Російські окупаційні органи затримали колишнього учасника АТО Сергія Ковальського в окупованому Херсоні у 2022 році разом із дев'ятьма іншими українцями, звинувативши їх у причетності до терористичної діяльності. На початку 2026 року Південний окружний військовий суд у Ростові-на-Дону оголосив вироки групі, яку назвали «Херсонською дев'яткою». Ковальського засудили до 17 років позбавлення волі — першу п'ятирічку він має відбути у в'язниці, а решту строку в установі суворого режиму.
Ковальський мав військову підготовку і брав участь у бойових діях у 2015–2016 роках. Однак перед російським вторгненням він займався сільськогосподарською діяльністю і не був залучений до військової служби. Коли почалася повномасштабна агресія, він залишився в окупованому Херсоні. За розповіддю його матері Ірини, син отримав наказ залишитися на території та виконувати поставлені перед ним завдання замість того, щоб повернутися до своєї військової частини.
Третього серпня 2022 року російські силовики взяли Ковальського в полон. Спочатку його утримували у підвальному приміщенні на вулиці Лютеранській у Херсоні, де він зазнав жорстоких катувань. Його дружина Олександра розповідала журналістам про стан, у якому вона побачила чоловіка після звільнення: його тіло від шиї до поясу було вкрите синцями. Коли вона запитала, що сталося, він відповів одним словом — «струм».
Незадовго до звільнення Херсона Ковальського та дев'ятьох інших українців вивезли до окупованого Криму. Один із чоловіків не пережив тортур. За словами матері Сергія, група пробула на Криму лише три-чотири дні, оскільки саме в той період вперше підірвали Кримський міст, що унеможливило їхнє подальше вивезення. Потім їх перевезли до СІЗО «Лефортово» у Москві — слідчого ізолятора, який фактично контролює ФСБ і вважається одним із найбільш закритих у Росії. Там утримують осіб, підозрюваних або обвинувачених у скоєнні особливо тяжких злочинів.
У «Лефортово» Ковальський понад рік чекав завершення досудового розслідування. Його матір розповідала, як вона намагалася розшифрувати кожне слово в листах від сина, щоб дізнатися про його стан. Листи проходили цензуру російських наглядачів, тому часто вона отримувала лише фрагменти тексту — деякі речення були закреслені так, що їх неможливо було прочитати, іноді бракувало цілих сторінок. Сергій і його матір не могли писати про військові дії чи політичну ситуацію, обмежуючись описами природи та побутових деталей.
Після передачі справи до суду Ковальського перевезли до СІЗО №1 у Ростові-на-Дону. Умови утримання були вкрай важкими. Камера, розрахована на чотирьох осіб, утримувала 22 людини. Ув'язнені не могли навіть присісти — вони стояли як стовпи весь день. Черга була навіть для того, щоб почистити зуби або скористатися туалетом. Сергій жартував про це зі своєю матір'ю, описуючи день як цілодневне стояння з короткими перервами на сон — по 2–3 години на ніч, коли люди спали по черзі.
Літом умови ставали нестерпними через духоту. Конвоїри іноді відкривали невелике вікно (яке в'язні називали «кормушкою»), і чоловіки по черзі засовували туди голову, щоб дихати свіжим повітрям по п'ять хвилин кожен. Ув'язнені не мали жодних прогулянок і не виходили на свіже повітря. При такій скупченості люди постійно тіснилися один до одного.
Крім листів, Ковальський надсилав матері свої малюнки та вірші. Він завжди мав талант до графіки, і навіть у в'язниці продовжував малювати. Одну з робіт він створив у херсонському підвалі на картонній коробці, інші — у СІЗО «Лефортово» та СІЗО №1 в Ростові-на-Дону. Ірина роздрукувала цифрові копії цих малюнків на фотопапері та організувала невелику виставку у Херсоні.
Тридцятого січня 2026 року відбулося останнє судове засідання. Суд оголосив вироки членам «Херсонської дев'ятки» — від 14 до 20 років позбавлення волі. Ковальського визнали винним за трьома статтями Кримінального кодексу РФ: замах на злочин, акт міжнародного тероризму та організація терористичного угруповання. ФСБ звинувачувала групу у нібито підготовці до ліквідації окупаційних чиновників, виготовленні та встановленні вибухових пристроїв за завданням Служби безпеки України.
Перед оголошенням вироку Ковальський виголосив промову, у якій наголошував на своєму статусі військовослужбовця України. Він стверджував, що протидіяв збройному вторгненню, яке російська влада називає спеціальною військовою операцією. За його словами, Кримінально-процесуальний кодекс РФ не дозволяє російським судам розглядати справи про злочини, вчинені на території іноземної держави стосовно неросіян. Ковальський наголошував, що Росія має право утримувати його як ворога в рамках Женевської конвенції, але не має права судити його за спробу захистити свою Батьківщину. Він припускав, що його промова може спонукати суд додати до звинувачень ще кілька статей, але вважав, що сила в правді, а правда вимагає труднощів і обмежень. Промову він завершив словами «Слава Україні!»
Міжнародний експерт Михайло Савва, доктор політичних наук та фахівець Центру громадянських свобод, пояснює, що російська влада фактично не розрізняє статус українських військовополонених та цивільних осіб, затриманих за спротив окупації. Це відбувається тому, що російський режим офіційно називає військові дії «спеціальною військовою операцією», а не війною. Росія грубо порушує Женевські конвенції, не розділяючи ці категорії осіб.
Після анексії українських територій Росія поширює на українських громадян своє законодавство та судову систему, що прямо суперечить міжнародному гуманітарному праву. Женевські конвенції забороняють окупанту впроваджувати своє законодавство на окупованій території — він повинен використовувати місцеве. Однак оскільки Росія оголосила анексію, вона вважає, що немає перешкод для застосування своїх законів.
У міжнародному праві не існує поняття «цивільний полонений». Військові (комбатанти) можуть мати статус військовополонених, тоді як цивільні особи (некомбатанти) при незаконному затриманні вважаються заручниками або незаконно утримуваними особами. Це розрізнення має важливі наслідки для повернення людей. Військовополонених можна обмінювати на військовополонених іншої сторони, тоді як цивільних громадян значно складніше повернути, оскільки їх можна обмінювати лише на колаборантів.
Україна створила державний проєкт «Хочу к своим» для обміну засуджених в Україні колаборантів і державних зрадників на українських військовополонених та цивільних заручників, яких утримує РФ. Проєкт запустили у липні 2024 року. За два роки його роботи вдалося повернути 70 громадян. За даними керівника Секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Богдана Охріменка, у російському полоні з 2022 року перебуває понад тисяча українців. Після початку повномасштабної війни, станом на початок травня, вдалося повернути 9048 людей.