Дмитро Пономаренко прибув до Київського СІЗО вже інфікований ВІЛ. Протягом півтора року утримання за ґратами він захворів на туберкульоз, втратив здатність говорити й ходити, але суд не вважав це достатньою причиною для звільнення. Молодий чоловік помер у лікарні, прикутий наручниками до ліжка.
Проблема медичного забезпечення в'язнів стала однією з найбільш гострих у пенітенціарній системі України. Омбудсмен найчастіше отримує скарги саме на порушення права на медичну допомогу в тюрмах і слідчих ізоляторах. Недостатнє лікування туберкульозу, нестача медичного персоналу та брак коштів на доставлення хворих у лікарні — це звичайна реальність для утримуваних осіб.
Затримання та перші ознаки проблем
Поліція затримала Дмитра на вулиці 7 квітня 2016 року й доставила до Подільського управління поліції в Києві. Адвокат безкоштовної правової допомоги прибув через три години, виявив на тілі молодика сліди побиття та викликав швидку допомогу. Лише в присутності захисника склали офіційний протокол затримання.
Дмитро розповів про знущання на другому поверсі райвідділку. За його словами, кілька людей били його по голові й тілу, надягали протигаз і перекривали клапан для дихання, обливали холодною водою, ставали ногами на кайданки, душили та погрожували зґвалтуванням у СІЗО. Таким способом намагалися змусити його зізнатися у зґвалтуванні неповнолітньої дівчини та грабежі.
Дмитро мав складну кримінальну історію. За чотири місяці до затримання він вийшов на волю після відбування покарання за розбій. Його підліткові роки пройшли спочатку у виховній, а потім у виправній колонії, де він дізнався про своє ВІЛ-інфікування, але не отримував спеціалізованого лікування.
Діагностика в СІЗО та перший рік утримання
У Лук'янівському СІЗО Дмитрові зробили рентген, на основі якого його стан оцінили як задовільний. Однак через п'ять місяців виявилося туберкульозне ураження лімфовузлів. Обстеження на ВІЛ провели лише через півроку після затримання, і результати показали останню стадію хвороби — СНІД.
У жовтні 2016 року Дмитро написав скаргу начальнику СІЗО про критичний стан здоров'я. Він повідомив про температуру понад 40 градусів, непритомність та просив направити його на лікування. Наступного місяця адміністрація СІЗО визнала його стан важким, тому на судові засідання його не доставляли.
Адвокат клопотав про зміну запобіжного заходу, аргументуючи, що Дмитрове життя залежить від спеціалізованого медичного лікування, якого неможливо отримати в СІЗО. Колегія суддів Подільського районного суду на чолі з суддею Оленою Павленко відхилила клопотання, і молодик залишився в ізоляторі.
Антиретровірусну терапію призначили лише майже через рік після затримання. Під час одного з судових засідань адвокат знову просив направити Дмитра на лікування, зазначаючи, що Київський СІЗО навіть не має ліцензії на медичну практику. Того дня прямо до суду викликали швидку допомогу. Попри прохання адвоката скликати консиліум лікарів для визначення тактики лікування, Дмитра повернули назад у СІЗО. Там лікарі діагностували енцефалопатію, множинне ураження нервів, хронічний гепатит і стійкий больовий синдром.
Кілька днів потому швидка приїхала вже в СІЗО. Дмитро перебував у критичному стані — організму не вистачало кисню, він не міг самостійно ходити, майже не говорив. Його перевезли до міської лікарні №5.
Побачення матері та агонія в лікарні
Мати Дмитра Раїса Олександрівна була в шоці від побаченого. «Я побачила скелет, обтягнутий шкірою», — згадує вона перше побачення в лікарні. Щоранку вона була змушена отримувати дозвіл на відвідування у начальника СІЗО.
Дмитро лежав у спецпалаті із заґратованими вікнами під охороною кількох конвоїрів. Обидві його руки були прикутими кайданками до ліжка, крім того, тіло додатково фіксували, зав'язуючи простирадлом під руки. Це робилося попри те, що на той час він уже не міг самостійно ходити й навіть сідати. Говорити теж не міг. Щоб спілкуватися з сином, Раїса показувала йому літери, а він заплющував очі — вона складала слова. Жінка привозила перетертий суп і годувала сина з дитячої пляшечки, однак він майже не їв, даючи зрозуміти, що після їжі відчував сильний біль. Побачення давали лише на тридцять хвилин на день.
Лікарі не спілкувалися з матір'ю про стан сина. Вони лише наказували, які ліки або підгузки купити, не надаючи жодної інформації про лікування та обстеження. «Я дивилася на нього, а він корчився від болю. Купувала найсильніше знеболююче, а йому не допомагало. Він відчував неймовірний біль», — плаче Раїса. «Я спостерігала за тим, як помирав мій син. І нічого не могла вдіяти».
Коли Раїса звернулася в офіс омбудсмена, їй сказали, що лікування Дмитра перебуває під контролем уповноваженої та він отримує необхідну медичну допомогу. Однак за тиждень його повернули назад у СІЗО. На наступний суд його знову не змогли доставити через стан здоров'я, але тримання під вартою продовжили. Судді вирішили, що Дмитро може переховуватися, тиснути на свідків і перешкоджати судовому провадженню. Клопотання адвоката відхилили, оскільки захисник нібито не довів, що життю чи здоров'ю молодика щось реально загрожує. У безперервному лікуванні йому також відмовили, адже «суд не забезпечує лікування в умовах СІЗО». У вкрай важкому стані Дмитра знову відвезли на кілька днів до лікарні.
Повернення в СІЗО та остаточний занепад
Повернувшись у СІЗО, Дмитро був вже зовсім слабким. Він не контролював випорожнення та був дезорієнтований. За словами матері, він перебував у звичайній камері, а доглядали та прибирали за ним самі засуджені. Хлопці телефонували Раїсі, розповідаючи, що ставлять крапельниці, змінюють підгузки, передають їжу. Однак коли вона відвідала сина, він попросив нічого не приносити, бо йому нічого з передачі не дістається — лише суп і підгузки, а інше засуджені забирають собі. Він розповідав, що були дні, коли до нього ніхто не підходив.
Начальник Київського СІЗО та начальник медчастини розуміли, що Дмитрові потрібне стаціонарне лікування. Вони просили суд та прокуратуру прискорити розгляд справи, змінити запобіжний захід і випустити молодика з-під варти. Однак за тиждень до засідання суддя Олена Павленко особисто попросила привезти Дмитра швидкою на суд. Судді вирішили надалі тримати його під вартою. На той час він уже не міг говорити. У постанові суду зазначалося, що «обвинувачений свою позицію не висловив».
Європейський суд та смерть
Наприкінці липня Європейський суд з прав людини зобов'язав Україну лікувати Дмитра. У рішенні ЄСПЛ зазначалося, що український суд не брав до уваги Конвенцію про захист прав людини — статтю 2 про право на життя й статтю 3 про заборону катувань.
Дмитра госпіталізували, а пізніше перевели в реанімацію та прооперували — видалили рідину з черевної порожнини. Однак після операції його продовжували тримати в кайданках. Коли Раїса просила їх зняти, їй відповіли, що наручники застосовують до всіх ув'язнених, які перебувають у лікарнях.
Дмитро помер 7 серпня 2017 року. Причина смерті — сепсис, тобто зараження крові.
Справа щодо незаконного затримання Дмитра, яку завели ще за його життя, досі відкрита. Після його смерті відкрили два провадження — за статтями «Неналежне виконання професійних обов'язків медичним працівником» та «Умисне вбивство». Однак за майже два роки Раїсу навіть не викликали на допит.
Адвокат жінки Василь Мельничук звернувся в Європейський суд з прав людини. У зверненні до суду життя Раїси після смерті сина описується як «глибока моральна та психічна травма, постійний душевний біль». Згадки про сина досі викликають у неї сльози. «Нічого більше не має сенсу. Забрали в мене дитину і довели до смерті. Досі не можу зрозуміти, як всі причетні до цього відчувають себе безкарно, як вони повертаються додому до своїх дітей?» — запитує вона.
Анна Солопова та системні проблеми
Одне з останніх рішень ЄСПЛ проти України стосувалося засудженої Анни Солопової. Дівчина потрапила в СІЗО у Дніпрі, коли їй було 20 років. Вона народилася ВІЛ-інфікованою й жила в інтернаті, де проходила антиретровірусну терапію. Опинившись у тюрмі, ліки більше не приймала. Згодом почала скаржитися на збільшення лімфовузлів. Спершу лікарі запевняли, що в неї туберкульоз, та виявилося, що насправді це рак — лімфома другої стадії. Без лікування ВІЛ перейшов у СНІД. Остаточний діагноз Анні поставили рік тому, але весь цей час лікували її неналежно.
Адвокат Анни звернувся до ЄСПЛ. Після рішення Європейського суду лікування поновили, щоправда, не в повному обсязі — провели хіміотерапію, але не дали медикаментів для відновлення організму. А потім знову перестали лікувати. Згідно з постановою ЄСПЛ, найближчим часом Україна повинна виплатити дівчині 7500 євро за моральну шкоду.
Системні проблеми та міжнародні стандарти
Кожне рішення ЄСПЛ складається з двох частин — індивідуальних і загальних заходів. За словами виконавчого директора Гельсинської спілки з прав людини Олександра Павліченка, якщо перша частина рішень (компенсації окремим людям, їхнє лікування) частіше виконують, то системні проблеми з лікуванням в'язнів залишаються невирішеними. «Насамперед в Україні повинна змінитися судова практика: якби національні судові інстанції працювали ефективно, то і ЄСПЛ був би не потрібен», — каже він.
У 2018 році найбільше скарг, які надійшли до омбудсмена, стосувалися порушення прав на охорону здоров'я та медичну допомогу під час утримання за ґратами. Згідно з міжнародним законодавством, ненадання медичної допомоги прирівнюється до катувань. Однак за останні майже п'ять років в Україні за статтею 127 Кримінального кодексу «Катування» до суду передали лише один обвинувальний акт щодо співробітника тюрми.
Сьогодні в тюрмах бракує медиків, а в деяких закладах є лише молодший медичний персонал. Тож не всюди медичну допомогу можуть надавати цілодобово та якісно. Для лікування в цивільних або спеціалізованих лікарнях засудженим потрібно дочекатися та пережити етапування — перевезення спецтранспортом.
Медики СІЗО та колоній не підпорядковуються Міністерству охорони здоров'я. Тому вони не повинні обов'язково підвищувати кваліфікацію. Щоб на медиків не впливала адміністрація закладів, правозахисники пропонували відмовитися від відомчої медицини — вивести її з підпорядкування тюремному відомству (ДКВС). У 2017 році медицину в тюрмах передали так званому Центру охорони здоров'я, який підпорядкували Мін'юсту. Це допомогло лікарям стати більш незалежними, однак залишило простір для перекладення відповідальності між начальниками установ і медичних частин.
У правилах Мандели (мінімальних стандартах ООН щодо поводження з засудженими) зазначається, що в кожній тюрмі повинна бути медично-санітарна служба, яка «оцінює та покращує здоров'я засуджених». Однак Україна ці рекомендації до уваги не бере. Якщо медпрацівники в колоніях ще передбачені, то у виправних центрах, де відбувають покарання засуджені до обмеження волі, медичних частин узагалі немає. Тому засуджені можуть лікуватися у звичайних комунальних лікарнях, куди їздять власним коштом.
Дотепер не всі філії новоствореної державної установи мають ліцензію на медичну практику. Відповідно, медична допомога в більшості СІЗО та колоніях де-юре поза законом, а де факто — надається.