На північній окраїні Київської області, за 60 кілометрів від столиці, розташоване село Феневичі. Саме тут 24 лютого розпочалася російська окупація, яка тривала понад місяць. Село, де до вторгнення проживало близько двох тисяч людей, стало однією з перших територій у Вишгородському районі, захоплених російськими військами на шляху до Києва.
Перші дні окупації були найтяжчішими. Уже через кілька днів після входження російських військ у село зникло електропостачання, а незабаром припинив роботу й мобільний зв'язок. Окупанти розташувалися у житлових будинках, вибравши, за словами мешканців, найкращі з них. По селу розташовувалися танки, бронетранспортери, а над лісом літали гелікоптери, спрямовані, як здається місцевим, на Київ. Обстріли торкнулися переважно околиць села, але були досить інтенсивними.
У перші дні окупації сталася трагедія, яка залякала мешканців. Двох селян розстріляли за те, що вони фотографували щось на вулиці. За версією окупантів, це робилося для того, щоб інші люди не знімали переміщення ворожої техніки та не передавали дані українським військовим. Хоча, як зазначають мешканці, це було б практично неможливо через відсутність зв'язку.
После цього люди боялися виходити на вулицю. Російські військові встановили блок-пости, які оточували село, затримували людей і не випускали їх. Мешканці переховувалися у підвалах, виходити було заборонено. Лише через два тижні окупації місцеві почали поступово виходити з укриттів у будинки, але ночували все одно в підвалах. За цей період, за словами жителів, безвісти зникло щонайменше 50 людей.
Проблема з харчуванням виникла вже через тиждень. Ті, хто заздалегідь зробив запаси на зиму, змогли вижити на них. Інші намагалися купити висівки або просили у сусідів, просіювали зерно і самостійно випікали хліб вдома, оскільки завезти його було неможливо — найближчий завод розташовувався у Іванкові, а село було повністю ізольоване. Одна з жінок описала, як вони готували їжу: додавали трошки жиру на пательню до висівок, і виходив так званий «балабушок», яким і харчувалися.
З електроенергією ситуація залишалася критичною. Світла у селі не було досі після звільнення. У деяких будинках не було й газу. Однак у більшості домівок газопостачання збереглося — один із місцевих жителів навіть під обстрілами полагодив трубу, якою паливо постачається до будинків. Ті, хто не мав газу, спали в одязі або розпалювали пічки. Люди палили свічки, сидячи в підвалах, де було дуже холодно.
Окупанти залишили по собі безлад і вивезли цінні речі. Російські військові забирали місцеві автівки та велосипеди, грабували домівки. Одна з жінок, Людмила, намагалася виїхати із села разом з малою дитиною, коли його окупували росіяни. Її довго тримали у холодній автівці, не дозволяли вийти і погрожували. Зрештою окупанти забрали всі цінні речі, телефон і розвернули її додому. Жінка вважає, що їй пощастило врятувати дитину, оскільки деякі люди, які спробували виїхати, взагалі не повернулися до села.
Для місцевих жителів окупація була періодом постійного страху та невизначеності. Одна з мешканок, яка представилася як Надія, розповідала про те, як росіяни входили до села колонами важкої техніки, обстрілювали його з кулеметів. Вона не могла виїхати, оскільки село було оточене блок-постами. Люди сиділи на місці, чекаючи, що буде далі.
Для дітей окупація також залишила глибокий слід. Дві сестри-школярки, Таня і Даша, розповідали, як почалася війна. Вони збиралися до школи, коли рано вранку почули панічні розмови у кухні. Батьки збирали документи, звʼязалися зі знайомими у Києві, які повідомили, що столицю вже бомблять. Дівчатам довелося переїхати ближче до центру села до знайомих, оскільки у їхньому будинку не було погреба, а половина їхної вулиці була просто зруйнована.
З часом діти звикли до окупації. Вони розповідали, що коли щось вибухало, вони продовжували грати. Голодували, але не критично. Бачили ракети і снаряди, спостерігали, як росіяни катаються на місцевих автівках і велосипедах. Найбільше вони чекали на визволення. Їм довго розповідали, що ось-ось їх визволять, але це не збувалося. Лише коли вони побачили українських солдатів, вони точно зрозуміли, що все закінчилося. Даша згадувала, що 24 лютого був найгіршим днем у їхньому житті, а найбільше вони хотіли побачити своїх хлопців та мати зв'язок з родичами.
2 квітня Феневичі звільнили. Над селом знову майоріє український прапор, який висів на школі та сільраді навіть під час окупації — росіяни повісили свій, але український не зняли. Мешканці почали повертатися додому.
Після звільнення село потребувало гуманітарної допомоги. Добровольці та журналісти «Слідства.Інфо» приїхали до Феневичів разом з конвоєм, який доставляв харчі та товари першої необхідності. Дорога до села була складною — за 30 кілометрів від Києва зникав мобільний зв'язок, а далі доводилося їхати полями, загрузаючи у болоті після двох днів дощу. Вантажівку навіть довелося виштовхувати.
Коли конвой прибув до села, там було незвично тихо та пусто. Місцева сільська староста Галина Козаченко розповідала, що до війни тут мешкали близько тисячи людей, але перед окупацією сюди приїхали люди з Києва та з Іванкова, тому на момент входження росіян село налічувало близько двох тисяч душ.
Добровольці розвантажували автомобілі з гуманітарною допомогою. Пусті полиці магазину наповнювали місцеві жінки. Медики допомагали тим, хто потребував лікування чи таблеток — ліки не завозили вже місяць, аптеки не працювали. На вулиці добровольці роздавали дітям солодощі та напої.
У магазині товари роздавали по одній одиниці в одні руки. Мешканці благодарили добровольців за привезену їжу.
Однак не всім вдалося знайти своїх близьких. На вулиці до журналістів підійшла дівчинка і попросила допомогти знайти батька. Вона розповідала, що тато пропав, і вони не можуть його знайти. Зв'язку немає. Дівчинка шукала його обличчя у натовпі, але так і не знайшла.