Команда журналістів «Слідства.Інфо» змогла потрапити до Ірпеня напередодні введення заборони на в'їзд до міста та задокументувати процес масової евакуації населення, яке тікає від російської агресії.
Процес виїзду з Ірпеня та прилеглих до столиці передмість — Бучі та Гостомеля — тривав уже кілька днів на момент відвідин журналістів. Українські військові поступово очищали територію від окупантів, однак Росія продовжувала наносити авіаудари по місту. Після загибелі іноземного журналіста 13 березня доступ до Ірпеня став ще більш обмеженим — туди більше не допускали навіть волонтерів, які займалися евакуацією. Більшість території вже перебувала під контролем Збройних сил України, проте диверсійні групи противника ще переміщалися в окремих районах.
По прибутті до міста журналісти одразу зіткнулися з військовими, які розповідали про масштаби втрат серед цивільного населення. Військовий із позивним «Педро» показав відео та розповів про загибель понад 10 мирних жителів під час евакуації — бабусь, дідусів та дітей. На одному з записів була видна розстріляна родина з чотирьох осіб. За його словами, від початку російської агресії в Ірпіні загинуло близько трьох тисяч окупантів. Водночас українцям вдалося евакуювати більше 2,5 тисяч людей, хоча в місті все ще залишалися мирні мешканці, які поступово виходили зі своїх укриттів.
Дорога до Романівського мосту, через який проходила евакуація, пролягала повз численні зруйновані будівлі. Вулиці були заповнені розбитими та згорілими автомобілями. На одній з них журналісти помітили вціліту ікону серед попелу.
Люди, яких зустрічали журналісти, неохоче розповідали про свої переживання. Багато хто відмовлявся від коментарів, однак деякі все ж ділилися своїми історіями порятунку.
Ілля, якого журналісти зустріли на мосту з переноскою кота в руках, провів у сховищі майже 10 днів. Він вирішив евакуюватися лише після того, як його родина вийшла з Бучі. За його розповіддю, його мама, сестра та племінниця, включаючи трьохмісячну дитину, були заблоковані в Бучі під час підриву. Вони якось зібралися разом і дійшли пішки до Ірпеня. «Я вирішив, що якщо вони вийшли, то треба доганяти», — розповідав чоловік.
Ілля описав значні руйнування в місті, зокрема пошкодження Податкової академії. На його слова, там досі перебували люди — керівництво, студенти та кадети, які на перші дні потихеньку виїжджали. Він сам сидів у підвалі з тестем та тещею, де все було організовано. 4 або 5 березня по академії завдали удару «Градами», однак люди залишалися там без світла та води.
Романівський міст, через який проходила евакуація, був підірваний. Місцеві жителі та військові нашвидкоруч зібрали переправу з дошок та підручних матеріалів. Не всі могли самостійно її подолати — старших людей переводили родичі або військові. Порівняно з першими днями евакуації потік людей суттєво зменшився.
Вдалині було видно дим від обстріляних окупантами будинків у Бучі. Військові заспокоювали, що вибухи, які чути здалеку, — це удари української протиповітряної оборони. Однак вони попередили журналістів, що в парку за мостом ховаються російські диверсійні групи, тому туди йти небезпечно. Пізніше з'ясувалося, що в день відвідин журналістів українські військові зачистили цей парк і зібрали значну кількість трофеїв.
У центрі міста журналісти зустріли старшого чоловіка, який відмовився евакуюватися. Він розповів, що пережив одну війну і переживе другу. «Я не евакуюватимусь. Тому що я один. А сьогодні в моєї бабулі день народження, я її недавно поховав», — сказав він, починаючи плакати. Коли поруч зупинилася машина з пропозицією евакуації, чоловік відповів: «Ні, не їду. Я вже прийшов».
Поруч із церквою місцеві організували пункт допомоги біженцям. Там створили сховище, де переховувалися люди, та розгорнули систему забезпечення евакуйованих. За словами організаторів, вони допомогли шести тисячам людей.
Зоя та її чоловік організували побут для біженців у церкві. «Ми тут допомагаємо людей вивозити. Можна тут лишитися, переночувати, поїсти, гарячий чай і відправляємо їх туди на міст», — розповідала Зоя. На початку евакуації вони формували колони машин для тих, хто боявся виїжджати самостійно. Однак близько п'яти-шести днів до моменту відвідин журналістів машинний транспорт став неможливим, тому люди йшли пішки до мосту.
У них був генератор, але його вмикали лише для підігріву води та варіння супу. Опалення, світло та водопровід були відсутні. Воду добували з колодязів та джерел. Навіть літні жінки брали тачки з п'ятилітровими каністрами та ходили по воду.
У дворі церкви збиралися біженці, чекаючи на автобус. Ярослав розповідав, що його родина жила недалеко звідси, у кількох кварталах від церкви. Вони тримались до останнього, сподіваючись на нормалізацію ситуації. «Отримали міну у двір, є пошкодження будинків. Сиділи в цоколях до останнього, надіялися, що буде нормальна інфраструктура, думали, що руські війська відійдуть, що все буде цивілізовано», — розповідав чоловік. Однак вчорашній сильний обстріл переконав їх евакуюватися. Вирішили їхати на Київ, а там як вже вийде. Його дружина тримала переноску з котом, який, схоже, вже звик до вибухів.
Поруч чекала інша родина, яка евакуювалася вдруге. «Ми у 2014 році з Донецька пішли з тої ж причини. А тепер, виходить, і звідси треба йти», — сказав чоловік. Вони вже один раз втратили дім, тому для них головне було, щоб дитина почувалася у безпеці. Діти вже навчилися розрізняти звуки обстрілів. «Каже, «мамо, тату, це добре, це від нас, це ППО, це нормально»», — розповідав батько.
Поруч із церквою журналісти зустріли місцевого депутата Артема Гуріна, який захищав місто з автоматом. За його підрахунками, у місті залишилося близько 500 людей, здебільшого важкохворих або тих, хто не хотів покидати укриття.
Гурін розповів про випадок, коли тероборона знайшла в підвалі маму з двома дітьми — дев'ятимісячною та шестирічною. Вони сиділи п'ять днів у темноті, хоча мали вихід на вулицю, але боялися виходити через невизначену ситуацію на території. «Ми за них взяли, вони не хотіли виїжджати. Вона казала, в мене там батько, брат, сват, кум десь поряд. Ми просто силою її взяли і вивезли на Романівку, зв'язалися потім з рідними, і ще там рідних трохи довезли туди», — розповідав депутат.
Гурін також описав ситуацію на окупованих територіях. «Те, що ми чуємо, то там ситуація дуже печальна. Вони не випускають, вони їх тримають у полоні, особливо ті будинки, які лишаються біля їхніх блокпостів, якихось укріплень, бліндажів. Вони як у заручниках», — сказав він.
Депутат детально описав масштаби руйнувань у місті. «Немає жодного району, де би не було ушкоджень. Я виходив з району, називається Паспортний стіл, виходив і там мінометний обстріл», — розповідав він. На його слова, російське наступлення почалося з удару по розподільному пункту, що призвело до відключення світла у всьому місті. Наступною ціллю став водоканал. Перед наступленням окупанти завдали авіаударів по газових трубах та розподільчих станціях. Українці намагалися полагодити ці ушкодження під конвоєм військових.
Військові не рекомендували журналістам йти далі в центр міста через загрозу обстрілів. На мосту журналісти зустріли військових, які переносили пораненого чоловіка до швидкої допомоги. Поруч стояла його літня дружина.
Повертаючись до в'їзду в місто, журналісти спостерігали безперервний потік біженців. Людей розсаджували по автобусах та автівках. Хтось шукав сусідку Соню, яку не міг знайти. Інші намагалися заспокоїти домашніх тварин — собак та котів, які явно стресували від евакуації. Люди поступово покидали місто. Деякі плакали.