Щелепно-лицевий хірург Крістін Ґудалл працювала в Ґлазґо на початку 2000-х років, коли місто переживало криз злочинності. Щодня вона оперувала пацієнтів із травмами обличчя, голови та шиї — наслідками ножових поранень та нападів. Одного разу молодий хлопець прибув до лікарні з глибоким ножовим порізом через все обличчя. Коли Ґудалл повідомила йому про неминучий шрам, його реакція її здивувала: він сприйняв новину без жалю. Коли його відвідали друзі, лікарка зрозуміла чому — у всіх них були подібні шрами. Хлопець просто приєднався до групи, для якої такі травми були нормою.
Цей випадок став для Ґудалл символом того, наскільки глибокою стала проблема насильства в її місті. У 2005 році ООН опублікувала доповідь, у якій Шотландія визнавалась країною з найвищим рівнем злочинності серед розвинутих держав. Того ж року Всесвітня організація охорони здоров'я присвоїла Ґлазґо статус «столиці вбивств» на континенті. Щороку понад тисяча людей звертались до лікарень міста з травмами обличчя, більшість із яких були результатом жорстокого поводження.
Проблема полягала не лише в самих травмах. Після виписки з лікарні пацієнти часто страждали від хронічного болю, посттравматичного стресового розладу, звертались до алкоголю та наркотиків для самолікування. Багато хто повертався до лікарні знову — як жертви чи як нападники. Ґудалл розуміла, що просто зашивати порізи недостатньо. Вона почала шукати способи запобігти самим нападам.
Тоді ж, у 2005 році, аналітик поліції Стратклайда Карін МакКласкі опублікувала звіт, у якому стверджувала, що традиційні методи правоохоронців не знижували рівень злочинності. На завершення звіту вона написала фразу, яка стала поворотною: «Зробіть щось інше». Вілл Лінден, який працював із МакКласкі, згадує, що вони не очікували, що ця фраза дійде до фінальної версії документа. Але головний поліцейський побачив її і дав команду: спробуйте щось нове.
Команда МакКласкі почала систематизувати причини злочинності у Шотландії: бідність, нерівність, токсична маскулінність, зловживання алкоголем. Вони розуміли, що поліція не може безпосередньо впливати на ці глибокі соціальні проблеми. Натомість вони почали досліджувати найкращі практики запобігання злочинності у світі. Результатом стало створення Департаменту зі зниження рівня злочинності, який очолив Лінден.
Департамент запозичив ідею з епідеміології: ставитися до злочинності як до хвороби, яка поширюється від людини до людини. Ця концепція походила від американського епідеміолога Ґарі Слаткіна, який у 1980-х та 90-х роках працював у Сомалі, де контролював спалахи туберкульозу та холери в таборах біженців. Слаткін розумів, що контроль над інфекційними хворобами базується на даних: спеціалісти позначають на карті місця найактивнішого інфікування, а потім фокусуються на стриманні поширення в цих зонах.
Пізніше, коли Слаткін повернувся в Чикаґо наприкінці 1990-х років, він виявив іншу проблему — вражаючий ріст кількості вбивств. Захоплений графіками та таблицями, він почав систематизувати карти Чикаґо та інформацію про злочини з використанням вогнепальної зброї. Порівнюючи дані, він помітив дивовижну схожість: криві розвитку епідемії грипу чи застуди виглядали так само, як криві поширення злочинності. Грип спричиняє більше грипу, застуда — більше застуди, а злочинність викликає ще більше злочинності.
Це була радикальна відмінність від традиційного мислення про насильство, яке зазвичай фокусується на силовій протидії та покаранні. Слаткін стверджував, що це глибоке нерозуміння людської природи. Поведінка формується моделюванням та копіюванням, а не страхом перед покаранням. У сфері охорони здоров'я лікарі не карають людей за їхні хвороби — вони намагаються їх зрозуміти та запобігти проблемам.
У 2000 році Слаткін запустив пілотний проект в одному з районів Чикаґо, який використовував підходи, подібні до тих, що ВООЗ застосовує для контролю спалахів холери та туберкульозу. Проект мав три опорні точки: перервати ланцюжок «інфікування», запобігти подальшому поширенню проблеми та змінити норми поведінки у групі. Результати були вражаючими: після першого року кількість убивств із використанням вогнепальної зброї знизилась на 67%. Коли проект розширили на інші райони, кількість випадків злочинності знижувалась мінімум на 40 відсотків скрізь, де його впроваджували.
Слаткін заснував організацію Cure Violence, яка тренує локальні команди для роботи в своїх спільнотах. Ключовою фігурою в цій роботі є так звані «переривачі насильства» — люди, які втручаються в ситуацію після перестрілки, щоб запобігти помсті, або заспокоюють людей, поки суперечка ще не переросла в насильство.
Кол Деметріус, 43-річний чоловік, який провів у тюрмі 12 років, працює переривачем насильства в одному з південних районів Чикаґо з жовтня 2017 року. Він виріс у районі, де злочинність була звичною справою. У 15 років він бачив загибель свого найкращого друга в перестрілці. Попри це, він ріс у порядній сім'ї та тримався подалі від вуличних банд, плануючи кар'єру на військово-морському флоті. Але коли йому було 19, його близький друг придбав нову автівку. Інші хлопці намагались її украсти, дійшло до пострілів. Кол відповів автоматично — у відповідь на постріл він відплатив тим самим. За кілька хвилин його життя повністю змінилось: його друг залишився паралізованим, а сам Кол відправився до тюрми.
Тепер Кол переконує молодих людей, які перебувають у тій же ситуації, що він був раніше, взяти паузу. Він показує їм, що далі — глухий кут, що є лише два можливих фіналу: тюрма або смерть. Переривачі насильства використовують численні техніки, деякі з них позичені з когнітивно-поведінкової терапії. Кол перелічує їх: «конструктивне копіювання» — повторення людям їхніх власних слів; «догляд» — просто перебування із кимось поряд, доки та людина не охолоне; наголошення на наслідках.
Ефективність переривачів насильства залежить від довіри до них. Багато хто, як і Кол, провели чимало часу в тюрмі й можуть говорити зі свого досвіду. Вони тісно залучені у справи місцевої спільноти. Переривачі можуть відповісти на перестрілку, переконавши травмованих близьких не відповідати тим самим. Але також вони знають, коли між двома людьми чи компаніями назріває конфлікт, і можуть щось зробити, щоб згладити суперечності чи запропонувати мирні альтернативи.
Демітріс Вотлі, керівник одного з осередків Cure Violence на півдні Чикаґо, вийшов з тюрми після 17 років ув'язнення й вирішив спробувати щось нове у своєму житті. Він переїхав у квартал, де протистояння вуличних груп були найсильнішими, і днями й ночами працював, щоб укласти «мирні угоди» між ворогуючими групами молодиків. Спершу йому вдалось переконати дві банди не стояти один в одного на шляху. Потім він працював індивідуально з молодиками, намагаючись змінити їхні погляди на насильство й допомогти їм знайти роботу чи повернутись до навчання. Вотлі відчув, що робить щось вагоме, коли побачив старших людей, які знов повертались на лавки у парках і скверах, спокійно п'ючи свою каву.
У новій зоні активності організація зазвичай дотримується сталої тактики. Спершу потрібно нанести випадки насильства на карту, щоб побачити, де їхня концентрація найвища. Наступний крок — найняти працівників, на яких можна покластись і які мають у цьому районі зв'язки. Ці переривачі патрулюють вулиці, знайомляться із власниками крамниць, із сусідами й вибудовують зв'язки з молодими людьми, що перебувають у групі ризику. У конкретному центрі працюють 11 переривачів, які шість із восьми годин своєї зміни проводять, ходячи районом. Так само й чотири соціальні працівники, які взаємодіють із місцевими на довгостроковішій основі. Спілкуючись із ними протягом від шести місяців до двох років, вони намагаються змінити ставлення місцевих до насильства та вказати їм на можливості влаштуватись на роботу чи отримати освіту.
Жермен Піс, соціальний працівник, каже, що у його рукаві має бути кілька козирів. Часом він може зацікавити молодих людей, розповівши, що може допомогти їм отримати паспорт чи водійське посвідчення. Деякі з цих хлопців та дівчат упевнені, що всім до них байдуже. Але щойно ти починаєш показувати, що тобі не все одно, дзвониш їм — вони самі починають телефонувати й казати, наприклад: «слухайте, я не їв уже два дні». Тоді ти виходиш і купуєш їм щось поїсти, паралельно отримуючи більше шансів розговоритись із ними.
Соціальні працівники допомагають із будь-чим, чого можуть потребувати їхні клієнти: скеровують їх до центру лікування від наркотичної чи алкогольної залежності, знаходять їм роботу, навіть купують новий одяг, у якому вони можуть піти на співбесіду. Робота непроста — особливо із тими, хто помолодше. Одного зовсім юного підопічного Жермена недавно застрелили, хоча він тільки почав змінюватись.
У Ґлазґо вирішили адаптувати чиказький підхід до місцевих умов. У 2005 році, коли заснували Департамент зі зниження рівня злочинності, Карін МакКласкі та Джон Карночан із поліції Стратклайда шукали по світу можливі рішення. Врешті-решт, вони зупинились на поєднанні підходу Ґарі Слаткіна із практикою Девіда Кеннеді, криміналіста з американського Бостона.
Модель Кеннеді, вперше запроваджена в 1990-х, передбачає, що учасників вуличної банди збирають разом і дають їм вибір: або вони припиняють злочинну діяльність і отримують допомогу зі здобуттям освіти чи влаштуванням на роботу, або ж матимуть жорсткі покарання. З одного боку — частіші обшуки на вулицях і довші строки ув'язнення. З іншого — ставлення до проблеми як до хвороби, яку можна й варто попередити.
Вілл Лінден, виконавчий директор департаменту, запевняє, що поєднання двох підходів було необхідним політично. Перш ніж звернутись до державних органів і сказати, що варто практикувати інакший підхід, вони мали показати, що поліція робить усе, що може — але цього все одно недостатньо. Спершу бюджет ділили навпіл: жорсткіше патрулювання отримувало стільки ж грошей, як і робота з профілактики злочинів. Тепер на другу сферу відходить 90% бюджету. Якби вони вимагали 90% одразу, більшість часу мусили б відповідати пресі на закиди, що вони занадто м'які до злочинців.
Департамент зі зниження рівня злочинності підконтрольний поліції, і це дуже незвично. Виходить, що поліція Шотландії єдина у світі формально впровадила модель ставлення до криміналу як до захворювань. Чиказька Cure Violence працює як підрозділ університету, подібні програми в Нью-Йорку й Балтиморі адмініструють міські департаменти охорони здоров'я. Втім, шотландська модель теж успішна. До того ж, окрім поліції у справу залучено широке коло фахівців із різних сфер, від лікарів до соціальних робітників.
Організація Ґудалл «Медики проти жорстокості», яку вона заснувала 2008 року разом із двома іншими хірургами, ходить по школах і навчає дітей тому, що таке злочини з використанням холодної зброї та як реагувати, якщо, наприклад, друг каже дитині, що має ножа. Організація стала партнером Департаменту зі зниження рівня злочинності.
У моделі Ґлазґо також працюють «навігатори», які, як переривачі насильства з Чикаґо, втручаються одразу після проявів жорстокості, щоб зняти напругу й допомогти людям знайти підтримку. Утім, навігатори в Ґлазґо не «приписані» до конкретних районів: вони працюють у загальноміських департаментах екстреної допомоги, часто чергують у лікарнях. Чимало людей, які потрапляють до відділень екстреної допомоги, планують помсту. Дуже важливо переконати їх не робити цього.
Біль вважається надзвичайним мотиватором для змін. Після первинної розмови навігатор супроводжує людину, допомагаючи отримати лікування від нарко- чи алкозалежності, запрошення на роботу чи лікування. Вони намагаються діяти швидко. Коли хтось прагне змінитись, потрібно бути готовим адаптуватись і швидко рухатися. За 6 чи 12 тижнів постраждалі вже матимуть інший настрій. Департамент не може дозволити собі, щоб ці люди чекали на увагу в черзі.
Поступово шотландці тестують нові ідеї. У 2012 році поліцейський Ян Мюррей, що працює в Департаменті зі зниження рівня злочинності, побував у Лос-Анджелесі, де відвідав Homeboy Industries — кейтерингову компанію, яка працевлаштовує колишніх учасників кримінальних банд. Даючи колишнім учасникам злочинів працевлаштування на рік, Homeboy Industries також пропонують менторство, психотерапію та чимало підтримки інших видів.
У Ґлазґо вирішили організувати подібне. Результатом стала поява Braveheart Industries — соціального підприємства, яке працює як відгалуження департаменту. Головний його бізнес — Street and Arrow, фудтрак в одному з місцевих парків, у якому готують курячі та рибні бургери. Влаштованим на роботу (контракт може тривати лише рік, щоб була можливість допомогти іншим екс-злочинцям) надають регулярні сеанси в психотерапевта, а також допомогу з освітою, житлом, доглядом за дітьми чи будь-чим іншим, чого гостро потребує людина. Що потрібно, аби влаштуватись у цей фудтрак? Досвід скоєння злочинів (а бажано й ув'язнення), уникнення алкоголю й наркотиків — і готовність до змін.
Мюррей стоїть біля фудтраку в типово мінливий для Ґлазґо день, коли яскраве сонце на небі змінюють дощові хмари. Він каже, що поліція роками була експертом із виявлення й затримання. Але він би ліпше обніс урвище парканом, який зупинив би бодай частину з тих, хто зібрався стрибати — аніж чекати знизу на тих, хто стрибне. Поліція робила друге десятиліттями. Чи допомогло?
27-річний Аллен працює в Street and Arrow вже три місяці. Коли його питають, скільки часу він провів у тюрмі, він не в змозі сказати. Втратив лік, але, як підказує Мюррей, чоловік потрапляв до в'язниці 27 разів. Аллен каже, що його мало підтримували в дитинстві, тож він обрав поганий шлях: алкоголь, наркотики, злочинність, хаос, в'язниця. Таким було його життя, і щойно ти це все починаєш — складно з такого втекти.
Після останнього візиту в тюрму він потрапив до реабілітаційного центру. Там хтось сказав йому про Street and Arrow. Він подав заявку на отримання роботи — і не повірив, коли таки отримав її. Аллен каже, що прийшов сюди ні з чим, буквально ні з чим. Але що більше віддалявся від хаосу, то кращим ставало його життя.
Зараз він бачить людей із автівками, і це те, про що він сам ніколи не думав. Тепер він планує податись на навчання в автошколу. Він просто хоче спокійного життя. Ніколи не прагнув такого раніше, хотів лише прийняти наступну дозу наркотиків. Коли виходило сонце, раніше це тільки додавало йому стурбованості, тому що на вулицю виходили більше людей із ножами. Тепер сонячна погода його вже не лякає. І він бачить перед собою майбутнє.
Для багатьох учасників проєкту звичні та прості речі можуть бути складними: приходити на роботу вчасно, отримувати замовлення, носити уніформу. Навігатори підтримують їх у цьому, тож під кінець року вони вже готові до «нормальної» роботи. Паралельно навігатори навчають колишніх злочинців іншій реакції на конфлікти — щоб ті стали агентами впливу в своїх середовищах.
Навігатор Алан Ґілмор каже, що коли щось іде не так, люди звикли зриватись: у злість, в алкоголь. Вони вчать їх давати цьому раду по-іншому. І за якийсь час видно дивовижні зміни.
Програма Braveheart Industries виявилась дуже успішною: 80 відсотків її учасників більше не потрапляли до в'язниці, знайшли собі роботу. Мюррей помітив істотну різницю в Аллені. Раніше, коли він був просто поліцейським, міг арештовувати такого хлопця десяток разів підряд — і це ні на крихту не змінило б його поведінки. А підтримуючи його, налаштовуючи з ним зв'язок, він може спричинити значні та тривалі зміни в його поведінці. Мюррей не міг повірити, наскільки класним є цей хлопець. Не може змусити його піти з роботи додому. І це вражає. Коли ти починаєш турбуватись про них — вони починають і самі турбуватись про себе.
За 10 років роботи департаменту кількість убивств у Ґлазґо зменшилась на 60 відсотків. Пацієнтів із травмами обличчя, які потрапляють до лікарень міста, знизилась удвічі. Зараз це близько 500 випадків на рік. Модель, яку розробили в Ґлазґо, показала, що злочинність можна розглядати як епідемію, яка поширюється від людини до людини, і що її можна контролювати так само, як системі охорони здоров'я вдалося зменшити кількість травм на робочому місці чи інфекційних хвороб. Фактори, які зумовлюють жорстокість, стосуються суспільних норм, економічних, політичних чи культурних умов. А їх — можливо змінити.