Видання Слідство.Інфо протягом тривалого часу досліджувало умови надання медичної допомоги в установах виконання покарань. У ході роботи над проектом Правосилля журналісти виявили засуджених, які самостійно виготовляють собі засоби для пересування, та тих, хто роками не отримує належної медичної допомоги й фактично помирає за ґратами. Накопичилося чимало запитань до особи, яка несе відповідальність за медичне забезпечення в місцях позбавлення волі.
Цим питанням нині займається Центр охорони здоров'я Державної кримінально-виконавчої служби, створений два роки тому. Одна з головних цілей його заснування полягала в тому, щоб медичні працівники в установах виконання покарань вийшли з-під безпосереднього контролю керівництва тюрем. Про те, чи вдалося досягти цієї мети, про кваліфікацію лікарів, про туберкульоз серед засуджених та хронічний дефіцит фінансування розповідає керівник Центру Сергій Васильєв.
Питання про якість медичного персоналу в колоніях залишається гострим. За словами Васильєва, категорія людей, яких прийняли на роботу, не відповідає стандартам для медичного персоналу середнього рівня в цій сфері. Протягом довгого часу лікарі не проходили підвищення кваліфікації, втратили свої категорії та стали стажистами. Керівник Центру звертався до вищих навчальних закладів із проханням виділити місця для навчання, однак отримав відповідь, що тюремні медики можуть навчатися лише за власні кошти, тоді як лікарям системи охорони здоров'я курси доступні безкоштовно.
Фінансування навчання медичного персоналу залишається критично низьким. Торік на ці цілі виділили 27 тисяч гривень при потребі у два мільйони. Цього року бюджет збільшився до 300 тисяч гривень. Васильєв наголошує, що він продовжуватиме добиватися додаткових коштів, однак визнає, що охочих працювати в тюремній системі мало через низький авторитет професії. Центр підвищує вимоги до медиків, що іноді призводить до конфліктів — працівники скаржаться та судяться проти адміністрації.
Питання про підпорядкування тюремної медицини давно хвилює правозахисників. Вони тривалий час радили вивести медицину з-під контролю кримінально-виконавчої служби. Новостворений Центр охорони здоров'я підпорядкували Міністерству юстиції. Однак виникає питання: чи не доцільніше було б передати тюремну медицину Міністерству охорони здоров'я?
Васильєв обережно ставиться до такої ідеї. На його думку, спочатку потрібно розуміти, що саме запропонує МОЗ. Багато медичних закладів у системі розташовані у віддалених місцях, тому складно знайти фахівців, які готові там працювати. Тюремні медики докладають зусиль, щоб залучити цивільних лікарів до консультацій засуджених. Передача медицини в МОЗ можлива лише після того, як на рівні Міністерства юстиції буде повністю визначено механізм співпраці та створено умови для роботи медиків.
Передача в підпорядкування МОЗ могла б дати більше незалежності лікарям на місцях, однак це також несе ризики. За словами Васильєва, такий крок на деякий час може обвалити надання допомоги засудженим. Крім того, МОЗ переходить на оплату за послуги, яка передбачає підписання декларацій. Засуджені не мають доступу до електронних засобів — це заборонені предмети. За однією декларацією із засудженим лікар отримуватиме трохи більше 700 гривень на рік, тоді як приїжджати в колонію доведеться постійно. Згідно з мінімальними стандартними правилами ООН щодо поводження з засудженими (правила Манделли), медик у колоніях повинен бути присутній постійно.
Особливо гостра проблема виникла з виправними центрами. За законом медики мають оглядати всіх новоприбулих у тюрму, перевіряючи наявність травм та інфекційних захворювань. Однак у виправних центрах медики навіть не передбачені штатним розписом. На це закривають очі, хоча це порушує закон.
Васильєв пояснює, що допомога у виправних центрах надається на загальних підставах. Ці центри розглядаються як тест для системи охорони здоров'я. Якби законодавство змінили, можна було б забезпечити центри принаймні фельдшерами. Більшість засуджених уклали декларації із сімейними лікарями, однак керівники цивільних лікарень не проявляють особливого інтересу до стану таких пацієнтів. Потрібно внести зміни до закону про пенітенціарну систему.
Питання про тілесні ушкодження та їх фіксацію залишається чутливим. Після того, як медики в колоніях перестали підпорядковуватися керівникам установ, виникло питання: чи скаржилися вони на тиск щодо фіксації травм?
Васильєв наголошує, що медичні працівники взагалі не повинні інформувати начальника колонії про травми засуджених. Вони інформують про це Державне бюро розслідувань, що означає, що прямого тиску не може бути. Медики, які працюють давно, мають власне розуміння механізму фіксації ушкоджень. Керівник Центру не чув про тиск на начальників філій, однак визнає, що працівники колонії можуть не допустити побиту людину до медика. На сьогодні тілесні ушкодження почали активно фіксувати, хоча самі засуджені часто пояснюють їх як випадкові — «упав», «ударився», «злетів з ліжка».
У Бердянській колонії № 77 засуджені заявили про нанесення їм тілесних ушкоджень працівниками установи. Розслідування тривало. Ця історія стала публічною частково завдяки медикам колонії, які потім почали скаржитися, що на них тисне начальник та що їх не допускають на робочі місця.
Васильєв висловив здивування, чому про неправильну фіксацію ушкоджень стало відомо лише навесні, а не три роки тому. На його думку, ситуація не виникла щойно. Медичні працівники повинні правильно виконувати інструкції. Керівник Центру не відвідував цю колонію особисто, однак вважає керівника філії грамотною людиною.
Однак виникає логічне питання: якщо начальник колонії вважає, що медики працюють некоректно, він може просто не допустити їх на робоче місце. Чи означає це, що медики все одно залежать від начальника?
Васильєв визнає цю проблему. Він погоджується, що не всі начальники зацікавлені в якісній роботі, як і не всі медики. Однак начальник має право на певні перевірки медика — наприклад, переконатися, що той не заносить заборонені предмети. За бажання, начальник має важелі, щоб довести, що робота медика була незаконною. У нових наказах важливо захистити медичних працівників і надати їм імунітет. Деякі керівники колоній звикли, що медик повинен бути підлеглим рабом.
Проблема з засудженими з інвалідністю залишається гострою. У Софіївській виправній колонії люди з обмеженнями здоров'я самі майструють собі засоби для пересування. Вони потребують стороннього догляду, однак окремого персоналу для цього в колоніях немає. За ними доглядають інші засуджені, що формує ієрархію та послаблює режим.
Васильєв вважає, що працівники для догляду за засудженими повинні з'явитися серед персоналу самої колонії, а не медиків. Медицина займається лікуванням, а не доглядом. Він визнає, що прикро бачити такі умови та що проблема більша, ніж він уявляв. Керівник Центру обіцяє особисто перевірити ці факти та повідомити про результати.
Засуджені також потребують спеціального харчування. У Петрівській виправній колонії довго перебував засуджений без щелеп, який міг їсти лише рідку їжу. Однак спеціалізованого харчування йому не надавали.
Існує окремий наказ Міністерства юстиції про спеціалізоване харчування, однак за одним випадком стоїть системна проблема. Повинна бути активність лікаря, який виявив захворювання. Він подає рапорт начальнику колонії, а той його виконує — забезпечує засудженого їжею в зручній формі. Васильєв обіцяє доопрацювати це питання.
Одна з найбільших проблем у тюремній системі — це наркозалежність та лікування. На початку 2018 року 86 засуджених отримували замісну підтримувальну терапію (ЗПТ — щоденний прийом метадона або бупренорфіну замість нелегальних ін'єкційних наркотиків). До кінця року таких людей залишилося лише 11. Засуджені стверджують, що співробітники тюрем відмовляли в лікуванні з різних причин, зокрема тому, що вбачали в цьому легалізацію споживання наркотиків.
Васильєв пояснює, що згідно з наказом МОЗ кабінети ЗПТ створюються в лікарнях. Терапію система не може проводити самостійно — немає ні сил, ні засобів. Центр хоче змінити це, щоб терапію можна було проводити прямо в колоніях. Змінений наказ уже лежить у МОЗі, чекають підпису нового міністра.
Торік вдалося підписати наказ про пілотний проект проведення ЗПТ у Бучанській колонії. Васильєв розуміє, що ця терапія потрібна людям — ЗПТ це не наркотики, а лікувальний засіб, який допомагає впоратися з потягом. Інша справа — як до ЗПТ ставляться керівники, оперативники, режимники та охоронці. Колонії повинні бути зацікавлені в тому, щоб засуджені не шукали нелегальних шляхів отримання наркотиків і були позбавлені впливу неофіційних груп. Для такого усвідомлення потрібен час.
Туберкульоз залишається найбільшою проблемою в тюремній системі. За статистикою, яку отримала редакція, виходить, що 50% засуджених заразилися ним уже за ґратами.
На захворюваність впливають умови утримання. Грошей на покращення побутових умов фактично немає. Заклади ремонтують силами самих тюрем. Засуджених утримують у багатолюдних бараках, а не камерах. Ізоляторів, де б утримували хворих до початку лікування, мало, що призводить до взаємозараження.
Центр намагається проводити огляди. За сприяння Глобального фонду отримали 22 апарати «Джин експерт», які визначають бактерії туберкульозу на генному рівні. На сьогодні 600 засуджених мають резистентну форму туберкульозу.
За допомогою працівників установ планують контролювати дотримання прийому ліків. У інших країнах начальники тюрем особисто контролюють прийом препаратів засудженими, і там показники виліковування кращі. Медик сам не завжди може переконати людину сумлінно лікуватися.
Однак виникають практичні проблеми. У Петрівській виправній колонії довго не було місця для забору мокротиння. Тепер воно є, але з доставкою аналізів виникають складнощі — немає спецтранспорту. Начальник медчастини шукає способи передати аналізи, а засуджені іноді змушені їхати на обстеження власним коштом. Таким чином, «Джин Експерт» в області працює, але швидше діагностувати засуджених не допоміг.
Центр просить у Міністерства юстиції виділити додаткові кошти на закупівлю спецтранспорту. Одне авто на медичну філію вже вирішило б частину проблем. По-друге, етапування залізничним транспортом займає тижні й відбувається за незрозумілими маршрутами. Згідно з законом, транспортування проводить лише Національна гвардія.
Хворі засуджені, які могли б доїхати за день, їдять тиждень чи місяць разом з іншими засудженими. Якби були кошти на закупівлю авто й внесли зміни до наказу про конвоювання, можна було б возити хворих швидко й безпечно. Клопотання про ці зміни вже написано.
Однак Міністерство юстиції довго не відповідає. Дев'ять місяців чекають на рішення щодо виділення додаткових коштів. Васильєв був на бюджетному комітеті й наголошував, що на наступний рік кошти потрібно не просто передбачити, а й зафіксувати. Однак він сумнівається, що так станеться. На його думку, піде за мінімальною квотою — дадуть 55 мільйонів гривень, які гарантуються щороку на медицину.
На сьогодні на медикаменти потрібно 170 мільйонів гривень. Центр просив 107 мільйонів додатково на закупівлю загальносоматичних препаратів, протитуберкульозних засобів, щоб лікувати людей від ВІЛ-інфекції.
Скоро виникне пікова потреба фінансування. Глобальний фонд припинить фінансування, і система повинна буде самостійно лікувати всіх ВІЛ-інфікованих засуджених, хворих на туберкульоз і гепатит. Без додаткового фінансування ці проблеми не вирішити.