Селище Іванків на північній Київщині опинилося у вирі повномасштабної війни одним із перших. Розташоване всього в 26 кілометрах від контрольно-пропускного пункту «Дитятки» на межі Чорнобильської зони відчуження, воно стало легкою здобиччю для російських військ, які прорвалися через цю територію 24 лютого 2022 року. Уже наступного дня окупанти контролювали селище, а його мешканці опинилися у тилу ворога, на відстані 80 кілометрів від столиці. Звільнення Іванкова затягнулося — він залишався під окупацією до того часу, коли російські війська остаточно покидали й саму Чорнобильську зону.
При цьому селище постраждало від обстрілів значно менше, ніж інші населені пункти Київщини. На північній околиці видні сліди артилерійських ударів, але центральна частина Іванкова залишилася відносно цілою. На вʼїзді — підірваний міст, який українські військові знищили 25 лютого, щоб перешкодити просуванню ворога. Поруч облаштована тимчасова переправа. Укріплення та бліндажі, де окупанти ховали техніку, нагадують про їхню присутність. Однак масштабних руйнувань, характерних для інших міст регіону, тут немає.
Місцеві жителі пояснюють це явище легендою, яка поширилася під час окупації. За розповідями, один із хірургів Іванківської районної лікарні прооперував пораненого російського генерала, і той перед від'їздом наказав не чіпати селище. Ім'я лікаря — Костянтин Шелест. Саме він став ключовою фігурою в цій історії.
Костянтин Шелест працює в Відділенні екстреної медичної допомоги Іванківської районної лікарні. Коли журналісти розпитали його про роботу під час окупації, він розповів, що операція дійсно мала місце, але з деякими уточненнями. Конвоєм привезли якогось важливого російського командира з пораненням у живіт. Позивний військового був «Снєг», тому в медичних документах його записали як «Снєг Іван Іванович». Лікар не знає, чи то справді був генерал, і наразі встановити його справжню особу не вдалося.
Операція проходила в екстремальних умовах. Російські військові взяли будівлю лікарні на прицілі танком, а автоматники намагалися потрапити в операційну. Костянтин Шелест мусив виконувати складну хірургічну процедуру під дулами автоматів. Йому вдалося врятувати пораненого. Лікар наголошує, що просто виконував свою професійну обовʼязок, адже в будь-якій ситуації важливо залишатися людиною та фахівцем, навіть коли пацієнтом є ворог.
Головна лікарка Лариса Цуп розповідає, що практично весь персонал лікарні жив і працював на території закладу від початку повномасштабної війни, не повертаючись додому. Перші дні окупації були найскладнішими — зникло електропостачання та водопостачання. Воду доводилося носити до лікарні в пластикових флягах. Цією роботою займалися санітари, лікарі та весь персонал без винятку. «Бувало, що й лікарі підлогу мили. Всі працювали як один», — розповідає Лариса Цуп.
Окупанти часто приходили до лікарні. Вони шукали молодих дівчат, але головна лікарка вдалася до хитрості, сказавши, що весь жіночий персонал належить до категорії «пʼятдесят плюс». Коли запитували про її сімейний стан, їй вдалося якось переконати їх. Загалом окупанти поводилися лояльно, інколи навіть цікавилися, що потрібно лікарні.
Найбільше навантаження припало на хірургічне та гінекологічне відділення. Хірургам щодня доводилося оперувати людей із пораненнями від російської артилерії. Траплялися дні, коли таких пацієнтів було більше десяти. Крім Костянтина Шелеста, у лікарні працювали ще два хірурга та травматолог Антон Арестович.
Антон Арестович — племінник радника керівника Офісу Президента Олексія Арестовича. Той розповідав у своєму фейсбуці про те, як його племінник провів усі дні окупації у лікарні, рятуючи людей. Травматологу вдалося уникнути проблем завдяки тому, що окупанти не дізналися про його справжню особу. Пацієнти лікарні також не розповідали ворогам, хто насправді їхній лікар.
Гінекологам довелося приймати пологи в надзвичайних умовах. Російські військові часто затримували в дорозі автівки з вагітними, тому траплялися випадки, коли породіллі приїжджали до лікарні вже з дитиною на руках. «Деякі так бігли сюди, що аж дітей поміж ногами ловили», — розповідає головна лікарка. Один із членів персоналу описав особливо ризиковану ситуацію: на територію лікарні заїхала російська техніка саме в момент, коли в палаті народжувала одна з жінок. Лікарі не могли навіть увімкнути світло, щоб не привернути увагу окупантів і не наразити матір та новонародженого на небезпеку. Голова гінекологічного відділення Микола Мельничук відмовився розповідати про деталі роботи під час окупації, запропонувавши обговорити це після закінчення війни.
Лікарня сама постраждала від бойових дій. Крім відсутності електроенергії та води, у двір одного з корпусів прилетів артилерійський снаряд, який не розірвався. Його огородили, а до роботи мінерів він залишався небезпечною перешкодою. У цьому дворі люди готували їжу на вогнищі — це були місцеві жителі, які ховалися у підвалі лікарні.
Підвал став притулком для близько 130 людей у найскрутніші дні окупації. Марина, одна з місцевих мешканок, розповідає: «Ми прожили в цьому підвалі без світла та опалення від початку війни». Лікарня надала їм прихисток, білизну, подушки та ковдри. Щоб вижити, люди ризикували життям, їздили по рибу для юшки. Односеляни приносили їжу, а за хлібом ходили окремими групками, записувалися за номерками і приносили добуте у сховище.
Тепер Марина повернулася додому, але часто навідує свого колишнього сусіда по підвалу Віктора. Той приїхав із Чернігова робити ремонт у поліклініці на початку окупації і залишився тут. Будівельник поки що не має куди повертатися, а колишні сусіди періодично навідуються, щоб йому було менше самотньо.
На блокпосту на виїзді з Іванкова поліцейські пояснюють, чому так мало російської техніки на околицях. «Вони, коли відступали, всю техніку, навіть підбиту і підпалену, волоком витягнули через Чорнобильську зону», — кажуть вони. Під час від'їзду журналістів військові на блокпосту просять затриматися — неподалік тривають роботи з розмінування. Російські снаряди підривають, щоб люди могли безпечно повертатися до своїх домів.