Ігор та Ірина прожили у Харкові більшість свого життя. Цей 54-річний чоловік та його 53-річна дружина багато років займалися виготовленням та монтажем вікон. За їхніми словами, вони встановлювали вікна військовослужбовцям та учасникам антитерористичної операції на Донеччині та Луганщині. Справи розвивалися успішно — подружжя придбало квартиру в новобудові та власноруч облаштувало її на свій смак.
У перші години російської агресії, 24 лютого, їхнє життя докорінно змінилося. Снаряди влучили як у їхній будинок, так і в будинок їхної доньки Тетяни, яка працювала ендокринологом у Харкові. У Тетяни повибивало вікна, але найголовніше — сім'я розуміла, що залишатися у місті більше неможливо.
Ігор згадує той момент, коли вони збирали найнеобхідніше: «Ми купували квартиру у новобудові, там взагалі нічого не було — ми все робили самі, кожну шафку. І коли почався обстріл нашого будинку, чесно скажу, я підійшов до шафи, і я не знав, що там брати. Виявляється, це такий мотлох. Я взяв куртку, штани, і все. Усередині холод, все зупинилося».
У той момент Ігор перебував на лікарняному — незадовго до цього він зламав ногу, і травматолог призначив йому операцію. Ірина розповідає, що поліклініка, де мав проходити лікування, згодом була повністю знищена прямим попаданням снаряду.
О 7-й ранку сім'я залишила Харків. Танки вже займали позиції на окружній дорозі, а місто було охоплене величезними заторами. Вони сіли у дві машини: Ігор з Іриною в одну, а Тетяна зі своїм 5-річним сином в іншу. Виїзд з міста займав чотири години. Ігор пригадує перші години втечі: «Коли ми проїхали кілька годин, то зрозуміли, що забули вдома кролика. Донька сказала, що повернеться назад по нього. Але ми сказали, що не треба, бо це ще чотири години дороги, а чотири години — це вже танки. Товариш, який живе в Бабаях, подзвонив і сказав, «Харкову пи*дець!»».
Перші дні подорожі були виснажливими. Сім'я майже не спала та не їла через стрес. Ірина розповідає: «Ми не їли, бо були у такому стресі… Донька дуже боялася, казала «Давайте не зупинятися»». Вони постійно стежили за новинами про обстріли в різних областях та об'їжджали небезпечні маршрути. Спочатку вони рушили в бік Києва, але побачивши спалахи на під'їзді до столиці, різко звернули на Канів.
Першу ніч Ігор та Ірина провели у машині в Каневі, тоді як їхня донька з онуком зупинилися у знайомих біля Вінниці. Тетяна, як лікар, раніше лікувала двох чоловіків з того селища, і вони запросили її до себе. Однак наступного ранку цих чоловіків забрали у військкомат.
Наступного дня, проїжджаючи через Білу Церкву, Ігор та Ірина побачили військових, у яких зламався БТР. Вони зайшли в магазин, купили яблук та шоколаду і віднесли їх хлопцям. Ірина згадує: «Я їм віднесла пакет, кажу «ви не подумайте, що я там тітка, яка хоче вас отруїти (вони ж бачать харківські номери), це все з супермаркету, там скрізь наклейки є». Вони так зворушилися, розплакалися. Один сказав, що він з Житомира».
Більшість шляху вони провели у заторах. Другої ночі добралися до Кременця, де зупинилися у готелі. Хоча вільних місць не було, персонал готелю, побачивши дитину, впустив їх у технічне приміщення. Люди з ресепшену вирішили не спати, щоб дати можливість відпочити біженцям. Вперше за весь шлях вся сім'я ночувала разом. Онук навіть сказав: «Бабуся, тут так гарно, давай не будемо нікуди їхати, тут залишимося».
Однак подорож була далеко не закінчена. Біля Львова сім'я потрапила під навалу диверсантів, яких затримали місцеві. Спочатку вони планували їхати до польського кордону, щоб відправити Тетяну з онуком до родичів у Чехію, але через ситуацію на Львівщині змушені були змінити маршрут і попрямували на румунський кордон. Це подовжило дорогу ще на добу, і вони знову ночували у машині на заправці.
Ігор, який все ще не знімав черевика через набряклу ногу, згадує: «Я черевик не знімав дві-три доби, нога набрякла так, що я просто з черевика її не міг витрусити».
Наступного дня сім'я відправила Тетяну з онуком за кордон. Машина Ігора та Ірини зламалася, і вони мусили залишитися. Це був найтяжчіший момент для Ігора: «Коли мій малюк, мій онук мене на кордоні обійняв і сказав «діду, ти мене кидаєш» — це жахливо. Це було найважче у житті». Місцеві люди допомогли полагодити машину та поселили подружжя у солотвинській школі. Перед від'їздом доньки їм видали памперси та дитяче харчування.
Ігор та Ірина живуть у Солотвино з 27-го лютого. Вони сплять у спортзалі місцевої угорської школи, який облаштували для біженців. У залі стоїть близько 50-ти розкладушок, а люди постійно змінюються — хтось ночує перед перетином кордону, а хтось залишається на кілька днів. Подружжя облаштувалося тут найдовше, знайшло друзів і облаштувало побут. 9 квітня у Ігоря був день народження, який вони святкували у школі. Ігор розповідає: «Це потрібно! Ми вижили, це треба святкувати. У нас були урочисті та радісні клопоти, нам одна жінка принесла кренделики з білими грибами, а її чоловік приніс угорського хліба. А ми що? Чим ми можемо їх порадувати? Ось Ірина посадила квіти, щоб якось віддячити, якусь пам'ять залишити. Вони багаторічні».
Сім'ї нема куди їхати. Всі родичі живуть у Росії, а в Україні у Ігоря залишився лише брат, який перебуває у передмісті Харкова під окупацією. Ігор намагається зрозуміти його рішення залишитися: «Він будував свій будинок і не захотів втрачати своє життя. Каже мені «Ось ти де спиш?» — «На розкладушці» відповідаю. — «А я сплю у своєму ліжку, я хочу померти у своєму ліжку». Але зараз він шкодує, що не поїхав зі мною». Зв'язку з братом немає вже третій день. Через окупацію він мусить ховати свій телефон — закопує його на городі та заряджає від сонячної батареї у сусіда. У будинку немає води та світла, а на вулиці стоїть ворожий танк.
На третій тиждень вимушеної подорожі сім'я відправила ключі від квартири до Харкова, попросивши сусідів перевірити житло. Через вибухи у будинку пошкодило труби, і квартиру затопило. Однак у цій трагедії був і позитивний момент — завдяки воді на підлозі кролик, якого вони залишили, мав що пити і їсти. Він вижив.