Дмитро Хилюк, журналіст агентства «УНІАН», повернувся в Україну 24 серпня 2025 року після обміну полоненими. Понад три з половиною роки він перебував у російському полоні, куди його вивезли під час окупації Київщини на початку повномасштабної війни. Редакція «Слідства.Інфо» зустрілася зі звільненим журналістом і записала його першу розповідь про життя в неволі.
Полон як лотерея
Хилюк описує атмосферу невизначеності, яка панувала в місцях утримання. Коли охоронці називали прізвище і наказували взяти речі та йти на вихід, ніхто не знав, що чекає далі. «Там отак відкриються двері, називають прізвище і «з речами на вихід». І ти не знаєш, куди тебе поведуть. Може в сусідню камеру, може десь побити. Може тебе поведуть і ставитимуть якісь запитання, які нічого не значать. А, можливо, ти поїдеш додому. Це була лотерея», — розповідає він.
Надія та розчарування
За кілька днів до звільнення Хилюк почув довгоочікувані слова охоронців. Його переселили в так звану відправну камеру разом з трьома іншими полоненими. Однак через добу їх розкидали назад по камерах з повідомленням, що обміну не буде. «Я повернувся до своїх хлопців, був розгубленим, вони теж засмучені. Але все одно кажуть мені: «Не бійся, за кілька днів тебе заберуть, якщо вже потрапив у список»», — згадує журналіст.
Перед остаточним звільненням російські охоронці оглядали кожного полоненого та цивільного заручника, перевіряючи наявність синців на тілі. Усім також наказали підписати документ, у якому вони заявляли про відсутність претензій до Російської Федерації та стверджували, що не зазнавали морального чи фізичного тиску, отримували гарячу їжу та медичну допомогу. «Цю нісенітницю в полоні, звісно, всі підписали. Тому що там ти підпишеш що завгодно, аби поїхати додому», — каже Хилюк.
Момент визволення
Освідомлення того, що він нарешті їде в Україну, прийшло лише після приземлення літака в Білорусі. Коли охоронці зняли пов'язки з очей і розмотали скотч з рук, Хилюк побачив цивільні автомобілі та автобуси на летовищі. «Коли я побачив цивільні автомобілі й автобуси, я зрозумів, що пекло скінчилося», — говорить він. Пересівши до автобуса, журналіст уперше за 3,5 роки побачив годинник. Це був символічний момент — весь час у полоні полонені не мали доступу до інформації про час.
Тотальна інформаційна ізоляція
Хилюк детально описує умови утримання, які характеризувалися повною відсутністю інформації про навколишній світ. «Це тотальний інформаційний вакуум. Ми бачимо там тільки зафарбовані вікна камери. Бачимо лише асфальт, бо ходимо зігнутими донизу. Ми не бачимо трави, пташок. Єдине, що ми бачили, це ворони на спостережній вишці», — розповідає він. Полонені самостійно вели календарі, намагаючись запам'ятати дати. Єдина інформація, яку вони могли дізнатися у охоронців, — коли цьогоріч припадав Великдень. Завдяки цьому вони намагалися «відсвяткувати» дні народження своїх рідних.
Повсякденне життя в неволі
Дні в полоні були монотонними та виснажливими. Полонені сиділи без жодної роботи, попросивши охоронців дати їм хоча б коробки для клеювання, щоб мати якусь діяльність. «Були хвилини розпачу в усіх нас. Думали, що нікому не потрібні, що про нас думають тільки рідні, а країна про нас забула. Хоча логічно усвідомлювали, що це не так», — говорить Хилюк. Триматися допомагало читання книг, яких було обмаль, тому доводилося перечувати їх багато разів. Щотижня журналісту снився Київ — місто, яке він розцінював як місце для роботи. «Снився Поділ. Снилось, що якимось тролейбусом їду, що я то там, то там, то в одному районі, то в центрі», — розповідає він.
Історія викрадення
Дмитро Хилюк був викраданий російськими силами понад три роки тому під час окупації Київщини. Його взяли в полон, допитували, а потім незаконно вивезли до Російської Федерації. Батьки журналіста востаннє бачили сина в березні 2022 року. Редакція «Слідства.Інфо» поспілкувалася з його батьками та розповіла про їхню історію у документальному фільмі «Окупація: ціна слова». Наприкінці травня 2023 року представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста вдалося поговорити з Хилюком, коли він утримувався в одній з колоній Володимирської області. Один зі звільнених полонених, який бачив журналіста у колонії в Пакіному, розповів, що Хилюк був дуже худим та мав плями від корости.