дитячу кімнату. Там був телевізор. Спочатку вони не розуміли, чому такі умови. Потім зрозуміли, що їм збирались показувати інформацію, вигідну Росії. Кожен день крутили канал «Росія 24» та російські новини.
Після Таганрога затриманих повезли у Валуйки, Білгородська область, де була жіноча колонія. Останнім місцем ув'язнення була Мала Локня, Курська область.
Їх піднімали вночі, наказували одягатися і везли. Часто їх перевозили військовими літаками.
Коли Інга була у Валуйках, їй наснився сон. Вона бачила старий журнал «Burda Moden» з чітко написаним роком «2025». Вона подумала тоді: «О Боже, війна буде ще три роки? Нам так довго сидіти?». Тепер уже 2025 рік, і вона думає, може, не дарма їй наснився той сон. Може, щось буде з Україною в цьому році.
Освобождение
17 жовтня 2022 року Україна та Росія провели черговий обмін військовополоненими. Україна змогла повернути 108 жінок, серед яких була морська піхотинка Інга Чекінда. Після звільнення з полону президент Володимир Зеленський нагородив захисницю орденом ІІІ ступеня «За мужність».