Олександр Веренготов, боєць «Азова» з позивним «Малік», пережив те, що здавалося неможливим. Теракт у таборі для військовополонених, переломи кісток від побиття, електричні розряди під час допитів — і все ж вижив. Три роки в російській неволі змінили його, але не зламали.
Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Олександр вже мав за спиною десять років військової служби. Він звільнився з армії, почав цивільне життя у Бердянську з дружиною Софією та двома малими дітьми — трирічною донькою і піврічним сином. Але вже 27 лютого позвонив командиру підрозділу і виїхав на «Азовсталь» налагоджувати радіозв'язок та інтернет у командному пункті.
«Обійняв, поцілував рідних і поїхав. Дружина дуже розумна і спокійна жінка, відразу мене зрозуміла — сама обрала військового», — згадує він. У Маріуполі емоції відімкнулися. Кожен день приносив смерть, кров, руйнування. Олександр навіть не думав про полон.
Моментами йому здавалося, що він не повернеться додому. Коли у нього був інтернет, він не хотів спілкуватися з дружиною. На її запитання, що з ним відбувається, він відповів жорстко: «Давай, якось забувай мене потроху, бо скоро вже мене не буде, звикай жити без мене. Знайди нормального батька для дітей». Софія дала йому «словесну прочуханку», примусила пообіцяти, що виживе і повернеться. Ця обіцянка тримала його всі роки полону.
Після наказу командування оборонці «Азовсталі» вийшли у почесний полон. Спочатку Олександра розмістили в Оленівці на Донеччині разом з побратимами, серед яких був Дмитро Козацький «Орест». «Ми разом були в Оленівці й «Малік» був для мене дуже важливою опорою. Ми постійно мріяли про те, що зробимо після обміну», — розповідав «Орест».
27 липня 2022 року працівники колонії вибірково забрали військових Маріупольського гарнізону з бараку та перевели на промзону в ангар, який назвали «барак 200» — за кількістю військовополонених, які мали там перебувати.
Тієї ночі Олександр лягав спати. Раптом почув вибух. Потім ще один. Він скинув спальник і побачив, що весь у крові. Хтось з військовополонених кричав від жаху, когось поранило. Лежали люди без кінцівок, повністю понівечені. Олександр намагався дійти до виходу, переступаючи через тіла, відірвані руки і ноги побратимів. Йому було складно дихати, з лівого боку стікала кров.
«Я побачив голову свого побратима, коли рухався до виходу. Прямісінько біля ангару складали вже загиблих, всі поранені сиділи там ще три-чотири години. Чекали на евакуацію до госпіталю, але багато хто не дочекався — хлопці стекли кровʼю. Вони лежали, корчились, мучились від болю, кричали, просили про допомогу, але Російська Федерація їх не чула», — розповідає він.
Поранених привезли у донецьку лікарню. Дорогою в Олександра на руках помер хлопець з пробитою головою. «Малік» затуляв дірку руками, але було дарма.
У реанімації лікарні одна жінка сказала про нього: «Цей хлопець, не знаю, яким дивом взагалі вижив. Не те, що в сорочці, а в скафандрі народився, втратив більше 2,5 літрів крові». Йому видалили селезінку та уламки, але не всі.
Софія знайшла кадри з донецької лікарні у пропагандистських пабліках і побачила чоловіка. Це була чи не єдина інформація на наступні понад два роки. Вона двічі писала листи в неволю, вкладала фотографії дітей, але чоловік їх так і не отримав.
Наприкінці вересня 2022 року Олександра етапували в Таганрог. Під час первинної перевірки його покалічили: «Прийомка була люта на Таганрозі. Мені тоді ніс зламали, голову розбили й ребра поламали, ніякої медичної допомоги не надали. За непідтвердженою інформацією, під час «прийомки» нашої першої партії — 9 військовополонених загинули».
СІЗО №2 Таганрога вважається однією з найбільш жорстоких катівень Росії під кураторством ФСБ. Там утримували полонену журналістку Вікторію Рощину, а звільнена з полону Інга Чекінда розповідала про те, що її посестру засовували у піч.
30 червня 2023 року Олександра перемістили до СІЗО в Камишині Волгоградської області. Там його утримували до звільнення у березні 2025 року. Під час перевірки військовополонених знову били. Олександр згадує розмову з одним із співробітників: «Кажу одному: «Начальнику, після уламкового поранення в черевну порожнину, якщо можна, не в живіт». Він питає: «А з головою що?». Кажу: «З головою все нормально». І він такий: «Ну, тоді — по голові».
На відміну від Таганрога, у Камишині на стіні висів радіоприймач і відеокамера. Наглядачі спостерігали за військовополоненими, чули їх та давали вказівки. У перший ранок бранці прокинулися під російський гімн, їх змусили його співати. Тюремникам не сподобалося виконання, вони почали лупцювати полонених кийками й ногами.
«Над нашою камерою знаходилася катівня. Там цілодобово знущалися з наших хлопців. 24/7 ти чуєш крики побратимів і чекаєш, коли прийде твій час. Врешті і я опинився у тій катівні. Причепили мені до тіла дроти, пропускали по тілу ток, на голові мішок. Лежиш на животі із завʼязаними руками і ногами, у такому положенні проводили допит», — розповідає Олександр.
Тюремники питали його про цивільних у Маріуполі, про драмтеатр, про іноземних інструкторів. Один крутив пристрій, який постачав ток — «тапік», як його називали. «Це могло тривати годинами, вони кайфували, коли катували нас».
У перший місяць у Камишині банщик зламав йому ногу. Цей тюремник був «любителем бити по кістках». Одного разу йому здалося, що Олександр підняв голову вище, ніж дозволялося, і він відлупцював його всім, що під руки потрапило. Крім того, до мокрого тіла полонених банщик підносив електрошокер: «Дуже любив спалювати шокером. Ти потім, як смажена курка пахнеш. А він задоволення отримував».
Після перелому ногу йому кожен день більше місяця водили до медпункту — накладали повʼязку, що потім сповзала, і мазали зеленкою. Милиць не дали. «Рачки йдеш, тебе супроводжують спецпризначенці, я голову кудись не туди повернув — отримую по ребрах».
Журналісти «Слідства.Інфо» знайшли працівників цього місця несвободи, проаналізували їхні сторінки у соціальних мережах та фінансові надходження. Наглядачі публікують фото з родиною, беруть мікропозики, проте й слова немає про воєнні злочини, до яких вони, ймовірно, причетні.
Олександр розповів, що за декілька років до українських військових у СІЗО №2 один раз приїздили представники Червоного Хреста та правозахисники, тоді як обласний російський прокурор з'являвся майже щотижня. Однак це не змінило ситуації — полонені не мали змоги повідомити про постійні катування. Під час обміну 19 березня 2025 року Олександр звернув увагу на російських полонених: у них була нормальна вага та одяг, вони не такі замордовані, як звільнені українці.
Коли «Малік» побачив український прапор і напис «Україна», у нього полилися сльози.
«Мене всі ці роки полону тримала моя сім'я. Як повернувся на рідну землю, настільки емоції переповнювали: чи то сум, чи то злість, чи то любов. Аж душа розривалася, коли я вперше побачив свою дружину, дітей. Я їх обійняв і просто втратив дар мови. Мені так спокійно стало, що нарешті зустрілися. Я виконав свою обіцянку повернутися».
Софія всі ці роки жила в очікуванні хоч якоїсь інформації про коханого. Заспокоювала себе, що мільйони українців переживають подібну невідомість. Коли дізналася про обмін, знову стала щасливою.
«Я тоді, як ожила, почала нормально дихати, у мене думки стали ясні. Памʼятаю, всю ніч після цієї радісної звістки просто посміхалася. У нас нарешті знову повноцінна сім'я, у дітей є батько, він живий. Помітила, що в Сашка тембр голосу став нижчим, а за манерою став таким ніжним чоловіком, люблячим, коханим».
Адаптуватися до вільного середовища у перші тижні після обміну було складно. Велика кількість нових людей, світло, багато вільного простору. У голові доводилося продумувати речення наперед, перед тим як вимовити, і все одно плутався.
«Я не можу дивитися фільми, але за першої нагоди слухаю українську музику. До російської мови у мене відраза. Заходжу в якийсь заклад і чую за сусіднім столиком, як людина говорить російською і просто аж лють бере. Чому? Досі? Як це відбувається?»
«Малік» приємно вражений щонедільними акціями про звільнення полонених. З перших тижнів після звільнення він намагається на них ходити разом з побратимами, з деякими потоваришував ще у російських тюрмах.
«Якби ті, хто зараз перебуває у полоні, хоча б знали, що тут про них пам'ятають, їх люблять, чекають — це надало б хлопцям сил. Багато хто там вже зневірений. Думають, що пройшли Маріуполь, мають героїчні подвиги, але це все вже забуто, що вони вже нікому там не потрібні. Я ходжу на акції, тому що ті люди, які в полоні, дуже багато зробили для нашої країни і про них не можна забувати».