Гватемала на початку 2000-х років перебувала в стані глибокої кризи. Країна, розташована на південь від Мексики, славилась своїми природними красами та історичною спадщиною цивілізації майя, але водночас страждала від катастрофічного рівня насильства. Наслідки громадянської війни, яка тривала з 1960-х до 1996 року, залишили глибокий слід: територія опинилась під впливом озброєних угруповань колишніх військовослужбовців та міжнародних наркокартелів з Мексики та Колумбії.
На той час убивства в країні були звичайною справою. На кожні 100 тисяч населення припадало 46 вбивств щороку, однак понад 90% з них залишались нерозкритими. Правоохоронці могли розкрити менше 10% злочинів. Криміналітет контролював судову систему, органи влади та правоохоронців — тих, кого не вдавалось купити, просто вбивали. Люди не довіряли державним інституціям і масово залишали країну.
Фізична безпека населення була настільки критичною, що на приватних будинках встановлювали колючий дріт під напругою, а вікна й двері заґратовували. Туристичні гіди обов'язково носили зброю, оскільки туристів часом викрадали з метою отримання викупу. Заборони на проносіння зброї в громадські місця були настільки поширені, як у сучасній Україні оголошення про наявність Wi-Fi.
Місцеве громадянське суспільство та окремі політики почали шукати допомогу за кордоном. Виникла ідея створити незалежну комісію з авторитетних юристів, яка мала б широкі повноваження, але не залежала б від місцевих політичних, бізнесових та кримінальних структур. Суспільство довго сперечалось з цього приводу, висловлюючи занепокоєння щодо «принизливого зовнішнього управління» та сумніви в тому, чи зможуть іноземні фахівці зрозуміти місцеві реалії. Переломним моментом стало вбивство трьох депутатів із сусіднього Сальвадору корумпованими гватемальськими поліцейськими. Це переконало суспільство, що власних сил недостатньо. Як тоді висловився віце-президент країни, боротися з гватемальською корупцією силами самих гватемальців — це те ж саме, що зв'язати пса-крадія сардельками й сподіватись на його нерухомість.
Наприкінці 2006 року Гватемала підписала з Організацією об'єднаних націй договір про створення Міжнародної комісії проти безкарності, відомої за абревіатурою CICIG. Ключовою особливістю було те, що комісія фінансувалась виключно з-за кордону — переважно США, Канада та країни Євросоюзу надавали кошти. Гватемальський бюджет не виділяв їй жодного сентаво, що позбавляло місцеву владу будь-якого фінансового важеля впливу. Єдиним механізмом контролю було право президента кожні два роки продовжувати мандат комісії.
З самого початку CICIG комплектувалась провідними фахівцями з боротьби з корупцією та організованою злочинністю з понад 20 країн. Очолив комісію іспанський юрист Карлос Кастресана, який мав багатий досвід роботи в своїй країні адвокатом, суддею, прокурором та державним обвинувачем Верховного суду. Він брав участь у справах проти мафії, корумпованих чиновників та бізнесменів, включно з екс-прем'єром Італії Сільвіо Берлусконі. Кастресана також відомий як той, хто зібрав юридичні аргументи для арешту чилійського диктатора Августо Піночета. Його професійна репутація згодом привернула увагу й України — у 2017 році він був одним із кандидатів на посаду аудитора Національного антикорупційного бюро України, однак держава не підтримала його кандидатуру, хоча міжнародна спільнота та громадянське суспільство висловлювали підтримку.
Структура комісії включала 30 слідчих із різних країн, яким на місці допомагав відділ досвідчених місцевих прокурорів, що раніше розслідували особливо тяжкі злочини. Однак місцеві прокурори виконували переважно дорадчі функції. Навіть поліцейські в CICIG були міжнародні. Загалом у структурі органу на початку працювало близько двох сотень людей. Річний бюджет становив понад 15 мільйонів доларів.
Повноваження комісії були широкими: вона могла розслідувати злочини кримінальних структур, збирати докази через таємне прослуховування, виступати стороною обвинувачення в суді та пропонувати законодавчі реформи. Однак перші кроки були сповнені труднощів. Система захисту свідків, що існувала в країні, виявилась абсолютно неефективною. Люди не хотіли свідчити, розуміючи, що потім їх просто вб'ють. Тому спочатку слідчі комісії працювали практично без залучення свідків. У рідких випадках, коли люди все ж погоджувались свідчити, їх та їхні родини переселяли за кордон. Це було важливо для демонстрації того, що комісія справді піклується про безпеку своїх джерел.
Фізична безпека була критичним фактором у роботі CICIG. Значна частина 15-мільйонного річного бюджету йшла на убезпечення. Працівників комісії та членів їхніх сімей цілодобово охороняли правоохоронці. При серйозних ризиках сім'ї перевозили за кордон, переважно до Канади чи Європи. Як розповідав Кастресана, через надзвичайно небезпечну обстановку, пов'язану з розслідуванням корупції та організованої злочинності, була створена окрема служба безпеки, подібна до маленької армії. Для деяких операцій комісія просила підтримки регулярних військових частин — іноді залучалось до трьох тисяч солдатів.
Добір членів комісії здійснювався частково ООН та державами, які відрядили своїх фахівців, а частково спеціалістами з Гватемали. Усі вони щомісяця проходили так званий «механізм контролю надійності», включаючи перевірку поліграфом. При найманні спеціальні комісії перевіряли спосіб життя людей та їхні зв'язки на предмет доброчесності. CICIG почала тісно співпрацювати з місцевими органами правосуддя, навчаючи їх новим інструментам слідства.
Уже після перших успішних процесів комісія здобула підтримку понад 60% гватемальців. Серед перших справ був випадок, коли кримінальний авторитет, відбуваючи покарання у в'язниці, фактично керував нею, а поліцейські покривали організовану ним контрабанду. Іншою резонансною справою стало розкриття у 2009 році вбивства відомого адвоката Родріго Розенберга. Спершу це вбивство не привернуло значної уваги — у Гватемалі було чимало таких випадків. Однак згодом з'явилось передсмертне відео адвоката, в якому він звинуватив у своїй смерті тодішнього президента. Комісія довела, що Розенберг сам організував замах на себе, щоб покарати керівництво держави, яке, на його думку, було відповідальним за вбивство його коханої — доньки відомого бізнесмена. Для цього адвокат змовився з братами убитої жінки, щоб ті замовили для нього кілерів. Усіх засудили до понад 10 років за ґратами.
Кастресана та інші члени CICIG розуміли, що публічність — один із небагатьох способів зробити роботу комісії ефективнішою. Вони активно співпрацювали з медіа, завдяки чому справи комісії часто опинялись у центрі уваги місцевих ЗМІ.
Однак у корумпованих місцевих судах справи часто закінчувались нічим або розтягувались на роки. Тому наступним кроком комісії було створення спеціалізованого суду для процесів над впливовими підозрюваними — подібно до того, як пізніше в Україні був створений Вищий антикорупційний суд.
У 2013 році новий етап розпочав новий керівник комісії, колумбійський слідчий Іван Веласкес. Він зосередив роботу на викритті політичної корупції на найвищому рівні. Веласкез заявляв, що кримінальні та промислові групи фінансують виборчі кампанії політиків у обмін на подальший захист та державні замовлення. Найвпливовіші люди країни відчули безпосередню загрозу.
Комісія завдавала удар за ударом. Спільно з Генпрокуратурою CICIG оприлюднила подробиці корупційної схеми на митниці за участі віце-президентки Роксани Бальдетті та президента Отто Переса Моліни. З'ясувалось, що великі компанії-імпортери сплачували політикам мільйонні хабарі, натомість їх звільняли від сплати мита. Після оприлюднення цієї інформації десятки тисяч гватемальців вийшли на вулиці з вимогами відставки та арешту підозрюваних. Вони домоглись свого.
Після арешту чинного керівництва держави у Гватемалі розпочалася політична криза. Наприкінці 2015 року на президентських виборах переміг відомий комік Джиммі Моралес. Спершу він демонстрував підтримку комісії та продовжив її мандат. CICIG за цей час домоглася підвищення прозорості фінансування виборчих кампаній. Однак згодом підтримка президента зменшилась, а парламент відхилив реформу Конституції, яка мала б зробити незалежнішою правоохоронну систему.
Комісія продовжувала розслідування щодо топ-посадовців. Поступово фігурантами справ ставали родичі президента, а згодом і він сам. Слідчі з'ясували, що декілька бізнесменів, у тому числі причетних до наркотрафіку, приховано фінансували кампанію Моралеса. Комісія попросила в парламенту позбавити президента недоторканності, однак це не вдалось. Моралес за підтримки консервативних політиків та зацікавлених бізнесменів розпочав кампанію з дискредитації комісії. Він вимагав вигнати з країни голову комісії Івана Веласкеза. Коли керівники МЗС Гватемали виступили проти цього, президент їх звільнив. Однак Конституційний суд вирішив, що президент не має права виганяти Веласкеза. Той продовжив свою діяльність.
У вересні 2018 року Моралес оголосив, що не продовжуватиме мандат комісії після його закінчення у вересні 2019 року. У січні 2019 року президент припинив роботу CICIG та зобов'язав іноземних працівників протягом доби залишити країну. На тлі активних громадських протестів Конституційний суд заблокував це рішення, і комісія продовжила роботу до 9 вересня 2020 року.
У останні роки показник схвалення діяльності CICIG серед громадян ніколи не був нижчим за 70%. Нові гватемальські політичні партії намагались відродити комісію, однак через брак медійної та фінансової підтримки вони не набули популярності. Ключові політичні сили країни, які контролюють медіа й більшість фінансових потоків, не зацікавлені у поверненні небезпечної для них комісії. Вони намагаються переконати населення в тому, що CICIG перевищувала владні повноваження, приймала неправосудні рішення, була неконституційною та ставила під загрозу систему правосуддя. Вони риторично питають: чи можуть чужинці бути справді зацікавлені у розвитку країни?
Однак напрацювання комісії тепер намагаються адаптувати в інших країнах. Сусідні Гондурас і Сальвадор, далекі Косово й Україна беруть гватемальський досвід за зразок. Антикорупційні органи намагаються залучити закордонних фахівців, імплементувати антикорупційне законодавство, створити антикорупційний суд та спеціальний підрозділ у складі прокуратури — точно так, як було в цій латиноамериканській країні.
В Гватемалі зараз дещо спокійніше. Кількість убивств знизилась удвічі й у 2017 році становила 26,1 на 100 тисяч людей — високий показник, але не такий шокуючий, як раніше. Кількість покараних за насильницькі злочини зросла з 2% у 2008 році до 13% у 2016 році. Близько 400 впливових корупціонерів тепер, завдяки CICIG, відбувають свій термін за ґратами.