Російські військові обстріляли Київ у ніч на 15 березня. Снаряди влучили у чотири житлові будинки, три з яких були багатоповерхівками. Один із них розташовувався на вулиці Чорнобильській на західних околицях міста. Журналісти «Слідства.Інфо» приїхали туди, щоб записати свідчення людей, які пережили атаку.
Приблизно о четвертій ранку снаряд потрапив у будинок, і той миттєво загорівся. Пожежна служба локалізувала вогонь близько до половини шостої, однак повністю ліквідувала його лише о 15-й годині. Атака забрала три життя, ще п'ять людей отримали поранення.
На місці події видно було чорний дим, що піднімався до неба. Навколо припаркувалося багато пожежних машин. Запах паленого стояв у повітрі. У сусідніх будинках повилітали вікна, мешканці поспішали закривати їх фанерою.
Пожежа розповсюджувалася швидко. Коли журналісти прибули на місце, рятувальники все ще поливали будівлю водою. Із вікон виривався густий сірий дим. Газон перетворився на болото. Люди стояли групками, деякі встигли винести теплі речі, але більшість мешканців втратили своє майно — понад половина будинку вигоріла повністю.
Рятувальники постійно піднімалися на розсувні драбини, евакуюючи тих, хто залишався в будинку. Дітей навколо не було — їх вивезли одразу після атаки.
Снаряд влучив між першим та другим поверхами, прямо у підʼїзд, що ускладнило евакуацію. Рятувальникам довелося напружено працювати, щоб витягнути людей із палаючої будівлі. Поруч із будинком розташувався імпровізований штаб, де рятувальники переодягалися та міняли кисневі балони. Намети «Червоного Хреста» надавали постраждалим гарячий чай. Час від часу чулися віддалені звуки вибухів.
Двоє старших людей стояли позаду будинку з мінімальним багажем. Вони прокинулися від вибухової хвилі, коли повилітали вікна їхньої квартири на восьмому поверсі. Пожежні евакуювали їх.
«Я прокинулася, коли вже все було вибите. А що сталося — я нічого вам не можу сказати. Може знають ті, хто не спали», — розповідала жінка. Потім вона сумно додала: «На старості років залишилися безхатьками».
Поруч плакала молода жінка, яка жила у сусідньому будинку. О четвертій ранку вона почула потужний вибух. Рідні вмовляли її залишатися у сховищі, але вона не могла сидіти складено і прийшла до будинку. «Якщо ми всі ховатимемося — це не закінчиться. Не повинно таке продовжуватися. Я не знаю, як це зупинити. Це неправильно. Я бачила стільки дитячих згорілих речей, ось щоденники, малюнки, просто по дорозі, які вже відносить вітром звідси», — говорила вона.
На пеньку сидів чоловік на ім'я Вадим із великою чорною собакою на ім'я Берта. Вони жили на п'ятому поверсі. Вибухова хвиля розбудила їх. Рятувальники евакуювали Вадима майже одразу за допомогою пересувної драбини, але собаку довелося витягувати окремо. Берту витягли із задимленого будинку лише близько дев'ятої ранку. Вона дуже налякалася, але рятувальникам вдалося витягнути її через драбину.
«Я цілий поверх ніс її на собі, 45 кілограм живої ваги. Але це найдорожче, що в мене є», — розповідав Вадим. Берта відганяла від нього інших собак, але до людей ставилася приязно.
Поруч стояв його сусід Микола, який мешкав двома поверхами нижче. Вибух також заскочив його — він прокинувся від вибухової хвилі.
«Ми на третьому поверсі. Якраз удар був з тої сторони — між першим поверхом і другим. Просто пощастило то, що удар був не трохи правіше, то ми ще встигли вискочити і все. Через вікно, самі. Без нічого. Документи були з собою, і все», — розповідав він. Потім емоційно додав: «Ми їм цього ніколи не простимо. Сімʼя жива, я живий, а то все. Так що перемога буде за нами. Ладно ми, мужики, ну а жінки, діти, кому вони що винні, в чому?». Чоловік витер сльози та пішов погладити Берту.
Поруч із будинком журналісти зустріли Михайла. Зовні він виглядав спокійним, але його обличчя посіріло. Він розповів, що його донька живе у цьому будинку. Близько без двадцяти шість ранку вона йому подзвонила, що у будинок щось потрапило. Потім повідомила, що не може відчинити двері — чи вони зруйнувалися, чи їх заблокувало. Михайло зателефонував до поліції, але через комендантську годину не зміг приїхати. Як тільки наступила сьома ранку, він кинувся сюди із другом.
«Вона потім зателефонувала, що не може двері відчинити — чи зруйнувалося, чи заблокувало. Тепер чекаємо. Шансів дуже мало. Чесно вам кажу», — говорив він. Спочатку якийсь зв'язок із донькою був, але потім вона опинилася поза зоною досяжності. Михайло був готовий лізти рятувати її самотужки, але пожежні не дозволили через небезпеку.
На запитання про вік доньки Михайло відповів: «Двадцять. 13 березня був день народження. Не захотіла з нами жити», — і замовк.
По подвірʼю та навколишніх вулицях вітер розносив аркуші дитячого зошита та віршів про армію. У зошиті хтось вчився писати букву «Ґ». Навколо було багато людей із врятованими тваринами. Будинок все ще димив, чулися нові вибухи. Через роботу пожежних з'явилася веселка.
Журналісти довго шукали Михайла біля будинку, але не знайшли. Під вечір його товариш, з яким у них був зв'язок, повідомив, що 20-річна донька Михайла загинула.