У внутрішньому дворику Михайлівського Золотоверхого собору, серед київської забудови, розпочалася розмова з предстоятелем Православної церкви України митрополитом Епіфанієм. Вчергове виють сирени, сповіщаючи про загрозу авіаударів. У супроводі охоронців він приходить до знімальної групи видання «Слідства.Інфо», щоб обговорити роль церкви в умовах повномасштабної російської агресії.
Після вторгнення Росії та масових вбивств цивільного населення значення церкви у житті українців стало критичним. Тим часом священнослужителі ПЦУ активно допомагають як армії, так і мирним жителям у якості волонтерів, тоді як представники Російської православної церкви України намагаються уникати обговорення російського вторгнення. Це не дивує, адже предстоятель РПЦ патріарх Кіріл прямо підтримав агресію та фактично благословив вбивства українців.
На запитання про те, чи є гріхом вбивство окупанта під час захисту своєї землі, митрополит Епіфаній відповідає категорично: захист власного дому не є гріхом. Він пояснює, що різниця полягає в намірах — окупанти прагнуть захопити чужу територію, тоді як українські воїни захищають свою Батьківщину. «Господь сказав, що немає більшої любові, ніж хто душу покладе за друзів своїх», — наводить він біблійну цитату, підкреслюючи, що українські герої проявляють любов до своєї землі, охороняючи її від агресора.
Щодо участі духовенства у військових діях, предстоятель розрізняє канонічні обмеження. Священнослужителі, згідно з церковним правом, не мають права брати зброю, за винятком крайніх обставин. Однак церковнослужителі — послушники, іподиякони, дяки, регенти хорів — такого обмеження не мають. Багато з них пішли до армії, щоб захищати Україну зі зброєю в руках. Для священиків же основною зброєю залишаються слово Боже, проповідь та духовна підтримка.
Зараз священики ПЦУ, яких налічується понад тисячу, виконують роль капеланів, підтримуючи дух українського воїна. Крім того, священнослужителі-волонтери надають матеріальну допомогу військовим, а ті, що служать на Заході України, допомагають біженцям та переселенцям, облаштовуючи місця їхнього перебування та передаючи гуманітарну допомогу на Схід. Практично кожен священник ПЦУ нині поєднує свою духовну місію з волонтерською діяльністю.
Митрополит піднімає питання про майбутнє Російської православної церкви в Україні. Він наголошує, що ще до повномасштабної агресії церква закликала до утворення єдиної помісної Православної церкви України як духовної основи незалежної держави. Без такої основи, переконаний він, неможливо побудувати сильну українську державу. Однак ці голоси не були почуті, і суспільство вірило в «братність» українського та російського народів.
Тепер, після того, що Епіфаній називає практично геноцидом українського народу на Сході, де знищуються цивільні міста та села, він впевнений, що православні українці більше не будуть відвідувати храми РПЦ. Якщо ці храми залишатимуться у юрисдикції Московського патріархату, люди їх покидатимуть, і священники будуть змушені приймати відповідні рішення. Епіфаній переконаний, що українці вже на власному досвіді зрозуміли неприпустимість належності до церкви держави-агресора, керованої, за його словами, антихристом Путіним.
На тему руйнування храмів предстоятель зазначає, що чіткої статистики у нього немає, але він знає про кілька вщент зруйнованих церков ПЦУ та навіть храмів Московського патріархату. Це його дивує — патріарх Кіріл практично благословляє війну та підтримує Путіна, а російські військові руйнують храми його ж церкви. Це повинно відкрити очі як священнослужителям, так і вірним, які залишаються у юрисдикції Московського патріархату.
Особливо тривожить Епіфанія загроза удару по святій Софії Київській — святині, яка пережила тисячу років історії. Він вважає, що для російських окупантів це болісно, оскільки вони втрачають історію, яку намагалися привласнити. Софія Київська — не лише надбання українського народу, але й світової спільноти, тому предстоятель закликає людей доброї волі у світі робити все можливе для її захисту.
Щодо збереження церковних святинь та музейних експонатів, митрополит зазначає, що це можливо переважно на Заході України, де є відповідні умови. У Києві ситуація надзвичайно складна — вивозити святині з міста некоректно, оскільки це викличе панічні настрої. Тому церква покладається на волю Божу. Епіфаній переконаний, що святині будуть збережені, а ворог зазнає поразки, оскільки український народ та його воїни незламні.
Предстоятель розмірковує про майбутнє України після перемоги. Він порівнює народження нації зі страданнями та муками, які передують новому життю. Після цих випробувань Україна стане зовсім іншою державою — єдиною, сильною, європейською, демократичною, без корупції та інших негараздів, які існували раніше. Через страждання народжується сильна українська нація, яка буде розвиватися, утверджуватися та стане згуртованою.
На запитання про його особисті плани залишатися в Києві, Епіфаній відповідає, що він залишається в столиці, молиться та підтримує своїх вірних. На все воля Божа — якщо Господь не збереже, то хто може зберегти? Щодо можливості виїзду з країни, він зазначає, що буде дивитися по обставинах. Зараз важко передбачити, що буде завтра чи післязавтра. Люди, з якими він спілкується, кажуть, що не планують днями, а планують годинами. Так само і він. Вони збираються, молять, роблять все від них залежне, а Господь, переконаний предстоятель, милостивий та милосердний, зглянеться на них, допоможе, особливо в цей час, і вони вийдуть переможцями, духовно сильнішими, ніж були раніше.