Розслідування зниклих людей та ідентифікація невпізнаних останків — це складний процес, у якому беруть участь поліцейські, медичні експерти, архівісти, дантисти та громадські активісти. Видання Mosaic опублікувало репортаж про те, як працює ця система на прикладі конкретної справи на півночі США.
У США нараховується близько 40 тисяч невпізнаних тіл або їхніх частин — це населення невеликого міста, розміщене в безіменних могилах чи на столах медичних експертів. Останніми роками активісти поступово змінюють цю ситуацію, інформуючи громадськість та створюючи бази даних.
Боб Зербі — головний медичний експерт у передмісті Нью-Йорку, де він працює вже 26 років. У дитинстві він мріяв стати поліцейським, але після травми коліна змінив кар'єру на парамедика та пульмонолога. Коли побачив оголошення про вакансію в місцевому бюро медичної експертизи, він склав іспит і з 1990 року працює там. Зербі впевнений, що любить свою роботу, адже кожна людина помирає по-своєму, і кожна історія унікальна. Щороку він та його команда аналізують причини смерті близько 750 людей, які до того залишалися загадкою. Хоча ці історії ніколи не бувають щасливими, він допомагає живим розібратися в тому, що сталося.
Літнього дня 2015 року байдарочник у штаті Нью-Йорк помітив у воді тіло. Спеціальні служби підняли його на борт човна. Це був дорослий білий чоловік без документів, у зимовому пальті, хоч надворі було 26 червня. Тіло доставили до Зербі, який розпочав кропітку роботу з встановлення особи.
Тіло залишили у холодильнику до часу, поки його можна було викласти на стіл із нержавіючої сталі в одній з двох кімнат для розтину. Особисті речі, знайдені разом із тілом, розмістили поряд. Вологі предмети висушили, інші поклали в паперові конверти, підписані номером справи та датою. Медичний експерт сфотографував тіло та задокументував усі шрами, відмітини та татуювання.
Знайдений у воді чоловік мав довгу клітчасту сорочку та коричневе пальто Eddie Bauer. Його штани були від Gap, пояс — від Brooks Brothers. На ньому були кросівки New Balance із блакитними шкарпетками, кільце на пальці, 31 долар та 1 цент готівкою, а також електронний пристрій для знешкодження систем безпеки. За тиждень після знахідки Зербі зайшов на сайт Національної системи загублених та нерозпізнаних людей — NamUs (читається як «name us», «дайте нам імена»). Чоловік у клітчастій сорочці став «Нерозпізнаною особою №14015».
Лорі Браскі, регіональна адміністраторка проєкту NamUs, працює з кімнати у своєму помешканні в передмісті Детройта. Десять років вона працювала медичною експерткою в поліції штату Мічиган, виїжджаючи на місця злочинів із фотокамерою та блокнотом. Тепер вона часто перевіряє телефон на новини про віднайдених померлих, але їхні рештки вже або скелети, або істотно розклались.
Браскі вперше дізналась про цю місію на похоронах своєї двоюрідної бабці, коли їй було всього чотири роки. Вона сиділа на коліні двоюрідного дідуся й слухала, як дорослі говорили про те, як гарно виглядала покійна та як добре мортар попрацював з її тілом. Невдовзі у школі вона сказала, що хоче стати «лікаркою для мертвих людей». Постаршавши, Браскі усвідомила, що хоче розуміти, як люди помирають, але насправді її цікавив вплив смерті на сім'ї та те, як підтримати дух родичів, не даючи їм оманливої надії.
Після того, як Браскі народила дітей, вона приєдналась до NamUs — проєкту, який із 2009 року став чималою онлайн-базою даних. Вона дзвонила медичним експертам та поліцейським по всій країні, переконуючи їх внести дані про неопізнані тіла. Спершу поліцейські не хотіли покладатись на ініціативу волонтерів, але крок за кроком вони сформували чималу базу. Лише у штаті Нью-Йорк ця база налічує близько 1300 тіл, найдавніше — 1975 року.
Коли людські рештки знаходять і не ідентифікують одразу, родини зниклих безвісти часто цікавляться, чи може це тіло належати тому, кого вони люблять. Це «чатування на тіло» — агонізуюче очікування ідентифікації — може тривати місяці чи навіть роки. Деякі родини перебувають у повторюваних циклах такого чатування. Адвокатка жертв з американського штату Міссурі Мо Реінтьєс написала у фейсбуці: «Легше ніколи не стає, ти ніколи до цього не звикаєш». Коли людина зникає, цикли від розпачу до надії — і назад у розпач — є частиною пекла, яке переживають ті, хто втратив кохану людину.
У липні 2015 року Браскі дізналась про потопельника з озера Онтаріо. Оскільки тіло знайшли у штаті Нью-Йорк, це була її зона відповідальності. Вона почала аналізувати подібні випадки, розглядаючи географію та обставини. Знаючи, що чоловік мав на тілі м'які тканини, вона зрозуміла, що це не був випадок людини, яка зникла 20 років тому. Вона почала гуглити імена зниклих, шукаючи свіжіші випадки.
Вона відсіяла неповнолітніх та жінок. Неопізнаного чоловіка було записано як білого, але Браскі знала, що афроамериканці, знайдені у воді, теж можуть виглядати як білі. Кілька разів траплялось, що навіть досвідчені кримінальні антропологи помилялись у расі виявленого тіла.
Серед особливих ознак померлого чоловіка було кільце з двома вигравіюваними курсивом літерами й прозорим каменем — можливо, діамантом. Першу літеру було складно розібрати: це була чи то А, чи то D. Зате щодо другої літери — Н — сумнівів не лишалось. Браскі перевірила в базі даних Національного центру інформації про злочини всіх зниклих осіб, опис яких міг би підпадати під №14015, потім почала шукати людей, чиє прізвище починалось на H. Це звузило список із чотирьох з половиною тисяч людей до п'ятнадцяти.
Вона натрапила на ім'я Домінік Хоферт. Браскі позначила Льюїстон, де Хоферт жив, на гугл-картах і побачила, що поселення межує з річкою Нижня Ніагара. Вона перевірила напрям течії — ця ріка впадає в озеро Онтаріо. Почавши гуглити його, вона натрапила на купу повідомлень про чоловіка та дізналась, що він був ювеліром. Коли вона подивилась на фотографії членів сім'ї, знайшлась фотокартка, де він стоїть із рукою на стегні, і видно, що він носить пласке золоте кільце з вигравіюваними літерами.
13 серпня 2015 року Браскі подзвонила в поліцейський департамент Левістона й попросила показати фото кільця сім'ї пана Хоферта. За кілька годин сім'я підтвердила: кільце належало Домініку Хоферту. Однак цього не було достатньо.
Рендольф Мітчел — дантист із містечка Ліонс, штат Нью-Йорк. Ставлячи пломби й знімаючи зубний камінь у звичні дні, двічі на місяць він вирушає до Брайтона, де працює в офісі медичного експерта. Завдання медексперта — ідентифікувати померлу людину, і у випадках, коли до справи дотичні законні нюанси, ідентифікація має відбутись у точній відповідності до науки. Впевненість має базуватись на результатах ДНК-аналізу, відбитках пальців чи зубах. Зубна тканина — найвитриваліша частина людського тіла. Коли тіло постраждало в пожежі чи сильно розклалось, для встановлення особи кличуть дантистів.
У випадку безіменного потопельника Мітчел отримав рентгенівський знімок ротової порожнини тіла, наносячи інформацію про пломби, коронки та інші вставки на спеціальний бланк. Потім цей бланк надійде в NamUs та інші структури з надією, що інформація співпаде з уже наявними в базі зразками. Це схоже на гру «знайди два однакових зображення» і вона досить надійна — який шанс, що один набір 32 зубів точно співпаде з іншим, іншої людини? Майже відсутній.
Мітчел порівняв інформацію про зуби піддослідного тіла із даними потопельника з озера Онтаріо. Так 13 серпня 2015 року №14015 офіційно став Домініком Хофертом.
Майже за сім місяців до того, у понеділок, 2 лютого, близько восьмої вечора Домінік Хоферт вийшов із будинку в місячну ніч. Перед тим він відгортав на своєму подвір'ї сніг. Його дружина пізніше сказала слідчам, що чоловік ані збудженим, ані сумним не виглядав. Тієї ночі температура впала нижче нуля. Двір Хофертів — у кількох сотнях метрів від річки Нижня Ніагара. Поліція запевняє, що Хоферт ішов не дорогою, а навпростець. Слідчі відстежили сліди довкола дому, через лісок і до берега — єдині сліди, які не повернулись назад. Наступного ранку рятувальники замовили ґвинтокрил, але марно: вижити у крижаній воді більше години людина нездатна.
Якимось чином тіло Хоферта промандрувало у воді понад сотню кілометрів. Після 192 днів без імені Хоферт возз'єднався зі своєю ідентичністю, а його тіло передали сім'ї.
Інша історія — про Джея та Джулі. У 2010 році Джулі Анна Келлі, яка тричі була заміжньою, зайшла до продуктової крамниці у штаті Вірджинія, щоб купити їжі своєму собаці Бастеру. Вона вирішила, що зі стосунками для неї все скінчено. У крамниці білявий незнайомець із акуратно підстриженою бородою зустрівся з нею поглядом. Він сказав, що у неї дуже гарні очі. Вона відрізала, що підлабузництво нікуди не приведе. Але, коли вони опинились в одній черзі перед касою, вони потисли один одному руки. Він представився Джеєм, вона — Джулі.
На парковці вона навмисно все робила повільно, сподіваючись, що вони заговорять іще. Того дня вони вечеряли разом, і в наступні п'ять років рідко коли розлучались на більше ніж кілька годин. Їхні друзі називали Гарольда «Джея» Мологона «чоловічою Джулі», а її — «жіночим Джеєм». Вони обидва мали чорні мотоцикли та їздили на них удвох. Також у них були десятеро внуків та взята у притулку триколірна кішка на ім'я Снікерс.
Після майже 30 років роботи пожежником Джей мав 62 роки, відставку і проблему з серцем, через яку часом доводилось викликати швидку. Більшість днів він проводив, вирішуючи побутові справи й намотуючи кола на своєму мотоциклі. Коли Джулі приїздила додому після роботи медсестрою в будинку для людей літнього віку, вони часом ходили до сімейного ресторану неподалік, де замовляли стейк та фаршировану капусту. Але частіше вони насолоджувались вечерями, приготовані Джеєм по пам'яті із днів, коли він працював кухарем на базі пожежників.
Джулі та Джей часто переписувались і зідзвонювались. 3 серпня 2015 року після її повернення з роботи Джей не відповів на повідомлення. Після того, як він відвіз її до будинку престарілих о 8:30 — на прощання пригорнувши для поцілунку та звично підколовши: «Ходи, зароби нам трішки грошей…» — вона пізніше міркувала, що він повернувся в їхній оббитий вагонкою двоповерховий будинок, якось протягнув свою улюблену дошку для серфінгу вузькими сходами, виніс її на подвір'я й поклав у багажник свого величезного чорного пікапу Ford.
Вона, певно, ніколи не дізнається, чому Джей пропустив призначену на той день зустріч із лікарем, залишив свій мобільний та ліки для серця вдома та проїхав дві години до віддаленого пляжу. Хоч колись він і прагнув стати професійним серфером, тепер казав їй, що серфінг — «спорт для молодих» і його серф лежав без діла принаймні п'ять років. Втім, коли за два дні знайшли автівку Джея на вузькій смузі піску, відомій як Далекі береги — поточеній оазами дубів та кедрів, доступній лише для позашляховиків та диких мустангів — із багажника автівки стирчала дошка для серфінгу.
У наступні після зникнення Джея місяці Джулі та їхній спільний друг Лорі хапались за будь-які пояснення. «Ми ішли цими дорогами — можливо, ось ця причина? Можливо, ця? І жодна нікуди не приводила». Із настанням зими Джулі наповнилась гнівом: «Чи він у теплі? У безпеці? Можливо, хтось над ним знущається? Може, його відібрали на політ до Марсу? Були всі ці дивні думки. Але ні, він сказав би мені».
Вона не спить добре. Піднімається на ліжку, думаючи, що чує Джея в будинку. В минулому їй дошкуляли мігрені, але тепер вона відчуває майже постійний фоновий слабкий біль. Коли вони обідають у тому ж ресторані, куди вона звикла ходити із Джеєм, вона дістає з упаковки останню таблетку знеболювального й ковтає її.
Перед тим вони сиділи в її вітальні — затишній, із комином та білим шкіряним диваном — і різдвяною шкарпеткою Джея досі на комині. Жінка принесла з кухні чек за покупки, які Джей прикріпив до реклами з місцевого супермаркета. Уперше вона помітила кілька написаних ним рукою слів. Її щоки збагряніли, з очей покотилися сльози.
З 14 років Джулі знала, що хоче стати медсестрою — але хвилювалась, що закоротка права рука та зміщена долоня розчавлять її мрію. Виростивши трьох дітей, вона таки стала медсестрою — але це Джей, наче медбрат, доглядав за нею, коли вона мала операцію на нозі й не могла піднятися з інвалідного візка навіть у туалет. Він готував для неї сніданок і приносив його їй у ліжко. Він допомагав їй контролювати рівень цукру в крові, тримаючи діабет приборканим.
Джулі не сприймала серйозно твердження про те, що є 95 чи 98 відсотків ймовірності, що він потонув. Вона не хотіла спекуляцій — тільки фактів. А факт у тому, що тіла не було. Вона шерстила інтернет на випадки потопельників та знайдених тіл чи частин тіл. Вона стежила за випадками нападів акул, бо в тих місцях їх чимало. Але акули можуть вкусити тебе — а тоді випльовують, їм не смакує. Вони не з'їдають людей, і бодай частини тіла мали б зберегтись. Чому їх немає, питала вона рятувальників? «Ну, якщо тіло мало глибокі порізи — воно могло піти на дно», відповідали їй. Але ані пірнальники, ані сонар не показали ніякого тіла.
Джей брав Джулі на цей пляж. Саме там вона відчула хвилювання від першої поїздки по піску. Територія віддалена, але в серпні туди нерідко заїжджали туристи з пляжними ковдрами, наборами для пікніку, парасолями та стільцями. Із фотографією, на якій Джей виглядає серйозним та респектабельним, Джулі обійшла три кілометри пляжу, питаючи людей, чи бачили вони чоловіка на знімку. Як Джей міг прошмигнути крізь натовп непоміченим?
Джулі досі думає, що це жахливий сон, з якого вона, врешті-решт, прокинеться. Але щоранку пригадує, що Джея досі немає. Люди кажуть їй: «Ти колись позбудешся його одягу?» Вона на те: «Ні, він же може досі бути живим, знаєте».
Хоча Джулі й знає, що Джей, швидше за все, не повернеться.
Зербі та Браскі знають надто багато сімей, які мають той же біль, що й Джулі. Це сумний факт — у них є тіло, є рештки, вони дійсно прагнуть зрозуміти, хто це, на відміну від поліції, якій цікавіше, хто вчинив злочин.
Завдяки увазі медіа з цими випадками розбираються значно швидше, ніж колись. Найскладніша для них задача наразі — залучати до NamUs більше поліцейських, медичних експертів, поповнювати базу. В сукупності це приведе до більшої кількості позитивних результатів.
Про Домініка Хоферта повідомляли в новинах не раз. Та й коли зник Джей, з Джулі спілкувались місцеві телеканал і газета. Але тисячи інших випадків такої уваги не отримують. Коли Джулі почала шукати зниклих людей в інтернеті, вона не могла стримати подиву: стільки інших подібних повідомлень є довкола. Так багато випадків, подібних на її. Знаходили автівки, гаманці — а самих людей не було, як і здогадок, де ті можуть знаходитись. Вони ніби розчинялись.
Зараз жінка розуміє, що ажіотаж інтересу від суспільства, як і від правоохоронців, поступово спадає. І такі люди, як вона, опиняються в пекельному колі — спостерігати, чекати, не в змозі йти далі. І лишатись у підступному, бездонному океані непевності.
Джулі живе у болісному усвідомленні, що вона може ніколи не дізнатись, як і чому Джей залишив її життя так само раптово, як і ввійшов у нього. Їй байдуже, яким буде результат — вона все одно кохатиме його до кінця свого життя.
Якби в неї було його тіло, вона обрала би кремацію та розвіяла порох над морем. Але спершу вона належним чином оплакала б свого чоловіка — це розкіш, яку в більшості родин, що втрачають близьку людину, приймають як належне.