Марина Юханова шукала відповіді більше половини року. Її наречений Олександр Кобзар зник безвісти під час першого бойового завдання, але його телефон час від часу з'являвся в мережі. Коли вона спробувала написати йому, відповідь прийшла від когось зовсім іншого — окупанта, який знайшов пристрій.
Перша зустріч Марини та Олександра сталася у травні 2023 року в аптеці на Хмельниччині, де вона працювала фармацевткою. Олександр прийшов туди з побратимом за перев'язувальними матеріалами. Коротка розмова та жарти могли б залишитися просто приємним спогадом, але молодий чоловік повернувся. Спочатку під приводом придбання ліків, потім просто так. «І коли він прийшов вдруге, втретє вже за якимось «бинтом-пластирем», я зрозуміла, що це не просто так», — згадує Марина. Олександр попросив її номер телефону, і вони почали зустрічатися. «Вже з перших днів ми відчули спорідненість», — каже вона.
До повномасштабної війни Олександр працював комбайнером і дуже любив природу. Восени 2022 року він мобілізувався до 401-го окремого стрілецького батальйону. Спочатку служив у військовій частині на Київщині, потім його передислокували на Хмельниччину, де він познайомився з Мариною.
Коли їхні стосунки набули серйозності, Олександр був щирий: «Я військовий. Сьогодні я тут, а завтра не знаю, де я буду». Марина відповіла без вагань: «Для мене це абсолютно не є проблемою. Де він не був би, що з ним не було б, я буду з ним до кінця». Ці слова були дуже важливі для нього. Закохані подарували одне одному символічні жетони. На Марининому було вигравіюване послання від Олександра: «Та хай як би там не було — разом з усім впораємось. Люблю». Вона носила його постійно, не знімаючи навіть під одягом.
У червні 2024 року Олександра передислокували на Донецький напрямок. Вже наступного дня після прибуття він вийшов на своє перше бойове завдання в район Новоолександрівки у Покровському районі. Звідти він не повернувся. Через п'ять днів командування надіслало сім'ї повідомлення: Олександр Кобзар зник безвісти.
Марина почала шукати будь-яку інформацію про нареченого. Вона відвідувала зустрічі з омбудсманом та Уповноваженим із питань зниклих безвісти, перевіряла списки полонених, спілкувалася з родинами його побратимів, які також не повернулися з позиції. Але жодних відомостей не було. Однак телефон Олександра час від часу з'являвся в мережі. Марина вирішила написати йому у WhatsApp, сподіваючись дізнатися, у чиїх руках його пристрій.
Відповідь прийшла російською мовою. Людина, яка писала, повідомила, що вона спілкується не з Сашею. За словами невідомого, її наречений, ймовірно, загинув. Проте існує можливість, що він у полоні, оскільки тіло не було знайдено. Марина зрозуміла: з нею листується окупант, який знайшов телефон Олександра.
Понад пів року не було жодних новин про долю молодого бійця. Потім у січні 2025 року відбулася репатріація — на контрольовану Україною територію доставили 757 тіл. У одному з мішків, привезеному до бюро судмедекспертизи в Черкасах, знайшли тіло з документами, жетоном та хрестиком, які належали Олександру Кобзареві. Однак стан останків був гнилистий та муміфікований, тому однозначно ідентифікувати тіло було неможливо. Призначили молекулярно-генетичну експертизу, результати якої потребували кількох місяців очікування.
«Ми до останнього надіялися, що збіг все-таки не підтвердиться. А в травні нам зателефонували, що по братові є збіг», — пригадує Марина. Експертиза показала збіг на 99,9%, оскільки брат Олександра був єдиною доступною для порівняння ДНК людиною.
Проте коли Марина вперше приїхала до моргу на впізнання тіла, у неї виникли серйозні сумніви. «Тіло було в жахливому стані. Уже не було нічого, за чим можна було б впізнати. Людина є набагато вищою, ніж мій Саша. По-друге, нас насторожило, що у верхньому ряді щелепи наявні всі 5 зубів, хоча в Саші зуба не було», — розповідає вона.
Рідні Олександра попросили слідчого призначити повторний ДНК-тест. Марина переконана, що тіло, яке їм показали, — не його. «Є випадки, коли частини тіла можуть бути окремо, голова може бути однієї людини, рука — іншої. В цьому випадку тіло було цілісним. Не може бути, що, наприклад, взяли ДНК з ноги, а голова була іншої людини. Можливо, нам показали не наше тіло», — роздумує вона. Марина налаштована боротися до кінця та вимагає додаткових експертиз. «Я розумію, що це тіло не наше, а якщо воно не наше, то значить, воно чиєсь. Значить, якась родина досі не може його знайти», — каже жінка.
Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Артур Добросердов пояснює, що стан репатрійованих останків залежить від тривалості перебування на відкритій поверхні до евакуації з поля бою. «Іноді в одному мішку тіла різних осіб. Іноді в різних мішках, які доставлялись у різні установи судово-медичної експертизи, рештки однієї особи. І це викликає дуже багато додаткової роботи, тому що неможливо повернути родині частину тіла, а потім через певний час зателефонувати, сказати, що є ще інша частина тіла», — розповідає він.
Заступник директора Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Руслан Аббасов наголошує, що ДНК-експертиза може тривати від кількох місяців до півроку. При цьому ймовірність помилки виключена. «Якщо відбувся збіг, то ДНК-профіль встановлений і тіло є. Якщо десь помилилися при видачі тіла, то це не ДНК не зійшлося. ДНК не помиляється», — каже він. Ідентифікацію ускладнюють стани гниття та обвуглення. «У нас є випадки, де ми по 20-30 разів робимо спробу. Кожен фрагмент тіла — це чиясь людська доля. Надходять кісткові рештки, зуби. Це найскладніші зразки», — додає Аббасов.