Міжнародна мережа журналістів OCCRP та Forbidden Stories опублікували розслідування про систематичне переслідування медійників, які висвітлюють екологічні наслідки діяльності гірничодобувних корпорацій по всьому світу. Дослідження охопило випадки в Гватемалі, Танзанії та Індії, де журналісти стикаються з арештами, погрозами, насиллям і навіть смертельною небезпекою.
У Гватемалі озеро Ісабаль, найбільше у країні, почало набувати червонуватого забарвлення. Місцеві рибалки помітили це явище два роки тому й звернулися до влади з проханням розібратися. Поблизу озера функціонує шахта нікелевого заводу, що належить швейцарській компанії Solway Group. Понад 40% видобутого нікелю експортується в Україну.
Коли влада не реагувала на скарги, мешканці міста Ель Естор заблокували дороги до шахти, перекривши постачання руди до портового міста Пуерто-Барріос. Через дванадцять днів протесту поліцейські спецпідрозділи застосували сльозогінний газ та розігнали демонстрантів. За повідомленнями, під час цих подій велася стрілянина.
Того дня місцевого рибалка Карлоса Кока Мааса застрелили. Його вдова Крістіна Ксоль Поп розповіла виданню Forbidden Stories, що тіло чоловіка кілька годин пролежало на дорозі. «Ми зателефонували в прокуратуру, щоб вони забрали тіло, але ніхто не приїхав, — сказала вона. — Він так пів дня й пролежав на землі, потім його забрали додому». Прокурорка з питань захисту прав громадян Хільда Пінеда повідомила, що розслідування щодо можливої причетності поліції до смерті Мааса продовжується.
Влада спочатку заперечувала, що під час протесту хтось загинув. Однак місцеві журналісти Карлос Чока та Джерсон Кситумула задокументували на фото та відео, що протестувальника справді застрелили.
Почти через місяць прокуратура висунула звинувачення журналістам і п'ятьом рибалкам за шістьма статтями: погрози, підбивання до злочину, змова, незаконне об'єднання, незаконний мітинг та демонстрація, завдання збитків та незаконне затримання. За обвинувальним актом, медійники брали участь у протестній акції, під час якої кілька годин незаконно утримувались четверо працівників Solway. Кситумула був заарештований, обом журналістам висунули звинувачення в погрозах та насиллі.
Карлос Чока зазнав нападу невідомих осіб, які увірвалися до його будинку та почали стріляти. Журналіст змушений був переховуватися кілька місяців, продав камеру та мотоцикл, щоб утримувати родину, але зберіг комп'ютер з усіма матеріалами своєї роботи.
За даними американської неурядової організації «Комітет захисту журналістів», за останнє десятиліття вбито щонайменше 13 екологічних журналістів. Розслідування щодо ще 16 смертей, які сталися за загадкових обставин, тривають. Forbidden Stories, об'єднання 40 журналістів з 15 видань, включно з OCCRP, відзначають, що медійники, які розслідують екологічні проблеми, часто зазнають арештів, погроз і насильства.
«Коли журналісти висвітлюють екологічні проблеми, вони часто пишуть про компанії або корумповані особистості, тісно пов'язані з владою, — каже Брюс Шапіро, виконавчий директор Dart Center for Journalism and Trauma. — Їхніми ворогами стають найнебезпечніші люди світу. Я не можу назвати жодної іншої теми, в якій журналісти-розслідувачі стикалися б з більш небезпечними людьми, ніж в екології».
У Танзанії журналістам було складно розповісти про вплив на навколишнє середовище золотої копальні Північна Мара компанії Acacia Mining, яка належить канадському гірничому гіганту Barrick Gold Corp. Копальня розташована більш ніж у тисячі кілометрів від Дар-ес-Салама, де розташовані редакції більшості танзанійських ЗМІ. «Журналістам дуже важко слідкувати за тим, що відбувається в цих віддалених місцях», — каже Тунду Ліссу, танзанійський опозиціонер й адвокат, який раніше представляв інтереси дрібних золотошукачів у регіоні.
Люди, які живуть поблизу копальні, понад десять років страждають від екологічних наслідків видобутку золота. Після промислової розробки в навколишньому середовищі залишаються важкі метали, які згодом виявляють у водопровідній мережі. Марк Нега, лікар, який працював у цьому регіоні 2013 року, розповів, що шість пацієнтів звернулися до нього після контакту з водою поблизу копальні. «Вони пішли купатися неподалік від зони видобутку, відтак у них почалася нездорова шкірна реакція», — згадує він.
У 2009 році дослідження виявило високий рівень важких металів та ціанідів поблизу копальні. Вміст миш'яку, кадмію та свинцю часто перевищений у місцях видобутку золота. У травні влада оштрафувала Acacia Mining на майже 2,5 мільйона доларів за порушення природоохоронного законодавства та невиконання урядових директив щодо ремонту негерметичних сховищ для відходів.
Місцеві також скаржаться на багаторічні порушення прав людини. У селі Кенеде 2016 року співробітник танзанійської поліції, яка охороняє копальню, вбив місцевого мешканця Самуеля Мучуну Вамбуру, батька шістьох дітей, який проникнув на територію копальні в пошуках золота. Місцеві «чорні шукачі» втратили основний прибуток 2002 року, коли копальня почала комерційний видобуток. Вамбуру вбили за два роки після того, як врегулювали колективний позов місцевих мешканців проти Acacia Mining.
Позивачі скаржилися на високу смертність і травматичність під час роботи в копальні. Acacia зобов'язалася «сприяти дотриманню прав людини та застосовувати належні методи вирішення конфліктів». Barrick Gold стверджує, що не веде операційного контролю за Acacia та закликає їх дотримуватися принципів ООН у сфері бізнеса та прав людини.
Міністр з питань захисту навколишнього середовища Джануарі Макамба визнав, що частина відповідальності за шкідливий вплив копальні лежить на державі. «Минула досить років, відколи ми помітили проблему, а сховище донині забруднює навколишнє середовище, воно донині негерметичне, — сказав він про сховище Acacia. — На нас лежить відповідальність за те, що довірилися копальні». Однак основну відповідальність він покладає на саму Acacia, яка «проігнорувала всі директиви уряду».
Acacia повідомила Forbidden Stories, що «копальня не отримувала ніяких підтверджень або технічних даних у зв'язку з наказом про охорону навколишнього середовища або нещодавною заявою міністра». Уряд також завадив журналістам бути спостерігачами в цій ситуації.
Свобода преси в Танзанії неухильно слабшає від часу обрання президентом Джона Магуфулі 2015 року. Сьогодні країна займає 118 сходинку зі 180-ти у Всесвітньому індексі свободи преси «Репортерів без кордонів», втративши від 2015 року 43 позиції.
Закон Танзанії про кіберзлочинність від 2015 року запровадив ув'язнення до трьох років, штраф від 5 мільйонів танзанійських шилінгів (близько 2,1 тисячі доларів) або обидва ці покарання за публікацію інформації, яка вважається «брехливою, неточною або такою, що вводить в оман». Це призвело до переслідування журналістів та громадян.
«Від часу набуття чинності закон використовували для переслідування десятків журналістів, — написала у своєму зверненні до президента група громадських активістів 2018 року. — Лише протягом одного тижня п'ятьом людям за законом про кіберзлочинність висунули обвинувачення за пости у Facebook, повідомлення у WhatsApp та інших соцмережах. Серед них одного громадянина засудили до трьох років за образливий допис про президента Джона Магуфулі у Facebook».
У березні Східноафриканський суд встановив, що закон про ЗМІ частково порушує договір Східноафриканської спільноти про керування, дотримання принципів демократії та верховенства права. Суд доручив уряду Танзанії привести його у відповідність із цим договором.
«Нині журналісти відчувають великий страх, а надто ті, хто критикує уряд», — каже Джабір Ідрісса, журналіст із Занзібару, острова біля узбережжя Танзанії. Кілька років тому він працював у двох тижневиках, які згодом заборонила влада.
Ідрісса почав писати про забруднення навколишнього середовища в районі копальні Північна Мара у 2009 році. «Ми довго обговорювали в ньюзрумі, які матеріали випускати, — каже він. — Публікувати їх було б ризиковано, тому що великі цабе не хотіли, щоб населення знало, на яких умовах Acacia та уряд уклали контракт». Попри небезпеку, матеріали вийшли. «Журналістика — це така робота — розповідати людям правду», — каже Ідрісса.
У червні 2017 року в одному з видань, де працював Ідрісса, вийшла стаття про зв'язок між двома колишніми президентами країни та порушеннями в угодах про видобування корисних копалин. Того ж дня міністр інформації, культури, мистецтва та спорту Харрісон Мвакімбе заборонив газету на два роки.
Головний редактор видання Саймон Мкіна почав отримувати телефонні дзвінки з погрозами. Ідрісса втратив роботу й так і не зміг повернутися в журналістику. Щоб прокормити родину, йому довелося влаштуватися в магазин одягу на Занзібарі.
Forbidden Stories знайшли багато журналістів, які були заарештовані, яким загрожували або підлягали цензурі від танзанійської влади за те, що писали про гірничу промисловість. «У країнах з економікою, що розвивається, люди дуже часто залежать від природних ресурсів. Ці ресурси цінуються і в промисловості, і у владі, що створює небезпечну ситуацію для журналістів, які висвітлюють їхнє видобування», — каже Меган Паркер, виконавчий директор американської спільноти журналістів, які займаються проблемами навколишнього середовища.
Проблеми забруднення та ризик для журналістів не обмежуються Африкою та Латинською Америкою. У Індії компанія V.V. Mineral, яку очолює бізнесмен Субраманьян Вайкундараджан, видобуває більше берегового піску, ніж дозволив уряд. Це відомо зі звіту експерта, поданого у Верховному суді Мадраса. «До 90% легального та нелегального видобутку піску монополізувала ця родина», — каже журналістка Сандья Равішанкар з південного штату Тамілнад, де квітне незаконний видобуток піску.
Вайкундараджан у коментарі для Forbidden Stories відзначив, що «затримання видобутку до завершення перевірки не означає заборони». Про експертний висновок, поданий до суду, голова V.V. Mineral заявив, що «всі звинувачення безпідставні та не відповідають закону».
Від вересня 2013-го до 2017 року з Тамілнаду експортували понад 2 мільйони тонн піску, попри тимчасову заборону його видобутку у штаті. Серед імпортерів — компанії по виробництву будівельних матеріалів по всьому світу, зокрема в США та Німеччині.
У звіті, опублікованому у травні Програмою ООН з питань навколишнього середовища, йдеться, що «видобуток піску в річках призвів до забруднення, зниженню рівня води у водоносних горизонтах та посиленню посухи».
Равішанкар почала писати про незаконний видобуток річного піску у 2013 році. Після того, як у 2015 році вона опублікувала розслідування в India's Economic Times, того ж дня на газету та на неї особисто подали позов про наклеп. Відтоді журналістка не могла знайти видання для своїх розслідувань аж до 2017 року, коли індійський некомерційний новинний сайт The Wire опублікував результат її роботи.
Вона каже, що отримувала дзвінки з погрозами, за нею стежили, а в інтернеті опинилися записи з камер відеоспостереження, на яких Равішанкар спілкується зі своїм джерелом. У листі до комісара поліції міста Ченнай від 24 вересня 2018 року журналістка написала, що має «вагомі причини вважати, що один зі старших чиновників поліції Індії в змові з «пісочною мафією» і його найняли, щоб стежити за мною».
Попри залякування, Равішанкар каже, що «ані на мить» не думала припиняти розслідування.
Тактика залякування й нападів на журналістів, які займаються проблемами навколишнього середовища, має «реальну стримувальну дію», як каже американський журналіст Сол Елбайн, який висвітлював убивства журналістів-екологів для Пулітцерівського центру. «Мірою того, як наш світ дедалі ближче підходить до екологічної кризи, з сільської місцевості, де скоюються більшість екологічних злочинів, приходить дедалі менше вартісних репортажів, — розповідає Елбайн. — Іншими словами, вогні гаснуть саме тоді, коли густішає темрява».
