Спокійний ранок у спальному районі столиці раптово перервався. О 5:10 ранку гучні вибухи розбудили журналіста Дмитра Реплянчука та його дівчину. Звуки були зовсім іншими від святкових салютів — це був ракетний обстріл. Путін оголосив про початок військової операції, російські військові формування розпочали наступ на територію України.
З тремтячими руками журналіст відкрив телефон, щоб дізнатися новини. Вибухи продовжувалися один за одним. Вибігши на кухню і відкривши вікно, він почув ще кілька потужних вибухів. Птахи панічно злітали в небо, а сирени припаркованих поблизу автомобілів додавали хаосу. На горизонті розвиднялося.
Перші думки були про безпеку: чи влучать у будинок? Чи захистять стіни від уламків? Страх змішувався з блювотним рефлексом. Поряд тихенько скавчала собака, яка боялася вибухів. Зі смартфона лунав голос Путіна про «звільнення України від нацистів» та заклики до українських військових скласти зброю. Емоції страху поступово змінювалися на гнів і ненависть. Журналіст відчував бажання розбити телефон об стінку, щоб не чути цей голос, подібний до звуку скриплячого металу.
О 5:30 ранку перші вибухи наче стихли. За інформацією новин, Росія обстрілювала українські військові об'єкти, склади та пункти управління балістичними ракетами. На вулиці можна було бачити, як загоряються червоні фари автомобілів. Найшвидші киян вже кидали валізи в багажники і тікали зі столиці. Журналіст швидко вдягся і вибіг перевірити, чи відкрите бомбосховище у сусідньому будинку — старий підвал, який місцева влада очистила від сміття і провела туди електрику. Цей підвал ще ніколи не використовувався як укриття від бомб.
На вулиці панувала дивна атмосфера. Одні люди поспішали до своїх автомобілів з валізами, інші спокійно ходили з цигарками в руках. Це була загальмована реакція чи нерозуміння загрози? Адже в будь-який момент вибух міг пролунати прямо на їхній вулиці.
Бомбосховище досі не відкрили. Оператор комунальної служби обіцяв, що за кілька хвилин прибіжить працівник з ключами. Дівчина журналіста залишилася у квартирі на сьомому поверсі з собакою, яка продовжувала тихенько скавчати. Журналіст побіг до найближчого банкомата, проклинаючи себе за те, що не зняв достатньо готівки завчасно. Він просто не вірив, що почнеться повномасштабна війна. Ніхто не вірив.
Перед банкоматом утворилася невелика черга. Жінка не могла опанувати себе і засунути банківську картку в отвір — її руки тремтіли. Хтось їй допомагав. Журналіст стояв і думав: через скільки хвилин у банкоматі закінчиться готівка? Комусь явно не пощастить. Повз у бік станції метро пробігали студенти з валізами. З сусіднього магазину раз за разом виходили заспані люди: в одній руці у них були пакети з консервами і крупами, в іншій — бутлі питної води. Знову пролунав вибух, гучніший за попередні.
За новинами, російські військові обстрілювали українські аеродроми балістичними ракетами. По всій ділянці кордону з Росією тривали обстріли українських прикордонників майже з усіх видів зброї. Кількість загиблих і поранених залишалася невідомою, але було очевидно, що їх багато. Журналіст повернувся додому. Він та його дівчина швидко зібрали тривожні рюкзаки і набрали воду усюди, куди вона тільки заллялася: у бутлі, каструлі, відра. За вікном не перестали кричати птахи. Вони збирали рюкзаки з розрахунком на кілька днів, хоча журналіст відчував, що може не повернутися додому скоро.
О 7:30 ранку ситуація розвивалася стрімко. За інформацією, українські військові збили щонайменше 5 російських літаків і військовий гелікоптер. За пів години журналіст мав розпочати зум-заняття з вивчення англійської мови. Тепер це звучало абсурдно. Тим часом у Києві збили ворожий безпілотник, який впав прямо на дорозі в спальному районі. З Білорусі на північ України заходили танки. З півдня — з анексованого Криму — також йшло вторгнення російських військ. Це означало, що вони намагаються окупувати всю Україну.