Вікторія Хвиль, 52-річна жінка з Черкащини, належить до невеликої групи українок, засуджених до пожиттєвого ув'язнення за державну зраду. Попри суворий вирок, вона не визнає своєї вини й переконана, що не проведе все життя в українській колонії. Замість цього сподівається на обмін і повернення до Росії. Однак коли розмова переходить на її сина, який розірвав усі зв'язки через її співпрацю з російськими спецслужбами, жінка не стримує сліз.
Журналісти проекту «Слідство.Інфо» відвідали колонію, де утримується Хвиль, щоб записати її розповідь про те, як працює вербування іноземними спецслужбами та які обставини спонукали її до співпраці з ФСБ. Матеріал став частиною документального фільму про українок, які опинилися на службі у російських спецслужб.
У південно-східному регіоні України розташована колонія, де відбувають покарання люди, засуджені за різні злочини. На її території є церква та магазин, деякі засуджені ніколи звідси не вийдуть — вони мають довічні вироки. Засуджені спостерігають за відвідувачами з певною настороженістю, намагаючись уникнути об'єктива камери. Публічність тут не приймається.
Хвиль утримується в окремому секторі разом з іншими засудженими за злочини проти національної безпеки, включаючи державну зраду та колабораціонізм. Цих жінок жартівливо називають «колобками». Спочатку розділення було гострим — інші засуджені зневажали держзрадниць і намагалися уникати спілкування з ними. З часом напруга значно зменшилася.
Сектор, де утримується Хвиль, складається з однієї кімнати та клумби поруч, де жінки висадили зелень, утворивши слово. Спочатку Хвиль хотіла написати «Мир», але це слово виявилося занадто довгим для доступного простору. Довелося вибрати коротше — вийшла «Воля».
Хвиль не працює в колонії, посилаючись на те, що заробітки тут мізерні. Замість цього вона проводить вільний час, висаджуючи та поливаючи квіти. До ув'язнення вона заробляла на життя ремонтними роботами — клеїла шпалери, штукатурила стіни та займалася малярством у Золотоноші та Черкасах.
Перед записом інтерв'ю Хвиль раптом запитала про свій зовнішній вигляд, скаржачись, що два роки не має жодних косметичних засобів. На запитання про посилки від рідних вона відповіла з гнітючим виразом обличчя — посилок вона справді не отримує. Родина відмовилася від неї після того, як вона погодилася співпрацювати з російськими спецслужбами.
Вербування розпочалося в січні 2023 року, коли Хвиль отримала повідомлення в телеграмі від користувача на ім'я Владімір Черченко з номером російського оператора. На аватарці була фотографія Червоної площі в Москві. Спочатку Вікторія проігнорувала контакт, але згодом сама запропонувала поговорити по телефону. Коли вона попросила відеозв'язок, Черченко відмовився, пояснивши, що працює в ФСБ і не може показувати своє обличчя.
Під час розмови Черченко запропонував Хвиль допомогти, якщо вона справді за мир. Вікторія погодилася, але наголосила, що не працює за гроші — вона може їх заробити сама. Черченко наполягав, що саме завдяки ФСБ Хвиль раніше не потрапила у в'язницю, хоча вже була засуджена. Він стверджував, що знає всю її історію з 2022 року, що його служба захищає таких людей, як вона, і що вона може не хвилюватися за сім'ю, матір та сина.
Ця «історія» стосувалася вироку Соснівського районного суду Черкас. У травні 2022 року Вікторія отримала два роки іспитового терміну за злочин проти національної безпеки. Суд встановив, що вона залишила коментар у фейсбуці, де назвала російсько-українську війну «спеціальною військовою операцією». Судді вирішили, що це були «публічні заклики до підтримки рішень та дій держави-агресора».
Саме цей перший вирок став гачком для ФСБ. Російські спецслужби переконали Хвиль, що іспитовий термін замість в'язниці — результат їхнього втручання. Прокурорка Анна Ярусевич, яка вела другу справу проти Хвиль, пояснює: ФСБ встановила, що Вікторія була засуджена і, мабуть, обурена діями влади в Україні. Російські спецслужби скористалися цим, вибравши шлях вербування. Вербування може відбуватися через гроші, романтичні почуття або інші методи.
Хвиль переживала за свою безпеку, тому попросила Черченка надіслати їй інший телефон. Після цього їй перевели 10 тисяч гривень для покупки. Грошовий переказ не містив інформації про відправника. За словами прокурорки, такі платежі здійснюють інші завербовані українці. Від них не вимагають коригувати артилерійський вогонь, палити об'єкти чи вбивати людей. Достатньо виконати фінансову операцію, купити сім-карту, подзвонити на «102» у потрібний момент або зробити будь-що «дрібне» за проханням.
Черченко попросив Хвиль надіслати йому локації блокпостів на Черкащині. Вона позначила їх на виїзді та в'їзді до Золотоноші, а також показала на карті Google військову частину в Черкасах. Вікторія пояснила, що була впевнена в інформації, яка надходила від Черченка, вважаючи, що блокпости ніхто не обстрілює, тому це просто для її безпеки. На уточнення про яку безпеку йдеться, вона дала плутану відповідь про автобуси, а мітку військової частини не змогла аргументувати.
Хвиль переписувалася з Черченком лише щодо «робочих питань» — він писав завдання, а вона їх виконувала. Лише 23 лютого вона надіслала йому відеопривітання з Путіним до російського Дня захисника Вітчизни.
За кілька місяців Хвиль вирішила заблокувати Черченка. Причиною стало його прохання зробити селфі біля залізниці та військової частини. Ця ідея її насторожила. Вона почала розуміти, що ніякого росіянина не було, а все це було спробою її компрометації. Коли журналіст запитав, чи вона думає, що спілкувалася зі співробітником СБУ, Хвиль впевнено відповіла, що це був якийсь «Вася Пупкін» із сусіднього кабінету.
Однак правоохоронці встановили, що Хвиль справді листувалася з співробітником ФСБ. Журналісти «Слідства.Інфо» спільно з OSINT-відділом «Телебачення Торонто» проаналізували витоки даних із закритих баз і встановили ймовірного вербувальника. Хоча росіян із прізвищем Черченко було багато, лише один мав відношення до ФСБ — 67-річний Владімір Черченко. Його робочим місцем вказаний Центр інформаційної безпеки, що входить до Першої служби ФСБ. Цей центр займається боротьбою з місцевими й іноземними кіберзагрозами.
Першого липня 2024 року Соснівський районний суд Черкас оголосив вирок Вікторії Хвиль — довічне позбавлення волі. Їй інкримінували дві статті: державна зрада та виправдовування збройної агресії проти України у соцмережах, зокрема на персональній сторінці у забороненій в Україні мережі «ВКонтакті».
Коли суддя зачитувала довічний вирок, Вікторія, за її словами, не зреагувала ніяк. Під час оголошення остаточного рішення вона назвала судовий процес «судилищем».
Хвиль не сподівається відбувати довічне покарання в Україні. Вона написала лист з проханням передати її до Росії як військовополонену, хоча за міжнародним гуманітарним правом вона є цивільною особою і не має такого статусу. За даними проєкту «Хочу к своим», наразі сімох ув'язнених жінок передали у Росію. Ще 62 жінки хочуть туди потрапити й чекають своєї черги. Начальник управління ОГП Іван Кісілевич підкреслює, що коли Росія забирає цих жінок, вона частково визнає свою причетність до них. Навіть якщо це складно використати в правовому полі, міжнародна спільнота буде бачити, кого вони забирають і з якою метою.
Хвиль ще не впевнена, куди поїде, якщо її обміняють. У Воронежі живе її рідний брат, але вона не поспішає до нього. Вона більше цікавиться Кримом, але головна її мета зараз — обмін. Поки у неї є сили та потенціал, вона хоче своєю працею заробити собі якийсь куточок, якийсь будиночок.
В Україні Хвиль втратила родину. Після довічного вироку її 31-річний син обірвав усі контакти. Матір, з якою Вікторія жила до ув'язнення, теж. Мама, за словами Хвиль, «любить дивитися телевізор», а до сина вона намагається «достукатися». Останній раз вона спілкувалася з ним десь у середині літа. Тепер він не бере слухавку, а якщо й бере, то одразу кладе. Засуджена плаче, розповідаючи про це.