Євгеній Шолудько, 28-річний прикордонник із Сумщини, пережив російський полон, під час якого втратив 30 кілограмів ваги та отримав великий рубець на спині. Його історія — це свідчення про жорстокість, якої зазнавали українські військовослужбовці у російських в'язницях.
Шолудько походить із Сумської області. У липні 2023 року він підписав контракт і став військовослужбовцем Державної прикордонної служби України, служив у Краснопільській громаді. На початку російського вторгнення він пережив окупацію у селі Конотопського району, куди поїхав до батьків. «Вони стояли у селах, розстрілювали все, що було», — згадує він той період.
Прикордонник розповідає, що служба на передовій була виснажливою. «Там постійні обстріли. Про полон я не думав узагалі. Думав, «задвохсотить», і все», — каже Євгеній.
Полон почався несподівано. 9 грудня 2023 року Шолудько разом з п'ятьма товаришами йшов на позицію. За день до цього їм повідомили про проникнення російської диверсійно-розвідувальної групи. Під час руху через поле, ліс і яр вони зупинилися, щоб дочекатися інших бійців. Раптом з лісу почули команду: «Здавайте зброю і здавайтеся». Росіяни повели захоплених прикордонників у село Поповка на російській території.
Жорстокість у Каменськ-Шахтинському
25 травня 2024 року Євгенія доставили у колонію в Каменськ-Шахтинському Ростовської області. Там українські полонені були змушені пройти через так звану «прийомку» — жорстокий ритуал, під час якого їх били до втрати свідомості та живцем виривали шкіру зі спини.
Шолудько описує знаряддя тортур: «У мене на всю спину шрам. Була в них така штука з кульками. Коли вони замахуються, то ці кульки розсуваються. І коли залізний прут підіймається, воно вириває живцем шкіру». Він розповідає, що намагався допомагати іншим полоненим, як «матір Тереза», бігав, відкачував хлопців, які втрачали свідомість, і заводив їх у кабінет для фотографування.
Одним із тюремників, який здійснював насильство, був колишній боєць на ім'я Нікіта. За словами Євгенія, цей чоловік мав «поставлений удар» і двічі бив так сильно, що прикордонник ледь встав. Саме Нікіта забив до смерті одного з полонених, повністю пошкодивши йому внутрішні органи. «Доходило до того, що хлопці, хай це буде грубо сказано, всиралися від болю», — згадує Євгеній.
У їдальні колонії полонені мали ходити маршем і співати радянські та російські пісні — «Катюшу», «День Перемоги», пісні групи «Любе». Це було випробуванням: охоронці вбігали, били на ходу, а деяких убивали.
Пеклом у Кізелі
12 вересня 2024 року Євгенія етапували до СІЗО №3 у Кізелі Пермського краю. Це той самий ізолятор, де загинули журналістка Вікторія Рощина та міський голова Дніпрорудного Євгеній Матвєєв. Там же утримують викрадену мелітопольську журналістку Анастасію Глуховську.
У кізельському СІЗО панував режим постійного контролю. Полонені мали стояти під відеоспостереженням цілий день, не розмовляючи один з одним. «На нас камера дивиться і висить динамік, по якому дають команди. Розмовляти не можна. Просто стоїш, голова вниз, руки за спиною. Тільки повертаєшся — це вже знак, що балакаєш», — описує Євгеній.
Одного разу полонені спалилися на розмові. Охоронці вивели всю камеру і почали допитувати, хто розмовляв. Троє бійців, включаючи Євгенія, зізналися. За це їх побили, а інші присідали як покарання.
За 10 місяців у кізельському ізоляторі Шолудько схуд на 29 кілограмів. Оскільки розмовляти було заборонено, кожен день він рахував подумки: «Я навіть перерахував скільки в мене у селі, де батьки живуть, скільки там хат, скільки людей».
У Кізелі тюремники облаштували окрему кімнату для знущань — так звану «резинку». Туди могли відправляти за найменші порушення режиму, наприклад за небажання співати російський гімн. «Це кімната повністю гумова. Без вікон, без нічого. Просто гумові стіни, там немає ні умивальника, ні туалету, нічого. І ти там голий. Повністю голий, тебе роздягають», — розповідає Євгеній. Полонені кричали, просили випустити їх, але охоронці лише наказували мовчати.
Полонені також мали вчити російські вірші і розказувати їх наглядачам під час перевірок. За помилки їх карали побиттям.
Євгеній згадує, як змінювався режим під час відвідин комісій: «Одразу все ставало ідеально. Можна і розмовляти, і книжку читати, і в туалет без команди. Шкарпетки нові видавали». Один із полонених навіть отримав пакунок з цукерками, цигарками та одягом, але його забрали після того, як зняли відео, де він дякував Російській Федерації.
Мораль і голод
Мораль тримати було складно через відсутність звісток з дому. Листи від дружини Євгенія до російських тюрем не доходили. Але одного разу його співкамернику принесли єдиний лист від сім'ї. «Там малюнки були, ми їх розглядали. Доньки його маленькі намалювали тата, маму і вони вдвох стоять. Я аж сльозу пустив, це так душевно було. Ми з ним місяць просиділи, і я разів 15 дивився на ці малюнки», — згадує Євгеній.
Перед обміном російські наглядачі почали «готувати» його до звільнення — приносили кашу, яка плавала у олії, щоб він набрав вагу, та припинили бити, щоб не залишилося синців і ран. «Вони думали, що ми відкормимось, якщо почнемо олію їсти», — сміється Шолудько.
23 липня 2025 року Євгенія повернули в Україну в рамках обміну полоненими. Коли він вийшов з літака, то побачив Гомель. У автобусі, який везли звільнених, були пакети з їжею — вафлі, солодощі, білоруська кока-кола. Його друг Іллюха з'їв дві банки тушонки, і їм довелося їхати до Києва на швидкій допомозі. «Тобто здуру наїлися», — сміється Євгеній.
У Чернігів, куди привезли звільнених, приїхала його сім'я — мама, тато, сестра та дружина. Чоловік мав настільки виснажений вигляд, що рідні впізнали його лише за формою брів.
Кілька місяців після повернення Євгеній не міг позбутися постійного голоду. «Спершу я не міг наїстися, постійно хотів їсти. У палаті з хлопцями ми не спали ночами, а їли. Тільки кілька тижнів тому я нарешті відчув, що наївся», — розповідає він.