Протягом останніх п'яти років українські правоохоронці офіційно обвинувачили лише одного працівника пенітенціарної установи у катуванні. Водночас правозахисні організації отримують значно більше скарг від засуджених про жорстоке поводження. За їхніми оцінками, такі злочини розслідуються неналежно, а самі в'язні часто мовчать, побоюючись посилення репресій та впливу на умовно-дострокове звільнення.
Деякі засуджені звертаються до Європейського суду з прав людини, однак навіть його рішення не завжди поліпшують їхню ситуацію. Прикладом є історія Ганни Солопової, яка потрапила до СІЗО у Дніпрі у віці 20 років. Сирота з інтернату отримала чотири роки позбавлення волі за крадіжки. Ганна має інвалідність — вона народилася ВІЛ-інфікованою і проходила антиретровірусну терапію. Перебуваючи в установі, дівчина почала скаржитися на збільшення лімфовузлів. Спочатку медики припустили туберкульоз, але згодом діагностували лімфому другої стадії. Тим часом без належного лікування ВІЛ прогресував у СНІД.
Адвокат Ганни звернувся до ЄСПЛ за правилом 39, просячи термінових заходів. Суд указав українському уряду забезпечити дівчину медичною допомогою за призначеною схемою. Лікування поновили, але не в повному обсязі — провели хіміотерапію, однак не проводили відновлювальної терапії. Згодом лікування припинили взагалі. Останні сім місяців рак прогресує, але Ганна не отримує лікування. Ні рішення ЄСПЛ, ні адвокатські запити не змінили її долю. Вона продовжує жити в холодній сирій загальній камері, а відкритий лист правозахисників до замміністра юстиції та керівника медичної системи кримінально-виконавчої служби залишився без відповіді.
На сьогодні в українських установах виконання покарань та СІЗО перебуває 55 тисяч людей (не враховуючи засуджених на тимчасово непідконтрольних територіях). Найчастіше вони скаржаться на насилля від персоналу або інших засуджених, неналежні умови утримання, відсутність медичної допомоги та нестерпні умови праці. За міжнародним законодавством все це прирівнюється до катувань.
Однак офіційна позиція органів влади інша. Прес-секретар замміністра юстиції Юрій Маслак заявляє: «У нас катувань в установах виконання покарань немає». За його словами, у 2018 році до реєстру внесли 106 повідомлень про правопорушення працівників кримінально-виконавчої служби. Маслак пояснює таку кількість скарг матеріальними проблемами персоналу: «Фактично ми говоримо про те, що співробітник голодний — у нього порожній холодильник. Люди йдуть на різні злочини, задля того щоб отримати якусь фінансову винагороду».
Статистика офіційних обвинувачень вражає своєю мізерністю. За останні майже п'ять років за статтею 127 Кримінального кодексу «Катування» до суду передали лише один обвинувальний акт щодо працівника установи виконання покарань. Здебільшого катування маскуються під інші статті — зловживання владою та службовим становищем, перевищення влади та службову недбалість. За цими статтями обвинувачували 13 співробітників.
Парадоксально, але Європейський суд з прав людини помічає катування в Україні набагато частіше. За період 2014-2018 років ЄСПЛ ухвалив рішення у 73 справах щодо заборони катувань в Україні. Загальна сума компенсацій, яку сплатила Україна, перевищила 800 тисяч євро.
Правозахисник Олександр Федорук вказує на приховану природу проблеми. Катування в тюрмах часом маскують під боротьбу з кримінальною субкультурою. «Інколи є приписи прокуратури з проханням вжити заходів щодо недопущення повторних правопорушень серед засуджених. Форм і методів, як це робити правильно, немає. Співробітники установ виконують настанови так, як розуміють», — пояснює він.
Проблема розслідування катувань має глибокі інституційні корені. У 2016 році Верховна Рада змінила законодавство, передбачивши появу в Державній пенітенціарній системі слідчих, які розслідуватимуть злочини в колоніях та СІЗО. Однак нові слідчі так і не отримали повноважень, а за півтора року норму визнали неконституційною. Протягом 2017 та частини 2018 років катування в місцях несвободи фактично не розслідувалися.
Від листопада 2017 року розслідувати катування мало новоствлене Державне бюро розслідувань. Однак ДБР почало працювати лише у листопаді 2018-го. Зараз слідчі ДБР розслідують близько 400 кримінальних проваджень за фактами катувань. Проте процесуальне керівництво над ДБР здійснює Генеральна прокуратура.
Це створює конфлікт інтересів. З одного боку, прокуратура контролює розслідування справ і підтримує обвинувачення в суді, а з другого — повинна реагувати на скарги про катування. «Фактично прокурори досі відповідальні за факти катувань. Але рука руку миє — це система показників, видимого благополуччя. Якщо випадки катування і є, то порушується кримінальна справа за іншими фактами», — каже Федорук.
Сергій Перникоза, колега Федорука, розповідає, що коли правозахисники під час неоголошених візитів вказують на протиправні дії персоналу, прокурори з нагляду найчастіше виступають адвокатами адміністрації. Наглядова функція прокуратури щодо пенітенціарників буде втрачена, коли набуде чинності закон про створення подвійної системи пенітенціарних інспекцій — внутрішньої в Мін'юсті та зовнішньої. Наразі моніторинг без попередження проводять представники Національного превентивного механізму омбудсмена, а також народні депутати та їхні помічники.
Юрій Бєлоусов, екс-керівник департаменту з питань реалізації Національного превентивного механізму при офісі омбудсмена, вказує на опір системи змінам: «Створення зовнішніх інспекцій блокується органами прокуратури та державними органами, оскільки це позбавить прокуратуру великої частини повноважень».
В'язні бояться скаржитися на неправомірні дії адміністрації чи інших засуджених. Вони побоюються посилення катувань, відсутності юридичного захисту, дисциплінарних стягнень та впливу на умовно-дострокове звільнення. Найчастіше про жорстоке поводження говорять уже на волі.
Андрій Діденко з Харківської правозахисної групи розповідає про переслідування: «Засуджених, які скаржаться на адміністрацію, переслідують як злісних порушників режиму за статтею 391. Часто, якщо під час моніторингових візитів вони заявляють про порушення прав, їх знову катують».
Перникоза описує типовий сценарій: правозахисники у колоніях і СІЗО часто чують скарги на побиття. Вони запрошують фельдшера, який фіксує травми та виписує довідки. «Але за деякий час людина повертається і відмовляється свідчити. Звісно, далі справа нікуди не йде», — каже він.
Співробітники тюрем, які не беруть участь у катуваннях, але стали свідками, воліють це не афішувати. А ті, хто наважився заявити на колег, фактично не мають захисту від подальших репресій.
Для розслідування катувань необхідно правильно зафіксувати їхні наслідки. Велике значення має медичний огляд і фіксація ушкоджень. Усі ці стандарти містить Стамбульський протокол, розроблений для ООН. Ратифікувати протокол не потрібно, але дотепер правоохоронці України цього майже не робили.
Наслідки психологічного насилля, яке не залишає видимих слідів, але може призводити до психічних розладів, взагалі не фіксуються — українське законодавство цього не передбачає. Тілесні ушкодження повинні фіксуватися обов'язково й вноситися в спеціальні журнали, однак медперсонал установ не завжди це робить. Травми можуть виявити лікарі під час судово-медичних експертиз, але провести таку експертизу може лише державна установа і лише за клопотанням слідчого чи прокурора, коли справа дійде до розслідування.
Правозахисники неодноразово попереджали про необхідність реформи медичної служби. Для того щоб медичний персонал у тюрмі не піддавався впливу адміністрації й міг чесно описувати травми в'язнів, треба відмовитися від відомчої медицини. Однак замість того, щоб підпорядкувати медичну службу установ МОЗу, Кабмін створив Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби, підпорядкувавши його самій же службі.
Діденко підсумовує проблему: «Тема тюремного відомства взагалі нікого не цікавить, допоки сама людина чи її рідні не опиняться за ґратами. Там відбуваються катування, жахливі знущання з людей, ненадання медичної допомоги. Медперсонал масово залишає заклади. Як може людина змінитися після скоєння злочину й повернутися в суспільство?»
За його переконанням, система не налаштована виправити людину. Тому пенітенціарна реформа не відбувається. «Якщо зараз не почнемо про це говорити, не знаю, чим закінчиться ця «реформа», — наполягає правозахисник.