У селі Нові Петрівці, розташованому за п'ятнадцять кілометрів на північний схід від столиці, російські військові здійснили артилерійський обстріл житлового будинку. Снаряд майже повністю знищив споруду, в якій проживала багатодітна родина. Унаслідок удару загинула двирічна дитина, дорослі члени сім'ї отримали поранення та були госпіталізовані. Саме цей район став однією з найбільш напружених ділянок оборони Києва, оскільки звідси окупанти постійно намагаються прорвати українські позиції.
Журналісти видання «Слідства.Інфо» відвідали місце трагедії та записали свідчення батька постраждалої родини.
На місці, де раніше стояв добре утримуваний великий будинок, тепер залишилися лише руїни. Тут мешкали Олег, його дружина, теща та четверо дітей. Найменша донька була віком три місяці, найстарша — двадцять років. Один із синів навчався у виші, другому було два з половиною роки.
На подвір'ї працює чоловік, який допомагає родині врятувати те, що вціліло від удару. Він акуратно пакує дитячі книжки та іграшки у мішки, стряхує з них будівельний пил, складає речі в купи. Час від часу він заходить у залишки будинку в пошуках ще чогось цінного. Серед уламків видно зелену іграшкову фігурку динозавра.
Чоловік повідомляє, що господар будинку Олег незабаром повернеться і розповість, як сталася нещастя.
Вцілілими залишилися лише дві кімнати. В одній із них вибиті двері — місцеві жителі розповідають, що саме цей дверний отвір став порятунком для дружини Олега та його трьохмісячної доньки. Жінка перебувала там у момент, коли снаряд влучив у будинок. Від кухні та прибудови практично нічого не залишилося. На вулиці видна велика шафа з дитячим одягом, взуттям та іграшками. Поруч стоїть ще одна шафа, з якої виглядає величезний плюшевий ведмідь.
На подвір'я входить чоловік, обличчя якого важко читати — воно посіріло від горя. Поруч з ним стоїть його старший син Антон, який перебував у будинку під час вибуху. Олег спочатку неохоче розмовляє, але після того, як закурює цигарку, погоджується поділитися своєю історією.
Олег розповідає, що двадцять третього лютого він завершував ремонт у будинку. Встановив останню шафу, прикрутив полички у коридорі, якого більше не існує.
«Підрізав дерева, готувався до весни, приводив все у гарний стан. Мама любила займатися садом — тут були кущики, троянди, гарна трава, у малого була пісочниця», — розповідає він.
Олег є власником поліграфічного підприємства у сусідньому селі. Двадцять четвертого лютого він планував їхати на роботу о сьомій ранку, але о п'ятій його розбудив телефонний дзвінок колеги, яка повідомила про початок бойових дій. Звідси було чути артилерійські залпи з боку Києва та Ірпеня, що знаходиться приблизно за п'ятнадцять кілометрів.
«Двадцять днів ми прожили у своєму будинку, дотримуючись світломаскування. Син настільки звик жити у напівтемряві та ходити з ліхтариком до ванної кімнати, що коли ми випадково ввімкнули світло, він сказав: «Як гарно». Намагалися якось існувати, нас було семеро людей», — говорить Олег.
Чотирнадцятого березня, у день трагедії, Олег вирушив на роботу з ранку, щоб відкрити поліграфію, оскільки ніч пройшла спокійно. Він послухав звернення президента, який закликав малий та середній бізнес продовжувати роботу. Крім того, сім'ю потрібно було годувати.
«Я сподівався, що на цю частину будинку нічого не впаде, бо основні бої йшли з боку Демидова, Іванкова, Гостомеля — там їх відтіснили. Я не розраховував, що сюди щось прилетить. Взагалі», — говорить він.
До другої години дня він зв'язався з дружиною, і все було добре. «Вони гуляли вулицею, заходили в магазин, щось купували. Все було тихо, спокійно», — розповідає Олег.
Перед вибухом теща Олега поставила в духовку печиво хліб, який досі залишився у зруйнованій духовці. О другій годині дня Олег не зміг додзвонитися нікому з рідних.
Спочатку він подумав, що всі відпочивають, адже діти ще маленькі. Але тривога наростала. Потім йому зателефонувала його старша двадцятирічна донька з Фастова. Вона повідомила, що в інтернеті з'явилися фотографії їхнього зруйнованого будинку.
На місці, де раніше стояв будинок, утворилася воронка від снаряду. Поруч була альтанка, якої теж більше немає. Все поховав російський обстріл. Антену з будинку вибухова хвиля відкинула на сто п'ятдесят метрів. З трьох домашніх котів вижив лише один, інших Олег поховав поруч з парканом.
Олег показує те, що залишилося від будинку, розповідає про розташування кімнат. Повністю розтрощена кухня, посередині якої лежить холодильник. Дитяча кімната старшого сина, студента, майже не постраждала. На дверному отворі, що вів у коридор, видно закривавлений слід від руки.
Через годину старший син Антон додзвонився батькові і повідомив, що всі живі та їх витягли з-під уламків. На дорозі додому Олегові з невідомого номера зателефонувала дружина і сказала, що вона з донькою у безпеці, у лікарні.
«Вона мене дуже довго просила — шукай Стьопу, я не знаю, де Стьопа», — говорить Олег.
Стьопа — це його молодший син, якому було майже два з половиною роки.
«Приїхав до лікарні. На той момент дружині вже повідомили, що сина більше немає. Вона намагалася у це не вірити, я кажу — давай я дізнаватимуся, питатиму, може, хтось щось знає. Я підійшов до чергової медсестри дитячого відділення Вишгородської лікарні, вона відвела мене до лікаря, і лікар підтвердив, що син помер. Його дістали з-під уламків уже з ниткоподібним пульсом, але у швидку не клали, бо він помер на місці від отриманих травм», — розповідає батько.
За словами Олега, велику допомогу надали військові, які прикривали центральний вхід лікарні, коли він забирав мертвого сина.
«Богдан, не знаю його прізвища, мужик, який був старшим на зміні, організував труну, хрест, все необхідне для поховання дитини. Сестра дружини приїхала до будинку, забрала одяг, щоб одягнути сина. Мені довелося помити мою дитину, бо вона була вся в пилюці, у залишках піску, одягнути, покласти в труну, пригнати машину для їзди на цвинтар. На цвинтар приїхали близько першої дня. Був священик, якісь сусіди, чесно, я навіть особливо не знаю. Просто з родичів дружини сестра і… поховали мого сина», — говорить він, і голос його ламається від плачу.
Наразі Олег розмірковує, як евакуювати сім'ю у безпечне місце. Він каже, що є кілька варіантів. Відбудовувати будинок немає сенсу — він повністю знищений.
«Винна одна безглузда слово «війна», коли він лізе незрозуміло навіщо і незрозуміло куди, і вісім років він лізе. Треба було їх ще тоді… не знаю. Все це торкнулося моєї родини, я втратив свого сина, маленьке янголятко, яке нічого не бачило у цьому житті. Заплатив незрозуміло за що», — говорить Олег.
Після цього він відвертається і плаче. Його обіймає старший син.