Шість березня 2022 року російський артилерійський снаряд пробив стіну квартири на 15-му поверсі будинку в Ірпені. Удар виявився смертельним для двох людей — 54-річного Михайла Ярового та його 33-річного сина Сергія. Їхня дружина й матір Марина Ярова залишилася жива, щоб розповісти про цей день, який назавжди змінив її життя.
Марина більшість свого життя провела у Донецьку. Разом з чоловіком вона виховала двох дітей — сина Сергія та доньку Яну. У 2012 році, після років праці й накопичень, подружжю вдалося здійснити давню мрію й придбати власну квартиру в обласному центрі. Однак обжитися в новому житлі їм не судилося. Через півроку після переїзду, коли на Сході України розпочалася збройна агресія, сім'я вирішила залишити Донецьк. Вони не хотіли залишатися в окупованому місті, тому спакували найнеобхідніше в одну валізу й виїхали до рідних у Хмельницький.
«Виїхали, як усі: з валізкою, шортиками, футболочкою. Ми думали, це буде ненадовго, бо виїжджати з Донецька було просто: ніяких проблем не було ні з цієї, ні з тієї сторони. Ми були впевнені, що дуже швидко все вирішиться і ми повернемось додому», — згадує Марина.
Однак конфлікт затягнувся набагато довше, ніж очікувала сім'я. Залишатися у гостях у родичів на невизначений час вони не хотіли, тому почали шукати місто для облаштування нового дому. Вибір впав на Ірпінь — невелике зелене містечко неподалік від Києва, яке нагадало їм Слов'янськ на Донеччині. Щоб придбати там квартиру, Яровим довелося продати автомобіль. Коли донька Яна вийшла заміж, вони придбали ще одне житло, продавши квартиру в Донецьку. Сім'я часто відвідувала одна одну. У 2018 році народився онук Михайлик, якого назвали на честь дідуся.
Коли Росія розпочала повномасштабну агресію проти України, Ярові переселилися на паркінг будинку в Ірпені. Це був єдиний укритий простір для всього міста, тому там скупчилося багато людей. Дідусь Михайло допомагав заспокоювати маленького Михайлика, коли лунали сирени повітряної тривоги. Син Сергій залишався в квартирі, намагаючись долучитися до місцевої територіальної оборони, хоча вона вже була сформована. Марина ходила туди й назад, щоб перевірити його.
«Ми вирішили, що будемо сидіти на паркінгу, поки закінчиться гаряча фаза. Ми сподівалися, що нас звільнять, вірили в добро. Людей було дуже багато, бо це єдиний паркінг на весь Ірпінь. Коли було оголошення про загрозу обстрілу, всі ховалися, як миші, і не виходили. Поки було безпечно, люди виходили на вулицю, бігли купувати ліки для серця, заспокійливі, їжу. Це все, чим займалися люди. Задача — вижити», — розповідає вона.
Третього березня в паркінгу відзначили 30-річчя доньки Яни. Святкування відбулося в темному й холодному укритті, але Михайло наполіг на тому, щоб купити імпортний торт у магазині «Новус». Родина простояла в черзі дві години, щоб придбати його за близько 300 гривень — суму, яку вони раніше ніколи б собі не дозволили. «Це був останній день народження з татом», — згадує Марина.
Через два дні, 6 березня, сім'я вирішила евакуюватися. Продуктів було мало, а знайомі з Бучі попереджали про звірства окупантів. Того ранку вони поїхали забрати Сергія, щоб він приєднався до евакуаційної колони. Син випадково проспав, і ця затримка врятувала їм життя.
Коли вони їхали, щоб наздогнати колону, побачили автомобілі, які поверталися на шаленій швидкості. Водії сигналізували про небезпеку. Ярові розвернулися й повернулися на паркінг. Люди, які повернулися, розповіли їм жахливу історію: на виїзді на Житомирську трасу, в лісочку, був замаскований танк і кулемети. Російські військові розстріляли колону. П'ять машин були знищені, загинули люди, включаючи дитину. «Затримка мого сина врятувала нас. Бо за характером мого чоловіка ми були б першими в тій колоні», — каже Марина.
Увечері того ж дня родина вирішила піднятися в свою квартиру на 15-й поверх, щоб маленький Михайлик міг трохи побути в домашній атмосфері й заспокоїтися. Хлопчика вклали спати. Раптово прогримів потужний вибух, будинок здригнувся.
«Ми зрозуміли, що це дуже поряд десь. Не змовляючись, донька схопила синочка і вискочила в спільний коридор, який веде до ліфта. І я бігла наступною, а за мною були син і чоловік. Донька вискочила, і я за нею. А далі я вже пам'ятаю себе, що я на підлозі, що кругом пітьма. І запах, я вам не можу передати, це щось техногенне якесь, я не знаю», — згадує вона.
Навпомацки Марина знайшла доньку та онука — вони були цілими. Обізвався й син, але він був заблокований завалами й кричав: «Мамо, хватай Янку і малого, тікайте!». Марина розуміла, що йому потрібна допомога, але не змогла пробратися до нього. Заблокованим у квартирі залишався й чоловік Михайло. Жінка чула лише його дихання.
Марина з донькою та онуком повернулися на паркінг за допомогою. Місцеві чоловіки піднялися в квартиру, але не змогли нічим допомогти. Повернувшись в укриття, вони уникали Марини, ховаючи від неї очі, а потім сказали: «Чоловіка вже немає, а сині нічим не допоможеш».
Марина вирішила піти сама. «Я сказала, що так не можна, дайте мені, в кого що є: бинти, простирадла, я сама туди піду. Зі мною пішли ще наші сусіди по поверху: старенький дідусь і його донька, вони обидва лікарі. І ось цей дідусь з астмою йшов позаду нас потихеньку на 15-й поверх. А я з його донькою піднялися наверх».
На порозі квартири Марина побачила свого чоловіка. Від отриманих травм 54-річний Михайло помер — у нього була пробита голова. На кухні лежав син Сергій. «У нього були переламані ноги й повністю відкритий живіт. Внутрішні органи були назовні. І я розуміла, що нічим зарадити без лікарів», — зі сльозами розповідає Марина.
Сусідка зробила 33-річному Сергію знеболювальний укол. По виразу обличчя медикині Марина зрозуміла, що надії на його порятунок немає. Вона попросила сусідку вийти, щоб встигнути з сином попрощатися.
«Я була зі своїм Сірьожкою, скільки часу було відведено. Моєму сину було настільки боляче, він просив: «Мамо, вбий мене. Я не можу це терпіти». Крім цього, він проклинав Путіна. І було найжахливіше, що це останні слова моєї дитини. Не про радість життя, не про те, що чогось не встиг», — каже вона.
Наступного ранку Марина разом із сусідом востаннє піднялася на 15-й поверх. Вона хотіла попрощатися з рідними й задокументувати наслідки трагедії. На телефоні сусіда було кілька відсотків заряду, тож вона попросила його відзняти те, що залишилося від квартири. У кадр потрапили й тіла сина й чоловіка. Це 26-секундне відео згодом стало доказом у Європейському суді з прав людини, куди звернулася Марина.
З донькою та онуком їй вдалося вибратися з Ірпеня через Романівський міст. Там вони зустріли журналістів, які допомогли їм виїхати до Франції. Усі документи довелося відновлювати через посольство, адже вони згоріли на 15-му поверсі.
Після деокупації Київщини знайомий Марини домовився, щоб тіла її рідних кремували. Їхній прах вона забрала у Францію. «Своїх я поховала тут. Щоб онук міг до дідуся прийти і покласти йому на могилу квіточку», — пояснює вона.
Донька та онук Марини вже вільно розмовляють французькою. Михайлик навчається у першому класі, а Яна займається оформленням документів для постійного проживання. «Після всього, що з нами сталося, я дуже боюсь, щоб вони поверталися в Україну. Ми двічі навчені, я не хочу з долею гратися», — завершує Марина Ярова.