Коли російські військові та місцеві збройні формування захопили Донбас у 2014 році, під їхній контроль потрапили десятки тюремних установ. За підрахунками правозахисних організацій, на той момент там опинилося понад 16 тисяч осіб — як засуджених, так і тих, хто перебував у слідчих ізоляторах без вироків. Українській владі вдалося евакуювати лише одну жіночу колонію, решта в'язнів залишилися на окупованій території.
Сьогодні точна кількість утримуваних невідома. Офіс Уповноваженої з прав людини Верховної Ради, який від імені України опікується цим питанням, такої інформації не має. Угруповання, що називають себе «ЛНР» та «ДНР», відмовляються надавати дані. Відомо лише, що в омбудсмена лежить близько 800 заяв від арештантів із проханням перевести їх у підконтрольні офіційному Києву установи, хоча охочих може бути значно більше.
Журналісти опитали десятки ув'язнених, які відбували чи відбувають покарання в тюрмах на окупованій території. Вони розповіли, що не всі мають можливість подати звернення на контрольовану Україною територію, а подекуди листи просто не виходять за межі колонії. Самопроголошена влада в ОРДЛО неохоче видає засуджених громадян України і не допускає туди ніких зі сторонніх спостерігачів. До них не приїздять українські правозахисники, не мають доступу туди й місії ООН чи ОБСЄ. Замість комітету ЄС із запобігання катуванню їх відвідують російські спецпризначенці, які проводять на території колоній «виховні заходи».
Артем Ульянов, 33-річний колишній засуджений, розповідає про своє п'ятирічне перебування в Брянківській колонії №11 на окупованій Луганщині. У 2013 році його засудили на сім років за розбій. Намагаючись уникнути харківських тюрем, відомих жорстоким ставленням до в'язнів, він добивався переведення в Луганську область. Однак невдовзі територія опинилася під контролем бойовиків.
З початком бойових дій у серпні 2014 року в колонії зникли світло і зв'язок на понад місяць. Почалися проблеми з харчуванням — протягом кількох місяців їжа не надходила взагалі. Засуджені спочатку доїдали рештки продуктів, потім харчувалися кабачками, які росли на території. Коли борошна лишилось мало, його змішували з пшеницею, і хліб виходив твердим, як фанера. Медикаменти в тюрмі з'явилися лише влітку 2015 року, а до того часу тяжкохворі в'язні — із туберкульозом, СНІДом чи хворобою печінки — повільно помирали в муках.
Майже вся адміністрація колонії втекла на початку бойових дій. Людей лишилося настільки мало, що заступник начальника мав особисто стояти на вартовій вежі з автоматом. Невдовзі на територію зайшли бойовики, побили вартового, зламавши йому прикладом ніс, і забрали всю зброю. Після цього почалися втечі — колонію залишили три в'язні. Один перейшов на підконтрольний українським військам бік, двох інших зловили й повернули. Після останньої втечі так звані «донські казаки» пригрозили масовими розстрілами, якщо втечі повторяться.
У вересні 2014 року казаки вперше зайшли в колонію. Вони знімали з стендів український прапор і тризуб, клали на підлогу й наказували в'язням топтати їх, погрожуючи розстрілами тим, хто відмовиться. Пізніше казаки завезли в'язням харчі та метал, щоб ті виготовляли для них зброю — за підрахунками Ульянова, на місяць арештанти робили від 30 до 50 шабель.
У травні 2015 року в колонії сформувалась нова адміністрація від так званої «ЛНР». Невдовзі туди завели російських спецпризначенців. За акцентом було чути, що це росіяни, а адміністрація казала, що це спецпризначенці МВС РФ. Вони заїжджали рано вранці на тонованій «Газелі», заходили в кожен підрозділ і лупцювали людей. Мали при собі списки ув'язнених, яким треба приділити особливу увагу. Людей витягали на коридор, били, робили «розтяжки» — люди втрачали свідомість, їм ламали ребра.
Жодна міжнародна організація, що опікується правами людини, не заїжджала до колонії. Ані «Червоний Хрест», ані ООН. ОБСЄ приїжджала лише до військових заручників, перевіряти умови утримання кримінальних елементів їх не цікавило.
Тривалий час так звана «ЛНР» не видавала українській владі в'язнів. Перші переведення почались лише у 2018 році. Артем Ульянов потрапив у другий етап — у 2019 році. Перед переведенням тюремники вимагали з нього 40 тисяч гривень. Чоловік відмовився — і його на два тижні посадили в ізолятор, обіцяючи «згноїти». Врешті-решт, його відпустили. Ульянов каже, що йому пощастило, бо має харківську прописку. Місцевим у переведенні відмовляють взагалі.
Правозахисниця Наталія Мельник, яка раніше працювала в організації «Донбас SOS», отримувала від в'язнів з тієї сторони безліч дзвінків із проханнями про допомогу. Її організація та такі структури, як «Харківська правозахисна група», у 2016 році почали детально вивчати це питання. Їм вдалося опитати кілька сотень осіб, які звернулися по допомогу з тюрем в ОРДЛО.
У 2018 році правозахисники випустили масштабний звіт про ситуацію з місцями несвободи на окупованих територіях. Вони зафіксували втечі довічників, вбивства внаслідок бойових дій, катування, голодування та смерті від ненадання медичної допомоги. У доповіді є дані й про те, що людей карали за проукраїнську позицію. Один із опитаних розповідав, що після того, як сказав, що правильно звільнили Слов'янськ, його відправили до карцеру. Тільки завдяки тому, що його співкамерник домовився за нього, його повернули, інакше він би не повернувся живим.
Правозахисники порахували, що під контролем незаконних збройних формувань опинилися 14 із 16 установ виконання покарань Луганської області та 14 із 20 установ Донецької області. На 1 листопада 2014 року в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах Донецької та Луганської областей знаходилося 16 200 осіб. Скільки в'язнів перебувають там зараз, в Офісі Уповноваженого з прав людини не знають. Не опікується цим питанням і Міністерство юстиції України.
Наталія Мельник каже, що в'язні масово висловлювали бажання перейти в установи, підконтрольні українській владі. Нерідко їй доводилося особисто направляти ці звернення до Уповноваженого з прав людини, оскільки з колоній вони не доходили. Чимало в'язнів скаржилися, що їхня заява не залишає стін установи.
Журналістам відомо про не один випадок, коли арештантам відмовляли в переведенні, посилаючись на те, що офіційний Київ цього не бажає. Попри те, що держава вносила людей у списки. Відмовляли також через те, що в них місцева прописка, а «своїх вони не видають».
Один із в'язнів Донецької області, прописаний на підконтрольній Україні території Донбасу, розповідав, що не хоче сидіти в ОРДЛО. Його сім'я знаходиться за лінією розмежування, родичів він не бачив уже шість років. Він каже, що не визнає так звану «республіку» і хоче повернутися туди, де його близькі й рідні. Майбутнього в ОРДЛО, на його думку, немає.
Деякі в'язні на знак протесту завдають собі поранень. Засуджений на довічне Олександр Михайлов, який відбував покарання на захопленій території Донеччини, вдалося домогтись переведення лише після того, як він порізав собі вени й проколов живіт. Чоловік відбував покарання в Єнакіївській колонії №52. Складність його ситуації полягала в тому, що він має кримську прописку. Разом з ним там було 12 людей із Криму, і в них спочатку була вказівка їх нікуди не вивозити. Потім нібито хотіли передати Росії.
Олександр скоїв подвійне вбивство. Він визнає провину, але стверджує, що вбив, обороняючись. Він хотів відбувати покарання за українськими законами, оскільки скоїв злочин у Криму при Україні, засуджений іменем України, громадянин України, українець за національністю.
Олександр розповідає, що в Єнакіївській колонії ситуація є поганою. Місяць тому туди завели спецпризначенців, які перебили весь корпус довічників. Одна людина померла, комусь руки-ноги зламали. Заборонили телефонні розмови. Особливо жорстоко карали за мобільні із камерами — коли такі телефони знаходили, було дуже сумно. Кілька разів приїздили з так званого «МГБ» й пальці роздроблювали прикладами за те, що знімали й викладали в Інтернет.
Журналістам вдалося дістати кілька фотографій з тієї тюрми. В'язні, що їх робили, уже в безпеці на підконтрольній території. Фото їжі, яку вони надіслали, підписали коментарем: «Цей оладок був нашим сніданком, обідом і вечерею».
Михайлов розповідає, що адміністрація вимагала від нього підписати, що він не має претензій до так званої «ДНР». Він відмовився, посилаючись на те, що формулювання «Донецька народна республіка» за законом не існує, і він ніколи не поставить свій підпис.
Правозахисники стверджують, що гуманніше законодавство — ще одна причина, чому арештанти з ОРДЛО бажають відбувати покарання в українських тюрмах. Зокрема й через закон Савченко, який зараховує один день перебування в слідчому ізоляторі як два дні тюремного строку. За цим законом багато кого із в'язнів, яких досі утримують в ОРДЛО, на підконтрольній Україні території, як кажуть правозахисники, уже звільнили б.
Адвокатка Марина Афендулова намагається повернути із самопроголошеної «ЛНР» свого клієнта. Відповідно до перерахунку за законом Савченко, він мав вийти на волю два роки тому. Утім, навіть без перерахунку термін його покарання закінчився кілька тижнів тому, 11 червня — та чоловіка досі тримають у тюрмі. В Офісі Уповноваженого є інформація про нього, але адвокатка отримала відповідь, що справа на особливому контролі, однак будь-яких дій з її приводу більше не вчиняється.
Чоловік потрапив у в'язницю за рішенням суду першої інстанції: він отримав 8,5 років за розбій. Інший суд скоротив термін до семи років, але в період оскарження вироку на Донбасі почалися бойові дії. Коли адвокатка направила рішення в Луганське слідче ізолятор, його долучили до матеріалів особової справи, але коли почався процес переведення чи зарахування строку, ухвала просто зникла. Їм сказали, що «рішення українських судів після травня 2014 року ми до уваги не беремо», оскільки у травні 2014-го року була прийнята так звана «конституція ЛНР».
Підзахисний адвокатки хворий, має проблеми з печінкою, але там йому навіть діагноз не можуть встановити. Щоб внести чоловіка у списки на переведення, його рідні заплатили самоназваним луганським структурам кілька тисяч доларів. Але його не перевели, бо сказали, що він зареєстрований на території «ЛНР», а вони своїх не видають.
Марина Афендулова переконана, що ув'язнених утримують як безкоштовну робочу силу. Більше того, вона каже, що кожного місяця з них вимагають сплатити значні кошти на утримання колонії. Були випадки, коли через непокору адміністрації засудженим «докидали» роки за надуманими справами.
На думку адвокатки, українська влада має на політичному рівні домовлятися про перевезення засуджених осіб, які бажають відбувати покарання під контролем держави. Інакше це питання вирішити неможливо. Вона каже, що це незаконні угруповання й невідомо, що за територія. Її ніхто не визнав. Вони навіть не можуть звернутися до Європейського суду з прав людини, оскільки вони не є суб'єктом європейського законодавства.
Такої ж думки правозахисниця Наталія Мельник. Вона каже, що, крім Уповноваженого з прав людини від Верховної Ради, на рівні держави більше ніяких зусиль для повернення цих людей ніхто не робить. Навіть статус цих осіб за сім років юридично лишився невизначеним.
Мельник вважає, що в'язні перебували під контролем держави й держава несла за них відповідальність. Фактично, держава їх там залишила. Тут є провина держави — і тому, можливо, не дуже активно цю тему піднімають.
На думку Мельник, величезною проблемою є те, що за лінією розмежування залишається чимало людей, які не були засудженими, а перебували в слідчих ізоляторах. Тривалий час щодо них не проводилось ніяких слідчих дій, українські суди термін ув'язнення їм не продовжували. Зрештою, більшу частину цих людей засудили місцеві так звані «фейкові» суди. Але не всіх. У Донецькому слідчому ізоляторі досі знаходяться близько 20 осіб, які навіть тими «судами» не засуджені, оскільки немає справ, немає свідків.
Станом на сьогодні прохання до Офісу Уповноваженого про переведення з ОРДЛО подали 762 ув'язнених. Звернення скількох людей не дійшли, невідомо. Як немає й точної цифри щодо кількості осіб, яких вдалося повернути. В офісі омбудсменки повідомили лише, що мають інформацію про переведення, починаючи 2018 року — це майже 400 осіб. Правозахисники стверджують, що до того часу на підконтрольну офіційному Києву територію завезли близько трьох сотень людей. Щодо того, скільки арештантів перебувають там загалом, в української сторони даних теж немає.
Колишні в'язні Єнакіївської колонії розповідають, що дехто в очікуванні переведення вже помер. Хтось від відсутності медичної допомоги, а хтось, не витримавши умов утримання, наклав на себе руки. Очевидці розповідають, що двоє людей повісилися в камері.
Більшість засуджених, яких опитали журналісти, кажуть, що по той бік їм твердять, начебто Україна відмовляється їх вносити в списки і повертати. Один із в'язнів каже: «Вони кажуть, що ми нікому не потрібні. Просимо вас посприяти вирватися з цього пекла».