Володимир Сребродольський, боєць 152-ї окремої єгерської бригади, потрапив у російський полон у листопаді 2024 року під час бойових операцій за Селидове на Донеччині. Окупанти змусили його записати відеозвернення, в якому він російською мовою критикував Україну та українську владу. Коли його тіло повернули в квітні 2025-го, громада його рідного села Карпилівка на Чернігівщині відмовилася його хоронити.
Журналісти видання «Слідство.Інфо» протягом кількох тижнів намагалися розшукати могилу загиблого військового. Вони об'їжджали кладовища, звертались до морг, територіальних центрів комплектування та органів місцевої влади. Замість відповідей вони зіткнулися з мовчанням чиновників, суперечливою інформацією та спробою розбити камеру під час візиту до селищної ради.
Карпилівка — невелике село на 500 жителів на Чернігівщині. Під час першого візиту журналістів туди вони розмовляли з місцевими мешканцями. Іван Федорович Таценко, літній чоловік, показав журналістам кладовище села і могилу свого сина Олександра, який загинув під час АТО. На похоронах його сина були військові почесті, стріляли залпи, на труну клали прапор.
Коли журналісти запитали про Сребродольського, Таценко різко відповів: «Бандюга!» Він пояснив, що все село бачило відео, записане в полоні, де Сребродольський критикував Україну. «Мій син лежить тут, а той на відео каже: «Я ї*ав Україну і все». Ми сказали голові сільради: «Спалимо тебе, якщо будеш тут його хоронити»», — розповів Таценко.
Продавчиня місцевого магазину Тетяна згадувала Сребродольського як веселу людину, яка часто купував макарони, олію та інші продукти. Вона розповідала, що він постійно ловив рибу, коли мав вільний час. Однак у селі його не поховали.
Дім Сребродольського, де він жив самотньо, працюючи помічником на пилорамі, був занедбаний. Близьких родичів у нього не було. Один із місцевих чоловіків згадував, що раніше приходив до його дому, стригав йому волосся, і тоді там був порядок, хоча Сребродольський пив.
Жінка, яка ходила зі Сребродольським до школи, розповідала журналістам, що в селі були люди, які виступали проти його поховання, але не всі. «В основному схилялися до того, щоб поховати його як звичайну людину, якщо вже так трапилося. Біля матері», — сказала вона. Сусідка Сребродольського додала: «Ми дійсно не ховали. Ми б таки почули, це ж село… Ну не будемо ми на коліна ставати, але поховати треба».
Відео, яке записали російські окупанти, стало причиною відмови громади хоронити односельчанина. На записі Сребродольський курить цигарку й говорить російською: «А я за цю, бл*ть, незрозуміло яку владу не хочу помирати. Я ще хочу… мені 55 років. Хочу пару років, щоб мені Бог дав. Спокійно десь жити. Це не Україна».
Військовий медик Микола Шустров, який перебував у полоні разом зі Сребродольським, стверджує, що всі полонені були змушені говорити такі слова під примусом. «Сребродольський казав: «Зі мною відео зняли, казали, що казати, щоб я зайвого не сказав». Вони сказали, що це відео по-любому в Україні побачать і побачать, що ти живий», — згадує Шустров.
За словами колишнього полоненого, такі записи робили майже з усіма українськими бранцями. Після потрапляння у полон Сребродольського доправили до колонії в окупованому Торезі. Там його почали жорстоко бити. «Коли привозять у колонію — б'ють одразу. Це так звана «прийомка»», — каже Шустров. Його також били через те, що він погано вчив гімн. Останнє побиття було особливо сильним: «Вдарили по животу».
Після цього стан Сребродольського різко погіршився. У чоловіка почався перитоніт — гостре запалення черевної порожнини. Медичної допомоги військовому майже не надавали. «За ніч його з дисциплінарного ізолятора перевели. Він розповів, що його відбили. Йому все гірше і гірше. Швидка все не їде», — згадує Шустров. Коли швидка приїхала, її не пропускали. «Там ніхто не чеше свою дупу за полоненим. Ти там не людина — ти там полонений».
Те, що Володимир Сребродольський загинув після жорстокого побиття у полоні, розслідують українські правоохоронці. Харківська обласна прокуратура повідомила, що було відкрито кримінальне провадження за фактом жорстокого поводження з військовополоненим за частиною 2 статті 438 Кримінального кодексу України.
Позицію про те, що відео було записане під примусом, підтверджують у 152-й окремій єгерській бригаді. Пресофіцерка бригади Катерина Мирончук говорить, що командування розцінює слова, сказані на відео, як такі, що зроблені під фізичним і психологічним тиском. У бригаді також наголошують, що Сребродольський не здався добровільно і виконував бойові завдання до кінця. «Ми говоримо не про людину, яка здалася добровільно в полон. Вона не втекла, не злякалася, не залишила побратимів, не підставила тих, хто був поруч», — каже Мирончук.
Пошук могили закатованого військового виявився складним. На цвинтарі села журналісти не знайшли могили Сребродольського. Вони звернулися до старости села Ігора Бринзи, але той по телефону сказав: «Я тією інформацією володію, що й ви» і «Мені це не відомо».
Карпилівка входить до Срібнянської громади. Журналісти поїхали до селищної ради у Срібному. Там їм сказали, що селищної голови Олени Панченко немає — «усі на суботнику», хоча це був вівторок, прийомний день голови. Коли журналісти намагалися підійти до кабінету, чоловік, який представився «вільнонайманим працівником», почав виганяти їх із приміщення. «Ми зараз подзвонимо — і вас забере поліція», — сказав він. За кілька секунд він руками виштовхував журналіста із сільради. Коли оператор піднімав камеру, той б'є по ній рукою, і камера падає на підлогу.
Після цього до журналістів вийшла заступниця селищної голови Ніна Бондаренко. На запитання про поховання Сребродольського вона відповідала так само, як і староста: «Я не володію цією інформацією».
На Алеї пам'яті у центрі Срібного розташовані фотографії загиблих та зниклих безвісти військових із громади. Прізвища і фото Володимира Сребродольського серед цих портретів немає. На Алеї надії — теж.
Після Срібного журналісти вирушили до Прилук, де шукали могилу на третьому цвинтарі. Серед могил з синьо-жовтими прапорами і вінками могили поховання Сребродольського знайти не вдалося.
Повернувшись до Києва, журналісти почали надсилати запити з одним простим запитанням: де поховали Сребродольського? У другому відділі Прилуцького РТЦК заявили, що похованням займалася Срібнянська громада. У Срібнянській громаді сказали запитати в ТЦК.
Ніна Бондаренко, яку журналісти вже зустрічали в Срібному, по телефону сказала: «До нас тіло не поступало. Якби привезли тіло, як би ми його не поховали?» Але в листі за підписом голови громади Олени Панченко, який журналісти отримали за тиждень до поїздки в село, йдеться: «Ритуальні послуги відносно Сребродольського Володимира Івановича були надані в повному обсязі».
Журналісти почали з'ясовувати в моргах, чи не залишилося тіло Сребродольського там. У Головному бюро судово-медичної експертизи МОЗ повідомили, що запит «передали юристам». У Чернігівському обласному ТЦК в інформації щодо поховання Сребродольського відмовили, посилаючись на те, що родичі не надавали дозволу на розголошення персональних даних. Проблема з цією відповіддю у тому, що родичів у Сребродольського не було, і навіть на впізнання тіла в морг не було кому поїхати.
У листі військові Чернігівського ТЦК звинувачують «Слідство.Інфо» в замовності матеріалу про те, де похований закатований у полоні Сребродольський.
Військовий Тарас Іщик займається меморіальною культурою у ЗСУ. На запитання, хто має ховати військового, в якого немає родини, він відповідає, що функції покладені на кілька органів: місцеву громаду і місцевий ТЦК. Але коли функції поділені, то з відповідальністю може бути складно. «У цьому процесі бракує одного відповідального органу, який буде займатися суто військовими похованнями. Військовослужбовець, який не порушив військової присяги, загинув під час активних бойових дій, неважливо, чи в полоні, чи ні, має бути належно пошанований з усіма військовими почестями. Ця задача, по суті, всієї країни».
Єдиною, хто нарешті відповів про місце поховання Сребродольського, виявилася пресофіцерка 152-ї бригади Катерина Мирончук. Вона розповідає, що коли почався скандал із тим, щоб поховати військового у громаді, його запланували захоронити на Національному військовому меморіальному кладовищі. Дізнавшись це, в громаді погодились поховати односельчанина на місцевому кладовищі. Але згодом створилися такі умови, в яких громада не могла поховати цього військовослужбовця. Зрештою, поховання організували у Прилуках за сприяння Чернігівської міської військової адміністрації.
На Полтавщині, де створили 152-гу бригаду, посеред поля висаджено дубовий гай. Поміж щойно посадженими дубами видніють пам'ятні плити з білого каменю з іменами полеглих у російсько-українській війні бійців бригади. На одній із плит написано ім'я: Володимир Сребродольський. «Війна не розділяє людей на зручних і незручних. Вона показала, хто здатен виконувати свій обов'язок до кінця», — каже пресофіцерка бригади Катерина Мирончук.