Редакція «Слідства.Інфо» отримала доступ до ексклюзивного інтерв'ю з російським військовослужбовцем із 76-ї десантно-штурмової дивізії РФ, якого нині обвинувачують у вбивстві цивільного в Бучі. Цей матеріал стає унікальним, оскільки вперше про злочини окупантів розповідає не потерпілий чи очевидець, а сам учасник подій.
Після деокупації Бучі 31 березня 2022 року стало відомо про масштаб трагедії: за місяць окупації у місті загинуло 381 людина. З них 281 людина стала жертвою бойових дій, а 100 осіб померли від хвороб та відсутності медичної допомоги. Крім того, 38 бучан залишаються зниклими безвісти, а 43 тіла так і не вдалося ідентифікувати.
Росіянин Ніколай Карташев служив у 234-му полку 76-ї десантно-штурмової дивізії РФ. Його затримали 6 лютого 2023 року у Кремінському лісі на Луганщині. Того дня 17 окупантів, не очікуючи швидкого просування українських військ, вийшли прямо на позиції Сил оборони. Карташев кинув зброю та ліг під дерево, чим врятував собі життя. Екскомандир добровольчого батальйону ветеранів морської піхоти «Штурм» Юрій Микуляк, який брав його у полон, згадує: «Карташев був у самому кінці групи. Коли дійшли до нього, побачили, що шевелиться, то переплутали із санінструктором-жінкою. Тому, напевно, й залишили живим. Він потрапив у полон такий засмалений, весь у гімні, в багнюці, і такий печальний весь».
Під час першого допиту Карташев приховав свою участь у бойових діях у Бучі. Однак поліцейські вже володіли цією інформацією. Завдяки спілкуванню з іншими російськими військовополоненими, затриманими на Київщині, слідчі встановили імена військових 234-го полку, де служив Карташев. Коли слідчі показали йому списки полку, номери телефонів та адреси, де він мешкав, окупант визнав: «Ну все, все, я зрозумів». На запитання, чому не сказав правду з самого початку, Карташев відповів: «Та я боявся, що мене там грохнуть на позиціях, коли я в полон попав, бо я був у Бучі». Так розповідає старший слідчий з особливо важливих справ Головного слідчого управління Нацполіції Роман Приймаченко.
Карташев став співучасником слідства, зізнавшись у звірствах та вбивствах, які вчиняв він сам та його товариші по зброї. Нині він перебуває у київському слідчому ізоляторі в очікуванні вироку суду.
Перший злочин: вбивство у лазні
На початку березня 2022 року восьмеро російських військових оселилися в будинку Володимира та Тетяни Шепітків у Бучі. Поруч із будинком знаходилася невелика лазня, куди окупанти ходили по черзі. Одного дня п'ятеро російських військових привели туди 34-річну Оксану.
7 квітня господар будинку Володимир Шепітко знайшов у підвалі погреба тіло жінки. Він розповідає: «Ми з жінкою коли йшли, то ляда в погріб була відкрита. А це закрита і ще зверху цемент. Я кажу: «Щось не те». Зняли, відкрили, племінник присвітив, а там людина лежить. Вона була повністю роздягнена, тільки в шубі. Півголови розтрощено — пулями рознесло. Те, що над нею знущалися, то це так. Були колоті рани, соски відрізані».
За словами Карташева, того дня він був у лазні. Коли вийшов одягнутися, до приміщення зайшли п'ятеро окупантів разом із жінкою. У одного з них — 27-річного Дєніса Монахова — був при собі автомат Калашникова. Саме Монахову оголосили підозру у вбивстві. Карташев описує: «Ось я був у лазні, вийшов одягнутися, починав виходити, і вони зайшли. Вп'ятьох і вона. Далі я чув як розбилося скло. І ми пішли».
Французький журналіст Флорент Марсі був біля будинку Шепітків 8 квітня 2022 року, коли поліцейські діставали тіло Оксани з погреба. Він поділився цими кадрами з редакцією. На відео та фото видно кров та ножові рани на оголеному тілі. Журналіст також зафіксував речові докази: використані презервативи, одяг російських військових та безлад у будинку.
Другий та третій злочини: розстріли біля дитсадка
На початку березня російські окупанти розмістили бойову техніку на території дитячого садка «Яблунька» на вулиці Центральній та самі розташувалися у будівлі. У підвалі закладу переховувалося близько 300 місцевих жителів, серед яких було багато дітей. Вони стали «живим щитом», оскільки Сили оборони не могли вести вогонь у відповідь.
Директорка дитсадка Ірина Сільченко згадує: «Спочатку вони зайшли в садочок. Хвилин 40 ми тут в очікуванні всі, в страху. А потім вони почали стукати в двері і казали, що досить сидіти, виходьте. Вирішили вийти, бо світла немає, що з нами буде, ніхто не знає. Вони там стояли в балаклавах. Звісно, було жахливе видовище: автомати, форма, танки. Там десь чоловік 15 було. Запитали: «Скільки вас тут? Є зброя чи нема?». Ми сказали, що зброї немає, багато людей похилого віку».
Поки люди ховалися у підвалі, російські військові допитували місцевих чоловіків на верхніх поверхах. Карташев розповідає: «Їх приблизно чоловік 9 було. Вони стояли в альтанці із зав'язаними руками й обличчям в альтанку. Їх по одному, по двоє відводили в садок, там допитували. Деяких у підвал вели, деякі додому йшли. І ось двох повели за садок. Убили їх».
Того дня окупанти розстріляли 37-річного Василя Горлатого та 40-річного Юрія Єрмолаєва. У Юрія залишилися дві доньки, у Василя — брат і сестра. За словами Карташева, обох чоловіків убив заступник командира 2-го взводу 234-го полку сержант Євгєній Шаповалов.
Четвертий злочин: обстріли Ірпеня
Російські десантники закріпилися у Бучі, але захопити сусіднє місто Ірпінь не вдалося. Тому щодня вони вели артилерійські обстріли по місту. Карташев служив навідником самохідної артилерійської установки «Нона» і не приховує того, що разом із іншими військовими 234-го полку вів вогонь у бік Ірпеня.
Під час інтерв'ю він розповідає: «Чи можете ви пригадати скільки днів поспіль ви вели вогонь у бік Ірпеня?» — «25 днів». — «Кожен день?» — «Так». — «Скільки це могло бути пострілів?» — «По-різному. Якщо зібрати всі гармати, то від 100 до 400 десь так. Навіть більше». На запитання, чи розумів він, що там житлова забудова та люди, Карташев відповідає: «Ні».
У цей час у паркінгу однієї з ірпінських новобудов переховувалася родина Ярових. Вони намагалися евакуюватися, але російські військові обстрілювали цивільні автомобілі, тому виїхати не вдалося.
6 березня Ярові підіймаються у свою квартиру на 15-му поверсі, щоб хоч трохи побути у спокійній атмосфері. Той день став для сім'ї фатальним. Марина Ярова розповідає: «Я, чоловік і син сиділи на кухні, і тоді ми почули сильний вибух. Стіни здригнулися, ми зрозуміли, що це дуже поряд десь. Не змовляючись, донька схопила синочка і вискочила в спільний коридор, який веде до ліфту. І я бігла наступною, а за мною були син і чоловік. Донька вискочила, і я за нею. А далі я вже пам'ятаю себе, що я як на підлозі, що навколо тьма. Нічогісінько не було видно, я почала кричати, що я жива і можу рухатися, щоб мені хтось відповід. Відповіла донька. Навпомацки по голосу я знайшла її та онука. На щастя, вони були цілі».
Російський снаряд влучив прямо у квартиру. Замість стін залишилася порожнеча, квартира перетворилася на руїну. Марина намагалася знайти свого сина Сергія та чоловіка Михайла. Вона чула їхній голос, але не могла підійти ближче через завали. Місцеві чоловіки пішли рятувати рідних, проте без медиків допомогти було неможливо.
Марина згадує з болем: «На порозі квартири лежав мій чоловік. У нього була пробита голова і там уже допомоги ніякої не могло бути. А сина мого хлопці відтягнули на кухню. Він лежав на підлозі. У нього були переламані ноги і повністю відкритий живіт. Внутрішні органи були назовні. І я розуміла, що нічим зарадити, допомогти без лікарів не могли. Я була зі своїм Сірьожкою, скільки часу було відведено. Моєму сину було настільки боляче, він просив: «Мамо, вбий мене. Я не можу це терпіти». Крім цього, він проклинав Путіна. І це було найжахливіше, що це останні слова моєї дитини».
Після трагедії Марина, її донька Яна та онук Михайло оселилися у Франції, де поховали своїх рідних.
П'ятий злочин: вбивство охоронця
Карташев перебуває у київському слідчому ізоляторі, а не в таборі для військовополонених, оскільки слідчі зібрали достатньо доказів його причетності щонайменше до одного вбивства. 27 лютого 2022 року Карташев стріляв у цивільного Валерія Колтунова, який працював охоронцем супермаркету «Новус».
Чоловік отримав поранення і помер, але встиг зателефонувати у швидку допомогу. Редакція отримала цей телефонний запис від поліції та публікує його вперше:
— Алло! — Диспетчер 27, слухаю вас. — Києво-Мироцька, 104Д. — Населений пункт скажіть мені, будь ласка. — Буча! Буча! Підстрелили! Охоронець «Новуса». Підстрелили в спину. Праву частину не відчуваю. — Да, стріляють! У мене кров тече зі спини! — Це ви собі викликаєте швидку?! — Так! — Є можливість доставити вас у місто Буча, вулиця Польова, 19? Там, де стріляють, «швидка» не проїде. — Я не можу йти. У мене половина тіла відмовила. — Ви мене чуєте? Якщо там обстріл — ми не виїжджаємо. — А що мені робити? Я зараз помру. — Скільки вам років? — 25. — На жаль, під обстріли «швидка» не поїде.
Про смерть Валерія Колтунова Карташев дізнався вже в українському полоні. Він пояснює розстріл цивільного виконанням наказу старшого офіцера Вадіма Цвєткова. За його словами, за кілька хвилин до цього радіозв'язком надійшов наказ: «ті, хто в чорному — вороги, бо до цього по нашій колоні вели вогонь і деяку техніку вже підбили. Ну от коли побачили людину в чорному одязі, почали по ній вогонь».
Окрім самого Карташева, у Валерія Колтунова стріляли й інші військові 234-го полку: Дєніс Монахов, Артьом Дєркач, Дмітрій Антонніков та Руслан Горшков. Двоє останніх, а також офіцер Цвєтков, вже загинули в Україні.