Данило Мурашкін був ще підлітком, коли вперше усвідомив, що його чекає військова доля. У 2014 році, коли російські війська вперше окупували його рідний Маріуполь, хлопець разом із дідом опинився на вулиці серед вибухів. Той розмовляв з ним про війну, і Данило запам'ятав слова: «Колись і тобі доведеться воювати». Коли у 2014-му під час бойових дій сформувався батальйон спеціального призначення «Азов», підліток став мріяти про службу в цьому підрозділі. Він заявив матері про свої наміри, але мрія здійснилася лише через сім років.
У 2021 році, досягнувши повноліття, Данило закінчив Маріупольський морський ліцей, пройшов курс молодого бійця та вступив до лав «Азову». Йому було 19 років, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення. З першого дня він захищав своє місто разом із побратимами. Під час боїв отримав уламкові поранення та вивих плеча від вибуху, але вважав ці травми незначними порівняно з тим, що його чекало.
У травні 2022 року, коли оборона Маріуполя підходила до кінця, Данило разом із іншими бійцями потрапив у російський полон. Це сталося 16 травня, коли він залишав завод «Азовсталь». На контрольно-пропускному пункті його змусили роздягнутися, перевірили всі речі. Данило намагався позбутися всього, що могло б його скомпрометувати — розбив телефон і викинув його. Потім полонених завантажили в автобуси і відвезли в окуповану Оленівку.
У колонії в Оленівці полонених розмістили по бараках, знову перевірили речі та записали персональні дані. Ніч з 28 на 29 липня 2022 року залишилася в пам'яті Данила як одна з найстрашніших. Того дня російські окупанти скоїли теракт: у одному з бараків пролунало кілька вибухів, унаслідок чого загинуло 54 полонених, понад 70 отримали поранення. Данило був свідком цієї трагедії — чув вибухи, бачив полум'я, чув крики побратимів.
До 27 вересня 2022 року Данило перебував в Оленівці. За день до етапування він святкував свій 20-й день народження — побратими подарували йому шматок хліба та сигарету. Потім його разом з іншими полоненими завантажили в машини і відвезли до Таганрога. Коли знімали пов'язки біля СІЗО, Данило почув російську музику і зрозумів, що опинився на території Росії.
У Таганрозькому СІЗО полонених чекала жорстока так звана прийомка. Данило описує це як випробування, яке потрібно було витримати, щоб далі жити. Його піддавали фізичному побиттю та морально-психологічному впливу. Без годинника було складно визначити час, але йому здавалося, що це тривало близько п'яти годин.
У Таганрозі Данило схуд на 30 кілограмів. Харчування було жахливим — їжа часто була зіпсована, містила сторонні предмети. «У чашці могло бути каміння, якісь незрозумілі уламки в їжі були, крисине гімно», — розповідає він. Ввечері давали шматок риби, в якому він знаходив глистів. Перша страва була просто водою з лавровим листом, на друге могли дати кілька гнилих або підморожених картоплин. Здоровий чоловік дивився на це і не міг повірити, що його змушують їсти таке.
Данилу видали чорну робу з рефлективними стрічками, рушник, взуття, чашку та білизну. Його розмістили у шестимісній камері. Полонені мали дотримуватись суворого режиму: підйом, сніданок, щоденні дві перевірки — до обіду і після. Ці перевірки часто супроводжувались побиттям.
Одного разу його жорстоко побили залізною трубою. Данило впевнений, що це робили військові спецназу, оскільки коли падав, бачив військове взуття та форму. Його били до того моменту, поки він не впав, а потім продовжували бити ногу. Вона почорніла від синців. Побратими допомагали йому ходити в туалет і до столу. Нога не згиналась і дуже болила. Лише після обміну, коли зробили МРТ, Данило дізнався, що у нього розірвалися м'язи.
Коли він просив медичну допомогу, йому відмовляли, кажучи, що все пройде само собою. Але потім ті ж люди, які його побили (він впізнав їх по голосу), повернулися і побили ногу ще раз. Вони питали: «Що, в тебе нога болить?» Коли він підтвердив, вони сказали: «Зараз полікуємо» — і знову почали бити.
Після 14 місяців у Таганрозі Данила перевезли до Кіровської колонії. Там умови були дещо м'якші — полонених розмістили не в камери, а в бараки. Данило згадує, як дивився на небо і радів цьому простому виду. У Кіровській колонії не було таких жорстких обмежень, як у Таганрозі. Іноді полонені могли курити цигарки, форма не була уніфікованою — вони ходили в цивільному одязі, крім військової форми.
У неволі Данило почав вірити у Бога. Він дуже хотів прочитати Біблію і постійно просив її у наглядачів та під час допитів. Ті зазвичай насміхалися і називали його образливими словами. Але завдяки постійним зверненням він отримав свою першу Біблію у Таганрозі. Данило вважає її книгою життя. Він дотримувався посту, коли це було можливо, не їв м'яса, коли воно траплялось у тарілці. Іноді він навіть втрачав свідомість від голоду, але віра давала йому сили. Він хотів показати Богу, що навіть в таких умовах зберігає повагу до нього.
У грудні 2024 року Данила етапували до СІЗО №3 міста Кізел Пермського краю. Йому пощастило, оскільки у день прибуття фактично не було жорстокої прийомки. Спершу новоприбулих відправили на кількатижневий карантин, потім розподілили по камерах. Впродовж дня полонених примушували стояти на одному місці в уявному квадраті, переміщатися було заборонено, сідати не можна. Весь час в камері лунала російська музика або пропагандистський подкаст.
У цьому подкасті росіяни переповідали свою версію боїв за Маріуполь, Другої світової війни та подій в Одесі у 2014 році. Подкаст вимикали лише на ніч, але часто залишали включеним мікрофон, через що весь час лунав шум. Данило лежав і намагався заснути, але голова гуділа від гучного звуку. Він розумів, що нічого не може з цим зробити — не піде ж він ламати динамік, бо будуть наслідки.
Абсолютно будь-які дії — сходити в туалет, поїсти, співати російський гімн, лягти спати — полонені могли робити лише за командами наглядачів. Команди давали через динамік жива людина, а не записаний голос. Данило це розумів, оскільки змінювалась інтонація, темп, швидкість промовляння. Одного разу його навіть завели на кіно в окрему камеру з лавками, де показували фільм про «Азов» та бої в Маріуполі. Окупанти хотіли показати, якими насправді є українські військові.
У Кізелі улюбленою «іграшкою» наглядачів були електрошокери. Одного разу Данила покликали до так званої кормушки і наказали протягнути руку. Потім її почали бити струмом. Наглядач очікував, що Данило буде кричати або просити його не знущатися, але той просто мовчав. Це допомагало. Йому спалили всю спину електрошокером. У нього утворилися рани, які почали гнити. Був дуже сильний набряк та запалення. Одного разу його так били шокером, що він втратив свідомість.
Крім того, у камерах постійно була низька температура. Наглядачі на весь день відкривали вікна, через що утворювались протяги. Кітель був зроблений з дешевої синтетики, яка не дихала і не грівала. Батареї не допомагали через відкриті вікна. Данило запам'ятав, що один раз було близько 30 градусів морозу. У Кізелі дуже холодно, там сніг, здається, лежить навіть влітку.
Перебування у Кізельському СІЗО Данило порівнює з петлею часу — щодня потрібно було повторювати одні й ті ж дії. Наглядачі ретельно приховували свої обличчя, завжди ходили у балаклавах і звертались одне до одного за номерами, а не іменами. Належної медичної допомоги полоненим не надавали. Один зі співкамерників Данила постійно страждав від нестерпного головного болю, але йому лише іноді могли дати пігулку, яка не була ефективною.
Цього року Данила повернули в Україну під час обміну. За кілька днів до того його завели в окрему кімнату у Кізелі, сфотографували з різних боків (аби зафіксувати, що немає слідів побиття), переодягнули, дали сухий пайок та посадили у автозаки. Полонені між собою розповідали легенди про те, що додому везуть на літаках. Данило думав, що це просто чутки, але потім побачив білоруський прапор, його посадили в автобус, і вони перетнули кордон. Це була така радість, що дуже важко передати словами. Весь той шлях, який він пройшов, він бачив результат — рідний край.
Нині Данило проходить реабілітацію після полону. Медики вирішують, чи потрібне оперативне втручання на правій нозі, яку йому сильно побили у Таганрозі. Його родина евакуювалася з Маріуполя до Європи, але вже приїздила до нього в Україну.