У Покровському виправному центрі на Дніпропетровщині утримуються 82 жінки, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості. Раніше вони виконували важку фізичну роботу на кар'єрі феросплавного заводу, а тепер працюють на швейному підприємстві. Офіційно вони отримують зарплату за свою працю, однак насправді щомісяця накопичують борги перед державою.
Виправні центри відрізняються від традиційних в'язниць: засуджені носять цивільний одяг, їхні кімнати не мають ґрат, їм дозволяють користуватися телефоном та частіше спілкуватися з рідними. Проте засуджені зобов'язані працювати, зокрема й для оплати свого утримання в закладі. З їхніх заробітків відраховуються податки, аліменти, вартість одягу, прання, користування лазнею, харчування та комунальні послуги.
Щоранку близько восьмої години п'ятдесят жінок з центру йдуть на роботу на швейне підприємство, де працюють по вісім годин. Однак жодна з них не тримала в руках зароблені гроші. Засуджена Єлизавета Полікарпова розповідає: «Я жодного разу зарплату не отримувала. У мене — мінуса. Я вже навіть перестала щомісяця ходити і розписуватися за них. Тут у всіх мінус. Багато хто просто боїться про це говорити».
Полікарпова зазначає, що раніше, коли вона відбувала покарання в іншій колонії, з нею укладали трудовий договір і нараховували зарплату. У виправному ж центрі вона не має ні договору, ні розуміння норм виробітки. За її словами, адміністрація стверджує, що засуджені мало працюють, але люди не хочуть працювати, оскільки це не заохочується матеріально. «Хоч би по 300 гривень платили! Хто не отримує жодної допомоги з волі, страждають — немає за що навіть туалетний папір купити», — говорить вона.
У довідці, виданій адміністрацією центру, зазначено, що Полікарпова за 6 місяців роботи заробила 7240 гривень — в середньому 1200 гривень щомісяця. Проте за цей же період вона повинна була сплатити понад 13 тисяч гривень за проживання в центрі. Ці гроші жінка нібито погодилася віддати за власною заявою, внаслідок чого залишилася винною.
Згідно з наказом Міністерства юстиції, якщо засуджена виконує норми виробітку або тривалості робочого часу, її зарплата не може бути менша мінімальної. Кримінально-виконавчий кодекс зобов'язує виплачувати засудженим незалежно від усіх відрахувань мінімум 75% суми заробітку, а боржникам, які мають платити аліменти, штрафи чи експертизи, — мінімум 50%. Однак засуджені стверджують, що адміністрація виправного центру законодавства не дотримується.
Засуджена Вікторія Ярова розповідає, що за січень 2019 року без відрахувань вона заробила лише 350 гривень: «Я навіть не розписувалася за них. 350 гривень зарплата за місяць — такого ж просто не буває!» Тетяна Скиба отримала в лютому 198 гривень, з яких вирахували гроші за проживання. Олена Жукова не розуміє логіку розрахунків: найбільше вона отримувала 550 гривень без відрахувань, у грудні пошила 980 рукавиць і отримала 520 гривень, а в січні пошила 1200 пар та кілька костюмів, але отримала ще менше — 470 гривень.
На 1 березня 2019 року Покровський виправний центр мав податковий борг у розмірі півмільйона гривень. Начальниця центру Інна Мицюк визнає, що засуджені жінки справді боргують установі. Виправні центри працюють на самозабезпеченні, тому їхні доходи залежать від того, що заробляють засуджені. Мицюк каже: «На швейці вони йдуть в мінуса. Я скільки казала: вам потрібно працювати, щоб забезпечити роботу закладу. Наші доходи — те, що заробляють засуджені. Тому нині з такими цінами виживати важко. Ще й засуджені не хочуть працювати».
Начальниця вважає скарги засуджених результатом «зовнішнього впливу», а причиною низьких зарплат — невиконанням норм. Замість трудових договорів Мицюк показує накази про прийняття на роботу та листи ознайомлення з ними, підписані засудженими. Жодних деталей про умови праці та зарплату в наказах немає. Мицюк стверджує, що попри накопичення боргів засуджених, після відбування покарання центр ні з кого їх не стягуватиме.
Доходи виправного центру залежать від кількості засуджених. Оплата за комунальні послуги розраховується від планової наповненості закладу. Виправний центр розрахований на 460 жінок, проте живуть у ньому лише 82. Більшість кімнат порожні, а деякі приміщення не використовуються.
Керовник громадської приймальні Української гельсінської спілки з прав людини Олег Левицький не розуміє, чому всупереч законодавству жінки залишаються винними державі. На його думку, лише розголос зупинив адміністрацію від спроби стягнути із засуджених збитки. «Працюючи, нехай навіть неналежно, здійснюючи підневільну роботу, жінки залишаються винні. Такого не було навіть в рабовласницьких державах», — коментує він.
Нікопольський завод феросплавів входить до групи «Істван» Віктора Пінчука та «Приват» Ігоря Коломойського. Його директор Володимир Куцін одночасно керує Дніпропетровською обласною організацією партії «Відродження». Протягом 16 років до жовтня 2018 року засуджені жінки працювали на кар'єрі цього заводу. Виправний центр розірвав договір з ним у жовтні, після того як засуджені дали інтерв'ю ЗМІ про умови своєї праці. Після цього Генеральна прокуратура перевіряла умови праці в центрі.
Начальниця Мицюк шкодує, що жінки більше не працюють на кар'єрі, оскільки тоді утримувати заклад було простіше. Тепер знайти нового роботодавця важко. За її словами, на кар'єрі кожна засуджена могла заробити до чотирьох тисяч гривень на місяць.
Самі засуджені згадують роботу на заводі з жахом. За їхніми словами, згори кар'єру приходив «рейс» з розпеченим металом, який виливався і через деякий час застигав. Далі жінки мали гатити по цих брилах кувалдами, розбивати на дрібніші шматки та вантажити їх в ківш. Кар'єр жінки й досі називають «гарячкою».
Тетяна Скиба, яка тепер працює у швейному цеху, встигла попрацювати на заводі чотири дні. «Я їх на все життя запам'ятала, — згадує вона. — Коли мене вперше туди привезли, я в шоці була. Каміння там тягала. Вибирала спеціальне і складала його в купу. Багато хто працював без договорів. Це було страшно. Дуже страшно. Це — не жіноча робота. Це пекло — тягати брили. Це мають робити ковшем, а не руками й кувалдами».
Жінки з виправного центру стверджують, що за тяжку фізичну працю на заводі зарплати вони не отримували, а борг перед державою продовжував рости. Прокурор ГПУ Михайло Кандиба підтвердив, що засудженим не виплачували зарплату. «Феросплавний завод перерахував на кожну з цих тридцяти засуджених понад 7 тисяч гривень на місяць. Після всіх відрахувань вони були винні ще дві, три, вісім тисяч гривень кожна», — сказав він.
Наприкінці липня 2018 року працівники прокуратури Дніпропетровської області разом зі спеціалістами Держпраці, Держпродспоживслужби та ДСНС знайшли грубі порушення законодавства про працю у виправному центрі та відкрили кримінальне провадження. Із засудженими не укладали трудові договори та не виплачували зарплати, а техніки безпеки не дотримувалася. Однак, за словами правозахисника Олега Левицького, покарання донині ніхто не поніс: «Прокурори посміхаються, коли говорять про це. Усе закрито, все забуто, все — викинуто в смітник».
Наприкінці березня 2019 року Слідство.Інфо брало інтерв'ю у В'ячеслава Свірця — начальника управління ГПУ з нагляду за додержанням законів в місцях несвободи. Під час розмови він подзвонив у Дніпро, щоб розпитати про хід розслідування порушень на Нікопольському феросплавному заводі. За його словами, начальнику виробництва підозру пообіцяли оголосити до кінця березня. Наприкінці розмови Свірцю зателефонували. «Підозру вже підписали», — сказав він, поклавши слухавку.