На Київщині розташовані два села з однаковою назвою — Ясногородка. Одне з них, у Вишгородському районі, досі перебуває під окупацією. Друге, розташоване у Фастівському районі за тридцять кілометрів від столиці, вже місяць піддається інтенсивним обстрілам. Три тижні тому російські військові розстріляли місцевий блокпост, унаслідок чого загинуло п'ятеро людей. Тиждень перед тим село накрили реактивні системи залпового вогню.
Журналісти видання «Слідства.Інфо» відвідали спустошену Ясногородку та поговорили з мешканцями про те, як змінилося життя у невеликому селі, де до початку повномасштабної війни проживало близько семисот людей.
Прямування до села проходить через небезпечну територію. На контрольних пунктах доводиться уточнювати найбезпечніший маршрут. Через відкриті вікна автомобіля постійно чути вибухи — всього в десяти кілометрах на Житомирській трасі тривають активні бойові дії. Дорога пролягає через поля, тому журналісти намагаються проїхати ці ділянки якнайшвидше. Коли вони заїжджають у ліс, то бачать повалені та посічені дерева, які частково перегороджують проїзд.
За лісом розпочинається село, яке нагадує кадри з постапокаліптичного фільму. Практично жодна будівля не залишилася неушкодженою — невеличкий магазин розтрощено, білборд розірвано, від будинків залишилися лише купи цегли та згарища. Церква на перехресті втратила купол, навколо неї розкидані уламки покрівлі та будівельних матеріалів. Перші п'ятнадцять хвилин журналісти не бачать жодної живої душі, лише чують звук вітру, що перекидає уламки, та гучні вибухи з боку траси.
Поруч із церквою знаходиться один із небагатьох вцілілих будинків — невеликий двоповерховий будинок. Там живе отець Роман, настоятель місцевої церкви, разом зі своїм собакою — німецькою вівчаркою Ріком. Священик також підгодовує місцевих псів, які прибилися після того, як більшість мешканців покинула село.
Отець Роман добре пам'ятає день, коли російські військові розстріляли блокпост. За його словами, військові на блокпості не почули, як наближалися танки. Броньовані машини піхоти та два танки увійшли до села, розстріляли блокпост, унаслідок чого загинуло п'ятеро людей. Священик у той момент гуляв з собакою і зайшов до будинку. Окупанти заскочили в село, пройшли до центру, повернулися назад і знову заходили.
У будинку навпроти перехрестя тоді загинула літня жінка. За розповіддю отця Романа, там мешкала родина — чоловік, його дружина та її мати. Коли почалися постріли, жінка підійшла до вікна і була вбита уламком. Її чоловік та дружина в той час пішли до центру села за хлібом.
Наступного дня російський снаряд влучив у саму церкву. Священика врятувала сама будівля храму, яка прийняла удар. За його словами, він разом з друзями перебував на території за храмом. Вони почули звук, що свистить, і впали на землю. Дві ракети влучили в купол церкви. Якби вони потрапили трохи далі, то впали б за кілька метрів від людей.
Після цього близько восьми днів у селі не було активних бойових дій, але обстріли тривали постійно. За словами отця Романа, у Ясногородці згоріло тридцять будинків, а кількість пошкоджених він навіть не може назвати. Навіть напередодні розмови, 28 березня, село накривали реактивні системи залпового вогню, унаслідок чого виникло три пожежі. Окупанти використовували артилерію, гармати, танки, ракети та міномети.
Священик розповідає, що церква, у яку влучила ракета, була найгарнішою на Макарівщині. Торік їй зробили новий дах, оскільки старий протікав. Недавно храм розписали художником із Луганщини, який у 2014 році покинув свою домівку через бойові дії на Донбасі. Від влучання в купол двері вигнулися, тому їх доводиться підпирати, щоб усередину не зайшли сторонні люди.
Внутрішнє убранство храму знищене, розписи потрощені. Замість купола у стелі зяє велика діра, а на місці ликів святих видно тріщини, з яких звисає мінеральна вата. З підлоги на цей руйнаж сумно дивиться самотнє око когось із святих.
Попри постійні обстріли, отець Роман не збирається покидати село. Він каже, що від себе не втечеш, і що справжнім багатством є те, чим людина живе, а не гроші чи машина. Його серце залишається в селі.
Щодня священику пишуть і дзвонять віряни. Хоча стійкого зв'язку немає, на другому поверсі його помешкання іноді вдається зловити мобільний сигнал. Деякі люди потребують розради, інші просто хочуть дізнатися, чи живий священик. Люди пишуть: «Хоч «плюсик» надішліть, будемо знати, що ви в порядку».
Отець Роман роздає гуманітарну допомогу, яку привозять місцеві депутати та волонтери, а також віддає зі своїх власних запасів. Він підгодовує місцевих, хоча їх залишилося небагато — близько тридцяти людей із колись майже семисот мешканців.
Поки журналісти розмовляють із священиком, до церкви підʼїжджає автомобіль, з якого двоє чоловіків вивантажують продукти. Місцеві попереджають, куди не варто їхати: «Можете проїхати до центру села, але там дорогу сильно побито. А от в бік ферми страусів їхати не варто — там у дорозі застрягло дві нерозірваних міни, та й стріляють з того боку сильно».
На перехресті журналісти бачать фактично пустир — раніше там стояли будинки, тепер там лише руїни та пустка. У полі за будинками видно три величезні вирви глибиною близько п'яти метрів. Навпроти цих будинків розташована зруйнована прямим влучанням російського снаряду заправка.
Погода різко змінюється — здіймається сильний вітер, який підіймає хмари піску та жбурляє через перехрестя величезні шматки металу з покрівель зруйнованих будинків. Починається злива.
Під дощем журналісти просуваються вглиб села. Навколо — покинуті та порожні хати, деякі з них зруйновані, деякі мають затягнуті плівкою вікна. Щоближче до центру, то вікна ціліші.
Проїжджаючи повз місцеву бібліотеку, вони бачать, що вибито лише одне вікно. Всередині помітні фотографії дітей на стіні, у сусідній кімнаті складені настільні ігри та глобус. За бібліотекою на підвісній мийці стоїть забуте дитяче рідке мило. Все виглядає так, наче люди полишили це місце нещодавно і мають повернутися.
На одній із вулиць журналісти бачать на лавці літню жінку. Вона розповідає, що приїхала до села та залишилася — раніше мешкала у Києві. Її сусідка Надія погоджується провести журналістів до своїх сусідів. Вона показує, як уламками посікло вікно їхнього будинку.
На городі сусідів видно сліди від кількох вирв, які вже засипали землею. Поруч лежить покручений велосипед. Замість сараю — лише купа дощок та уламків металу. Однак сам будинок більш-менш цілий. Всередину журналістів зустрічають господарі — літнє подружжя Надія та Павло.
Павло розповідає, що активні бойові дії розпочалися у селі майже відразу після початку повномасштабної війни. Російські танки проїхали селом 25 лютого, і наступного дня вже загорівся будинок у кінці села. Потім село почали постійно бомбити.
Близько двох тижнів тому постраждало й їхнє обійстя. Павло описує, як хвилею вибуху вибило всі вікна. Вони були в хаті, і його дружина запропонувала йти в погріб. По шиферу почало лупити, всі вікна повилітали. Вони пішли у підвал і сиділи там до п'ятої ранку. Павло каже, що врятувало хату те, що він напередодні поставив під двері великий шмат металу, тому двері вціліли. Сарай за хатою ж рознесло вщент, а дах добряче посікло.
Крім бомбардувань, до села заходили й самі окупанти. Кілька тижнів тому вони навіть стукали до хат. Надія згадує, що російські військові приходили вночі, близько половини десятої вечора, і дуже гучно тарабанили у вікна. До сусідки вони приходили близько другої ночі.
За словами Надії, у окупантів почався голод, їм не було що їсти, тому вони прийшли і стукали у вікно. Вони говорили чеченською мовою. У сусідки був колега-чеченець, тому вона трохи розуміла їхню мову. Вони посвітили у вікно, подивилися, що там немає нічого цікавого, накурили, накидали цигарок і пішли.
До інших сусідів окупанти залізли у підвал і відкрили машину. Згодом вони пішли з села, але обстріли продовжилися і тривають досі.
Подружжя розповідає, що вся молодь виїхала у перші дні війни; залишилися здебільшого старші люди, які ховаються по підвалах у вцілілих будинках. Самі вони залишаються, поки є можливість, бо «куди нам, старим, їхати», та допомагають Збройним силам України, як можуть.
Поки журналісти розмовляють, вибухи стають все гучнішими та частішими. Вони прощаються та прямують у бік ферми страусів, щоб дізнатися, чи вивезли тварин.
Місцеві розповідають, що частину страусів випустили, ще частину вивезли. Частину тварин з'їли місцеві, щоб не голодувати. На роздоріжжі чоловік вискакує з автівки, махає руками і кричить: «Стійте! Там накриє! Розвертайтесь!».
Журналісти розвертаються та покидають пусте село тією ж дорогою. Дорогою назад вони не зустрічають більше нікого, що свідчить про те, що вулиця, якою вони їхали, була найбільш залюдненою у селі.