Російські військові вже другий тиждень намагаються оточити столицю України, атакуючи з кількох напрямків одночасно. Крім північно-західного, де цивільне населення зазнає жорстоких обстрілів, окупанти прагнуть прорватися до Києва й з північно-східного боку — від Броварів.
У Броварському районі, неподалік від кордону з Чернігівською областю, розташоване село Русанів. До початку повномасштабної агресії тут проживало близько 2000 людей. За словами місцевих, приблизно половина жителів уже покинула село. Саме тут нині проходить лінія фронту — українські військові недавно спалили колону ворожої техніки поруч із селом.
Журналісти відвідали Русанів, щоб побачити, як місцеві жителі організувалися для допомоги захисникам у відбитті атак противника.
Село розташоване у 30 кілометрах від Броварів. Одразу за ним лежить село Перемога, де й проходить передова лінія. Там досі стоїть російська військова техніка, чути постріли, тому місцевість надзвичайно небезпечна. На вулицях Русанова майже немає людей.
На в'їзді до села стоїть блокпост українських військових. Далі, у напрямку Перемоги, проїзд заборонений. Після бою 4 березня, коли українці знищили кілька російських танків і бронемашин, окупанти розсіялися по місцевих лісах. Міст досі простріляний, тому проходити там небезпечно. У сусідній Перемозі російська техніка залишається захована у дворах місцевих мешканців, а окупанти тероризують село.
З відстані видно згорілий російський танк, що стоїть на підʼїзді до Русанова. Неподалік припаркована біла автівка — місцеві намагалися виїхати з окупованого села, але почалися обстріли, і їм довелося кинути машину та тікати.
Під час боїв 3-4 березня окупанти обстрілювали село з танків та реактивних систем залпового вогню. Внаслідок цих атак постраждали 50 будинків, більшість з яких більше не придатні для проживання.
Олег, один із місцевих військових, погодився провести екскурсію селом, попросивши не фотографувати українські позиції. Він показав будинок, пошкоджений танковими снарядами. На подвірʼї досі ходять кури, а поруч лежить собака. Військові підгодовують тварин, щоб вони не померли з голоду у покинутому селі.
Подалі від лінії зіткнення видно вирви від снарядів у городах, розкидані та покручені залишки ракет. Олег розповідає, що пройшов Донбас, служив у багатьох місцях і навіть збирався звільнятися, вважаючи себе втомленим. Але коли почалася повномасштабна війна, він залишився. За вісім років конфлікту він не бачив нічого подібного до того, що відбувається тут.
«Та тут було, я такого за вісім років війни ще не зустрічав. Коли артилерія, артилерія, артилерія, а потім тільки «вууух»! Три БМП, два танки, третій стріляє через укриття. А потім перший танк підбили, у мене бійці аж «Аааааа!». Лупили вони звичайно, сильно», — емоційно розповідає він про бій кількаденної давності.
Місцеві, які залишилися, активно підтримують українських захисників. «Діди приходили, десь бігає азербайджанець Назім. Коктейлі Молотова, оборону тримає. Тут місцеві нам несуть усі. Тут, як у фільмах про війну. Вони вже були готові протитанкові рви копати. Я нікуди не піду, це моя земля, я тут народився, тут я й помру», — говорить Олег.
Місцеві жваво обговорюють, як передати хліб у сусіднє село через лінію фронту. Вони швидко збирають кілька мішків і під прикриттям військових чимчикують через міст на той бік, де, за їхніми словами, «бігають буряти».
На запитання про забезпечення Олег каже, що їх годують добре, підтримують, майже все є. Проте він просить привезти маленький приймач або радіо, оскільки у селі немає інформації про те, що відбувається у світі. Три дні тому зникли вода та електрика. За повідомленнями місцевої адміністрації, газ уже відновили.
На дорозі від блокпоста видна велика вирва від реактивного снаряду майже поруч із будинком. На подвірʼї працює 77-річний Олександр Васильович зі своїм собакою Умкою. Чоловік народився наприкінці Другої світової війни, у 1945 році.
«Тоді кінець війни, а тут початок нової. Дожився. Родився в кінці, а помирати буду при новій війні», — каже він.
Росіяни майже поцілили у його будинок. «Вони стріляють, ми у погребі ховалися. Перестали стріляти — вийшли, подивилися, тут таке все розбите», — розповідає Олександр Васильович. Його син із маленькою донькою виїхали, але він і його дружина залишилися.
«А нам куди? Ми тут помагаємо своїм хлопцям, які захищають нас. Їсти варимо. Ми варимо, сусід відвозить. Годуємо їх. А хто за нас це буде робити?», — запитує він.
У його хаті немає електрики. Готують на пічці, яку він сам змайстрував. Газу поки вистачає, хоча на задньому дворі стоять газові балони, прострілені снарядами. На щастя, жоден не вибухнув. Вікна частково заклеєні плівкою.
«У нас прямо перед воротами вибухнуло і все повибивало, жодного цілого скла ніде не залишилося. То я плівкою одне скло забив, а друге — фанерою. А як третє забивав, то трохи покалічився — впав та зламав собі ключицю. Не можу забить цього вікна, але я постараюся! Я щось придумаю, я заб'ю його», — впевнено говорить чоловік. Поки журналісти знімали наслідки обстрілів, він з помічником затягував поліетиленом вікно.
Сусід Олександра Васильовича — азербайджанець Назім, якому теж за 70. Його знаходимо поруч із мостом, за яким ховаються вороги. На ньому лише каска, без бронежилету. Назім активно курсує між окупованою Перемогою та Русановим, возить продукти. У багажнику його автівки завжди є все необхідне, щоб не вертатися, а одразу віддати людям потрібне.
Назім народився у Азербайджані, але вважає себе українцем. «У нас на весь Русанів зараз два азербайджанці, добровільно вдень і вночі безупинно без затримки допомагаємо», — говорить він. Разом з іншим хлопцем, Фаїгом, вони возять хліб до Перемоги, підтримують військових, допомагають місцевим. Фаїг сідає в автівку, на дах якої ставлять прапорці Азербайджану та України.
Назім не знає, де зараз його родина. «Я не знаю, де мої діти зараз, де моя дружина, де онуки. Я буквально їх три дні тому вивіз. Тут було пекло, за один день понад 50 будинків», — розповідає він. Сам виїздити не хоче і налаштований на перемогу.
«Це наша друга Батьківщина, де ми маємо захищати не лише своїх дітей та родини, а й весь український народ. Важливо, щоб наша країна була незалежною, вільною країною. Ми не здамося. Ми не падаємо духом», — говорить чоловік.
Назім самотужки встановив барикаду і готує коктейлі Молотова. За його словами, барикада не зупинить танк, але бензовози — так. «Щоб зупинити бензовози, в мене є руки, слава Аллаху, є в мене коктейлі Молотова. Молотов був росіянином, я його пригощу російським коктейлем, а нашим завжди радий — хлібом, сіллю, чаєм, кавою і відкритою душею!», — розповідає він.
Донька подарувала йому свою автівку, на якій він тепер возить допомогу та їжу для військових. З машини він дістає уламок снаряду. «Це 5 днів тому. Якби я на 10 сантиметрів зайвий крок зробив або ліг, мене б розірвало. Цей уламок я зараз тримаю в себе, і триматиму очевидно все життя як амулет. Може, колись я росіянам покажу, щоб їм було соромно, їх хіба не мами їх народили? У них нічого людського немає? Це наша країна. Ми маємо право вибрати чи «хунту», чи бандерівців — це наше право народу», — говорить він.
Назім збирається йти. Треба годувати військових. Він приносить до автівки велику каструлю з супом. «Я їх годую, годую і годуватиму, щоб вони були в мене в бойовому, гарному настрої. Щасливо!», — махає на прощання рукою та їде геть, туди, де стріляють.