Славутич на Чернігівщині — місто з особливою історією. Його заснували для фахівців, які обслуговують Чорнобильську атомну електростанцію, після катастрофи 1986 року. Саме тут живе більшість персоналу, що й досі працює на зупинених енергоблоках у Зоні відчуження. Ці люди точно знають, що потрібно робити для безпеки станції. 24 лютого фахівці виїхали на чергову зміну і опинилися у російському полоні майже на місяць. Нещодавно їх замінили добровольці, які тепер самі перебувають у невизначеній ситуації, адже невідомо, хто зможе їх змінити далі.
Перші дні війни здавалися далекими від міста. Над Славутичем літали літаки, чути було звуки авіації та ракет, але вони летіли на південь — на Київ та Чернігів. Однак мешканці розуміли, що рано чи пізно окупанти дійдуть і до них. Логіка була простою: контролюючи Чорнобильську зону, загарбники не могли залишити без контролю місто, де живе персонал станції. Вони розраховували на довгостроковий контроль, хоча мешканці в це не вірили.
Коли 24 лютого вдень пролунала перша повітряна тривога, страх був природним. Але мешканці розуміли, що облаштованих бомбосховищ у місті немає. Люди організовувалися самостійно: завішували вікна, облаштовували укриття у коридорах квартир, розраховуючи на те, що цегляні будинки стійкіші за панельні.
Перші дні були складними. Шість днів не було електрики, перестало працювати холодне водопостачання та каналізація. Люди не знали, як зберігати продукти, але холодна погода допомогла — запаси вивішували за вікна, облаштовували холодильники на вулиці. Потім один із мешканців запустив газовий генератор у котельні, і з'явилися тепло та вода. Організували підвіз дров, у дворах розпалювали мангали. Люди обмінювалися всім необхідним, допомагали один одному. Це стало приводом познайомитися з сусідами.
Активні бойові дії наблизилися до міста 23 березня. Спочатку звуки були далекими, але до 25 березня вже чути було стрільбу на межі міста, на блокпостах та у районі залізниці. Лінія вогню проходила у кварталах біля в'їзду до міста. Там повибивало скло, але прямих обстрілів мінометами та гранатами у самому місті не було. Місто залишилося цілим.
25 березня увечері бойові дії стихли, але почалася тривожна тиша. Люди розуміли, що у місті немає військових частин ЗСУ, тому силами територіальної оборони утримати Славутич малоймовірно. Страх посилювався невизначеністю: що буде, коли окупанти все-таки увійдуть?
Від міського голови довгий час не було жодних повідомлень. З 8 березня він мовчав, хоча раніше інформував регулярно. Люди запитували: де мер? Лише 25 березня ближче до ночі з'явився його пост позитивного змісту, що дало надію — керівник міста контролює ситуацію, хоча й віддалено. Пізніше з'ясувалося, що він не був у полоні. Поліція виїхала 25 березня, військкомат теж залишився без персоналу.
24 березня запровадили комендантську годину, яка тривала півтори доби до 10 ранку 26 березня. Того ж дня через телеграм-канал міської ради надійшло повідомлення: славутчани, виходьте о 9-й годині на мітинг. Мешканці вагалися — комендантська година, але наказ скасували.
Люди почали стікатися на площу біля виконкому. Мешканець міста, який живе у Славутичі з 1988 року, не пам'ятав такого скупчення людей. Зі своєї позиції на невеликій сцені він спостерігав, як невеликими струмками люди з різних кварталів підтягувалися до площі. Вся площа була щільно заповнена людьми, як на Майдані. Для Славутича це було надзвичайно багато. Російськомовне за своєю природою місто вийшло на протест. Люди несли гасла, але жодного про звільнення мера з полону — вони вийшли не для цього.
Російські військові вже були у місті. Натовп почав мирно демонструвати, показуючи, що люди без зброї, і закликаючи окупантів залишити місто. Ніхто не біг на них, але йшли, демонструючи свою позицію. Російські військові почали стріляти у повітря, кидали світлошумові гранати з газом. Сильний рвучкий вітер здував газ, тому постраждали лише ті, біля кого вибухали гранати. На жаль, один молодий чоловік загинув від уламків, які потрапили йому в голову. Ще двоє отримали поранення.
Повільно-повільно російські військові здавали назад, вимагаючи, щоб мешканці зупинилися. З'явилися люди, які намагалися вступити в діалог з окупантами, переконуючи їх спокійно залишити місто, адже озброєних мешканців немає.
Потім з'явився мер у супроводі російських військових. На машинах окупантів був незвичний знак — перекреслена буква О чи коло. Такого символу ніхто ніколи не використовував, принаймні на іншій території України. Російські військові виглядали впевнено та стримано, контролюючи ситуацію. Видно було, що вони були напружені, готові застосувати зброю при першій загрозі. Але мешканці не проявляли агресії.
Мер узяв гучномовець, який йому дав російський військовий, і почав пояснювати вимоги окупантів. Вони вимагали, щоб усі мешканці, у кого є стрілецька зброя, добровільно здали її — це не стосувалося мисливської зброї. Окупанти обіцяли патрулювати місто в пошуках озброєних осіб, а потім залишити його, зберігши контроль над в'їздами та виїздами. Мер звернувся до людей з проханням зберігати спокій, запевняючи, що все буде добре. Вийшов також батюшка Іоанн з православної церкви Московського патріархату. Він українською мовою звертався до окупантів із проханням покинути місто і не завдавати шкоди.
Російські військові почали патрулювати місто на машинах та пішим ходом. Ще в неділю, 27 березня, вони були у місті, але в обід залишили його. Однак блокпост на головному в'їзді залишився під їхнім контролем. Щодо інших виїздів інформації немає.
Окупанти заявили, що влада у місті залишиться українською. Планувалося організувати дружини з ветеранів МВС та добровольців для патрулювання міста, щоб запобігти інцидентам, мародерству та незаконним діям. Комендантська година мала збережтися.
У місті з'явилися люди, яких місцеві називають «заслані козачки» — молоді люди, навіть зовні не місцеві, ймовірно, з Росії. Мешканці вирізняють їх відразу, як це часто буває у малих містах і селах.
Гуманітарна ситуація у Славутичі не досягла катастрофічного рівня. Деякі люди, можливо, голодують, але доставка товарів здійснювалася депутатами, місцеві налагодили гуманітарну допомогу. Люди отримували цукор, крупу, макарони, імбир, курку, вівсянку, мандарини — кожному по-різному. Аптеки працювали. Мер повідомив, що завезли інсулін, що було важливо для людей, залежних від цього препарату.
Продовольчі магазини не працювали, там уже нічого не було купити. Спочатку місто врятувало те, що у ньому було п'ять великих мережевих супермаркетів зі своїми запасами. Люди все розкупили, і запаси перейшли в квартири мешканців. У перші дні люди купували необхідне для життя — хліб, молоко, крупи, а не алкоголь. Організували доставку молока. Деякі вперше спробували парного молока прямо від корови.
Можливість виїзду з міста була обмеженою. Була інформація, що своїм транспортом можна виїхати — близько 15 машин покинули місто. Виїздів небагато, через Чернігів давно закритий. Щодо виїзду автобусами, люди сумніваються, що їх повезуть у бік Києва — можуть вивезти до Білорусі та далі до Росії.
Мешканці сподіваються на відновлення доставки гуманітарної допомоги. Мер запевняв, що перешкод для гумдопомоги не буде, і домовлятимуться про її відновлення. Протягом трьох днів активних бойових дій ніхто не їхав до міста, що було зрозуміло — коли довкола йдуть бойові дії, їхати ризиковано.