Павло залишився у селищі Димер Вишгородського району, розташованому за 50 кілометрів на північ від Києва, щоб допомагати сусідам і доглядати за своєю домашньою худобою. З першого тижня березня територію окупували російські військові, які грабували житлові будинки та переслідували місцевих жителів. Багато людей евакуювалися, просячи Павла стежити за їхніми домівками та домашніми тваринами, щоб запобігти мародерству. Він також брав участь у організації водопостачання для вулиці, використовуючи сусідну свердловину, насос та генератори.
Когда російські військові розташувалися на вулиці, місцеві жителі намагалися спілкуватися з ними. Павло та його сусіди пояснювали окупантам, що їхнім життям було добре до приходу російських військ, і питали, від кого та від чого їх «звільняють». Вони навіть пропонували російським солдатам сховатися у підвалах та здатися у полон, якщо вони готові скласти зброю. Солдати відповідали, що повернення додому неможливе — їх чекає розстріл або ув'язнення на термін до 15 років.
Павло передавав українським Збройним силам інформацію про рух ворожої техніки, її розташування та місця влучання снарядів. Однак він не повністю видалив цю інформацію зі свого телефону. Одного дня він та його друг вирішили поїхати на тракторну базу, розташовану на краю Димера, щоб придбати дизельне паливо.
Незадовго до цієї поїздки Павло передав наводку на позиції російських військ, і Збройні сили України обстріляли ці позиції. Замість того щоб відступити, російські військові розлютилися ще більше. Коли Павло та його друг прибули на тракторну базу, окупанти знайшли у машині телефон з фотографіями та відеозаписами, які не мали бути у них.
Після цього обох чоловіків побили у Димері, потім зв'язали, закрили очі та вивезли. За їхнім розумінням, їх доставили у село Синяк, розташоване за 15 кілометрів від Димера. Там їх піддавали жорстокому катуванню: били, давили, використовували електрошокер. Під час допиту російські військові вимагали інформацію про співробітників СБУ та інших осіб, які воюють проти них. Павло розумів, що будь-яка інформація призведе до його та друга смерті. Їх утримували чотири дні, а потім вивезли у центр Синяка та відпустили.
Павло описав масштаб завданих йому ушкоджень. Його серце було сильно побито, що спричинило задишку навіть після двометрової прогулянки. Ліва сторона його тіла була повністю синя від побоїв, права — менше пошкоджена, але спати було важко. Поясниця болить і досі. Постріл у ногу виявився найменш болючим — подібним до укусу комара, хоча одна кісточка все ж таки лопнула, що призвело до накладання гіпсу.
Павло припускає, що російські військові найбільше розлютилися через його відсутність страху. Спочатку його били двоє: один бив джгутом та прикладом, не закриваючи очей, оскільки обидва були у балаклавах. Один з них стояв збоку, пристально дивився йому в очі та сказав: «Він нас не боїться, його треба мочити». На це Павло відповів, що він ніколи не воював, не служив в армії, і не розуміє, чому вони на нього нападають.
Серед катувальників був особливо жорстокий чоловік, який називав себе кадировцем та чеченцем. Він кричав погрози, обіцяючи відрізати все можливе та голову, щоб Павло дивився, як він помирає. Цей же чоловік прострелив Павлові ногу, попередньо запитавши, куди стріляти — у коліно, голову чи печінку, щоб жертва довше помирала. Після пострілу він запитав, чи достатньо, і пригрозив прострелити другу ногу. Потім катувальники знову сильно били Павла в грудину.
У приміщенні, де їх утримували, крім Павла та його друга Сашка, вже хтось перебував — про це свідчили матраци та різні речі. У перші дні їм не давали їсти. Павло та Сашко знайшли два мішки картоплі, чотири-п'ять мішків буряка та один мішок моркви, а також цибулю. Перші два дні вони їли сиру картоплю, хоча Сашко відмовлявся від неї. Вони з'їли половину буряка, потім моркву. На третій день їм видали сухпайки російських військових, але Павло вважав буряк смачнішим.
На третій день їм принесли форму працівників компанії «Автомагістраль», яка займається будівництвом доріг і розташована у селі Синяк. З третього-четвертого дня їх утримання умови дещо поліпшилися, і вони почувалися більш людськи.
Коли їх відпустили, Павло та його друг пішки дійшли до Демидова, де їх знайомі підвезли додому.
Павло планує повернутися у Синяк, щоб спробувати забрати свої документи, які залишилися там. Телефон, ймовірно, йому не повернуть.