Журналісти видання «Слідство.Інфо» відвідали село Катюжанка після його звільнення та розпитали мешканців про те, які військові формування його окупували, як вони поводилися та що довелося пережити людям протягом 36 днів окупації.
Катюжанка розташована на 47 кілометрів на північний схід від столиці. Російські військові захопили цей населений пункт у перші дні повномасштабної агресії. На одному з відеозвернень, яке записали окупанти, журналісти помітили близько 30 бойовиків на чолі з Шаріпом Делімхановим, начальником управління Росгвардії у Чеченській Республіці. На цьому записі вони розповідали про свої плани щодо захоплення нових позицій.
До села можна було потрапити двома маршрутами — через зруйновані Бучу, Ірпінь і Бородянку або через тимчасову переправу в Демидові. Обидва напрямки контролювали російські військові, тому Катюжанка виявилася повністю відрізаною від території під контролем України. Звільнення село отримало 1 квітня. Понад півтора місяця після цього мешканці залишалися без електроенергії та опалення. Мобільний зв'язок відновили лише 10 квітня, та й то не на весь день — вишки живляться від генераторів, які вимикають близько восьмої вечора.
Сліди окупації видно скрізь: зруйновані будинки на в'їзді, російські бліндажі та перекопані подвір'я школи. Поруч зі школою катаються на велосипедах троє хлопців. Двоє з них не покидали село під час окупації, третій повернувся після звільнення. Вони розповідають, що під час окупації виникли проблеми з хлібом, але селяни самостійно організувалися та випікали його самі. Зараз хліб завозять волонтери та місцева влада.
Перші два тижні окупації люди переховувалися у підвалах, потім поступово повертатися до своїх будинків. На початку було дуже страшно — російські військові ходили по домах у пошуках учасників АТО, забирали цінні речі. Деякі місцеві допомагали окупантам, повідомляючи про людей зі зв'язками у Збройних силах та військовим досвідом.
Школа служила окупантам як стратегічна позиція. На стадіоні поруч вони облаштували вертолітний майданчик. За словами місцевої прибиральниці Марії, яка прибирала школу після звільнення, там був справжній безлад. Ґанок завалили сміттям та мішками з піском, замість клумб з'явилися окопи. Кабінети бухгалтера та директора були повністю розгромлені, більшість приміщень засмічені та брудні. У шкільному підвалі окупанти утримували та катували полонених з різних сіл Київської області.
Коли російські військові прибули до села, вони ходили по домах. Тих, кого не було вдома, вони вибивали двері. Пані Марія розповідає, що у сусідки на другому поверсі вибили двері разом з одвірком. До неї самої приходили з ломом і кувалдою, але поводилися ввічливо, на відміну від інших випадків, коли квартири перевертали догори дриґом. Окупанти намагалися забрати телефони — багато мешканців залишилися без зв'язку. У когось забирали смартфони, у когось витягали сім-карти, щоб унеможливити передачу інформації українській армії. Пані Марія заховала свій телефон у відрі для сміття в туалеті, тому окупанти його не знайшли. Завдяки цьому вона змогла зв'язатися з сином, який лікується у Києві.
Місцеві розрізняють окупантів за категоріями. Чеченців, які прибули першими 25 лютого, називають «кадирівцями». З ними, за словами селян, ще можна було домовитися. Деякі з них просили не розповідати батькам, що воюють проти України. Один із них навіть казав: «Ви нам допомагали, а тепер ми вам будемо допомагати». Коли його запитали, чим саме вони допоможуть, він не дав чіткої відповіді, але наполегливо просив нікому не розповідати про його участь у війні, боячись батькової реакції.
Однак саме «кадирівці» у перші тижні окупації розстрілювали автомобілі, які проїжджали селом. Двох таких жертв поховали за школою, хоча згодом їхні тіла, схоже, перенесли.
Росіяни «європейської зовнішності» поводилися жорстокіше за чеченців. Місцеві розповідають, що ці групи ворогували між собою. Чеченці казали: «Ми за вас тут подбаємо, а коли прийдуть росіяни, ми не знаємо, як вам буде». Біля місцевого магазину «Фора» навіть сталася перестрілка між ними. Під час цього конфлікту хтось із російських військових пограбував банкомат і виніс звідти близько 100 тисяч гривень. Водночас російські СОБРівці допомогли зберегти деяку шкільну техніку. Місцева мешканка Тетяна розповідає, що у перший день окупанти принесли їй кілька ноутбуків та принтери на зберігання. Після звільнення села вона повернула їх до навчального закладу.
Найгіршими селяни називають бурятів. Вони поводилися найжорстокіше — грабували, мародерили, залякували людей, виселяли їх з домів. Одна з селянок розповідає: «Казали, що покажуть нам, бо вони не чеченці. Чеченці поводилися наче краще». Буряти постійно ходили п'яні, тому люди їх особливо боялися.
Окупанти облаштували госпіталь у місцевому клубі. За училищем вони палили трупи та закопували своїх мертвих. Місцеві згадують, що у Другу світову війну на цій території німці ховали своїх загиблих. Одна з мешканок каже: «А тепер росіяни влаштували там собі госпіталь. Щоб вони звідти і не поверталися. Що ті не поверталися, і на них танцювали наші діти, так і ці».
Другою базою окупантів було Катюжанське вище професійне училище. У гуртожитках розмістилися російські військові. У підвалі ховалися місцеві мешканці — у найважчі дні там було до 40 людей.
Місцевий житель Іван розповідає, що чеченці виводили чоловіків з підвалу, виставляли їх поруч із парканом, роздягали та знущалися. Вони також знімали постановочні відео, на яких показували, як дають людям гуманітарну допомогу та їжу. Відмовитися було неможливо.
Ніна Станіславівна провела всю окупацію у цьому підвалі. Вона не змогла виїхати, бо 24 лютого займалася евакуацією дітей з училища. Коли зник зв'язок, катюжанківці виявилися повністю відрізаними від світу. Вона слухає пісню Наталії Філіон «Він — з Бучі, вона — з Ірпеня» і розповідає про свої враження від окупації.
Чеченці переважно займалися патрулюванням дороги та стежили за порядком. За словами Ніни Станіславівни, з ними можна було домовитися. Вони казали, що прийшли не воювати, а захищати село. Вона запитувала: «Від кого? Від мого сина? На нас ніхто не нападає». Але найбільше вона боялася, коли з'явилися буряти. «Розуму в них не було, щоб можна було з ними якось спілкуватися, і вони були як звірі, некеровані, ми відразу це побачили. Вони не зупинялися ні перед чим», — згадує вона.
Місцевим дозволяли виходити тільки під дулом автомата. Кілька днів Ніна Станіславівна ходила до свого будинку навпроти. На третій день їй сказали: «Бабуля, не ходи тут. Ми можемо тебе вбити». Коли грали діти, вони теж були під наведеним дулом. Вона розповідає: «Це було дуже тяжко. Зніми, кажу, палець з автомата, дитина грається. Як я буду жити, якщо ти вб'єш дитину?» Вона постійно переживала за одного хлопчика, який співав «Батько наш Бандера». Тих, хто намагався втекти з села, розстрілювали.
На прощання Ніна Станіславівна розповідає, що її син — військовий. Сусіди весь час зберігали цю таємницю і ніколи не розповіли про її родину окупантам. «Я вдячна своїм сусідам за те, що залишилася жива», — каже вона. Коли з'явилася можливість зателефонувати, вона спочатку набрала доньку, потім сина. Син, почувши її голос, заплакав, бо не знав, чи залишилася його мати живою під окупацією.