Після того як російські окупанти залишили території Київської області, мешканці звільнених населених пунктів починають розповідати про пережиті жахіття. Журналісти відвідали деокуповані селища Демидів та Димер у Вишгородському районі, де щойно відновили сполучення завдяки військовій переправі через річку Ірпінь, і поговорили з людьми, які провели там кілька тижнів під російською владою.
На в'їзді до Демидова видно спалені автомобілі та викопані бліндажі — залишки останнього окупаційного блокпосту перед підірваним мостом через Ірпінь, який перешкоджав подальшому просуванню ворога.
Один із місцевих жителів, якого ми називатимемо Іваном для безпеки, розповідає, як опинився на окупованій території. За день до приходу російських військ його колега попросив погодувати собаку. Коли Іван приїхав до сусіднього селища Димер, туди вже вступили окупанти, а міст був підірваний, тому втечі не було.
Місяць, проведений у селі під окупацією, став для нього випробуванням. Російські військові приходили до його дому двічі. При першому візиті вони шукали їжу, навели на нього автомат без запобіжника і почали обшукувати квартиру. Хоча прямого побиття не було, залякування було інтенсивним — погрожували розстрілом, забрали все цінне, що знайшли. Іванові довелося просити їжу у сусідів.
При другому візиті окупанти забрали всі цвяхи з його дому, погрозивши вбивством, якщо він комусь розповість. Вони пояснили, що цвяхи потрібні для розкладання на дорогах, щоб перешкодити руху техніки. Потім загрозили зробити з ним те саме, що робили з іншими чоловіками у сусідніх будинках — виводили їх без одягу на вулицю і знущалися. Змусивши його роздягнутися, вони кілька разів вдарили його прикладом автомата. Наказ мовчати залишився з ним до сьогодні. Синці від побиття видно досі, і спогади про ці дні викликають у нього страх.
Проходячи селом, видно будинки з написами «тут люди» та білими прапорами — так місцеві намагалися захистити себе від обстрілів окупантів. Один із жителів розповідає про випадки, коли окупанти запитували, чи є хтось у підвалах. Якщо люди відповідали, що ні, вороги кидали туди гранати. Це становило смертельну небезпеку для тих, хто насправді там переховувався, особливо для дітей.
У дворах видно автомобіль, розмальований літерою «V» — так російські військові позначали свою техніку. Машина мала місцеві номери, що свідчить про те, що окупанти просто конфіськували цивільні автомобілі для своїх потреб.
У центрі Демидова зяє велика вирва від снаряда. Навколо неї згоріли магазини, а сусідні будинки повністю зруйновані.
Один із місцевих жителів на ім'я Женя запропонував показати селище Димер, де, за його словами, окупанти облаштували базу для утримання цивільних полонених. Він привіз журналістів до заводу з виробництва пластикових вікон. Поруч у п'ятиповерховому будинку окупанти розташували свою базу. Завод досі димиться, і запах паленого пластику розносить дим до будинків місцевих жителів.
Пошкоджень у Димері значно більше, ніж у Демидові. Один із будинків отримав прямий снаряд. Там жили літні люди. Чоловіка контузило, а жінка постраждала набагато серйозніше. Родич, який приходив прибирати на знищеному обійсті, розповідає, що від вибуху жінці вибило око. Обидвоє зараз перебувають у лікарні, і він сподівається на їхнє одужання.
Саме в Димері окупанти взяли у полон двох місцевих цивільних жителів. Ці люди допомагали українській армії стежити за рухом ворога та його розташуванням. Вони потрапили у полон, коли не встигли видалити з телефону кілька фотографій окупантів. За розповідями, їх кілька днів возили по різних селах, поки їх врешті не визволили.
Крім заводу, окупанти використовували для своїх потреб ангар місцевої автобази. На території залишилося чимало пошкоджених та цілих снарядів, згорілий каркас критого ангару та спалені автобуси.
На місцевому цвинтарі видно підбиту російську техніку. Весь газон перекопаний бліндажами. Провідник зазначає символічність цього місця — окупанти облаштували блокпост саме біля цвинтаря, і тепер вони «відправилися у землю».