Андрій Супік, нацгвардієць, якого російські окупанти взяли у полон у перший день повномасштабної війни, повернувся в Україну 24 серпня 2025 року в результаті обміну полоненими. Чоловік потрапив у ворожий полон, коли російські військові захопили Чорнобильську атомну електростанцію. Понад три з половиною роки він провів у полоні, не маючи можливості спілкуватися з рідними — за весь цей час йому дозволили отримати лише два листи, жодного телефонного дзвінка.
Для 40-річного Супіка повернення додому означало зустріч із сім'єю, яка чекала його кожного дня. Найбільше змін сталося з його сином Назаром: коли батько потрапив у полон, хлопчикові було всього півтора року, а тепер йому виповнилося п'ять. Андрій визнав, що навряд чи впізнав би свого сина, якби не розповіді дружини та фотографії, які показували хлопчикові протягом років розлуки.
Дружина Андрія Ольга дізналася про звільнення чоловіка від Координаційного штабу через смс-повідомлення. Сім'я проживає у Славутичі, тому вирішила негайно вирушити до медичного закладу на Чернігівщині, куди прибувають звільнені з полону. До цього закладу приїхали чотирма автівками близько 14 членів родини Супіків: дружина, син, матір Андрія Тамара, теща Наталія, брат, донька, зять, двоюрідна сестра з чоловіком та куми.
Мати Андрія Тамара розповідала про момент, коли дізналася про звільнення сина. Невістка подзвонила їй з новиною, і жінка одразу почала збиратися, не знаючи, що робити від радості. За три з половиною роки розлуки вона не чула голосу сина, не мала можливості з ним спілкуватися. Коли Ольга отримала відеодзвінок від щойно звільненого Андрія, вся родина почула його голос і побачила його обличчя вперше за роки розлуки.
На території медичного закладу розгорнулася сцена, яку спостерігали десятки людей, що приїхали зустрічати своїх близьких. Коли автобуси зі звільненими в'їхали на територію, родичі намагалися розгледіти своїх рідних у натовпі. Андрій швидко пройшов від автобуса до будівлі лікарні, і Супіки не змогли до нього пробитися. П'ятирічний Назар кричав на повні груди: «Тааато! Тааато!» — батька вдалося побачити лише через лікарняне вікно.
Після медичного огляду, через годину, Андрій вийшов із закладу та зустрівся з родиною. На його очах були сльози, від емоцій йому не вистачало слів. Мати Тамара показала йому сина, і Андрій взяв Назара на руки, цілуючи його. Батько запитав сина, як у нього справи, чи слухає він маму, і хлопчик відповідав коротко й впевнено. Коли Андрій запитав, куди вони їдуть, Ольга пояснила, що трішки поїдуть полікуватися і повернуться назад.
На запитання про те, чи впізнав би він свого сина, Андрій чесно відповів: «Я б його не впізнав, якщо чесно». Дружина Ольга не відходила від чоловіка ні на мить, цілуючи його у плече. Рідні Андрія, розчулені возз'єднанням, не могли стримати сліз.
Сам Андрій ділився своїми емоціями від зустрічі: «Ці емоції ніколи не передати словами. На ці емоції ми чекали кожного дня, кожної хвилини. Відчуття — вони нас не зламають. Відчуття хороші». Для сім'ї Супіків цей день став довгоочікуваним моментом повернення до нормального життя після років розлуки, невизначеності та болю розлуки.